Прабатьки слов’янських народів: міф чи реальність?

Російські історіографи повсякчас перекручували та перекручують історію народів, землі яких були захоплені імперією.

Для розуміння уроків історії іноді недостатньо переказати сказання «давно минулих днів». Потрібно реконструювати минуле. По крихтам, на основі фактів, відновити перебіг, причини і наслідок подій, що призвели до появи нинішніх держав, сучасних народів. У цих явищах приховане коріння сучасної геополітики. Вони є основою міждержавних і внутрішньодержавних відносин. Це – стародавні енергетичні пласти, які живлять сучасну дійсність. І наше завдання підтримати живильні паростки правди й виполоти бур’ян шкідливих міфів, домислів і забобонів, які буйно проростають на благодатній ниві історії.

Складно сказати, чи вдасться нам відшукати підтвердження реальності існування давніх князів – прабатьків слов’янських народів. Чи доведеться змиритися з тим, що їхні імена ототожнюються з давніми народами Європи: Слов – слов’яни; Кий – києвичі чи поляни; Щек чи Чех – чехи; Хорив – хорвати або білі хорвати, що проживали в Карпатах; Дуліб – дуліби Прикарпаття; Лях чи Лех – поляки; Рус – руси, (русичі, русини); Либідь – венгри, (угри, мадяри). Візантійські автори називали мадяр «турками», а русів «тавро-скіфами», «росами», «скіфами». Нас же цікавить сама можливість організованих дій під проводом особистостей, нехай навіть не з такими, як зазначено в літописах, іменами.

Повернімося в часи зародження у Східній Європі слов’янських держав, вожді яких, не бажаючи коритися аварським каганам, успішно реалізували свою пасіонарність, вторгнувшись у лісові масиви, населення яких перебувало на більш низькому економічному і воєнно-політичному рівні розвитку. Це дало можливість колонізувати землі Центральної і Східної Європи. Автор «Повісті минулих літ», описуючи події, пов’язані із заснуванням Києва трьома братами і сестрою, продовжує загальнослов’янську традицію возведення усіх слов’янських родів до одного першопочаткового кореня. Цікавим є факт відходу від західноєвропейської традиції – розповідати тільки про західну гілку слов’ян – нащадків Чеха і Леха. У літописця ширше розуміння історії слов’янства як явища в історії Європи.

У «Повісті минулих літ» явно простежується поділ слов’ян на три гілки: Хорив – південні слов’яни (хорва ти), Щек – західні слов’яни (чехи) і, безперечно ж, – старший брат Кий – східні слов’яни (українці). Сестра Либідь цілком могла символізувати союзників слов’ян – угрів (венгрів). Вони хоч і не були ріднею слов’янам за походженням, зайняли території, заселені слов’янами, і, поєднавшись з ними, привнесли свою мову і культуру в сім’ю європейських народів. Лебідією, на думку Миколи Данилевського і Костянтина Грота, у книзі «Про шлях Мадяр з Уралу в Лебідію», називався край, з якого мадяри переселились у Подунав’я.

Зробимо невеличкий відступ. Літописці, описуючи події, свідками яких вони стали, спирались на те що вони бачили на власні очі, або те що їм розповідали їхні знайомі під час подорожей. Вони також використовували документи, що мали можливість тримати в своїх руках, або про які їм розповідали інтерв’юери. Але кожен оповідач, для того щоб показати зв’язок між тими або іншими подіями проводив певну розвідку і в більш давні часи. Такі розвідки базувались на книгах інших авторів, а там де не вистачало фактичного матеріалу використовувались легенди та перекази.

Простіше за все відкинути такі легендарні свідчення. Однак для того щоб розібратись наскільки правдиві дані лежать в основі того чи іншого сюжету вміщеного до хроніки, потрібно провести ретельний аналіз. Наведемо простий приклад. Під час застіль в українських селах люблять співати пісню «Розпрягайте хлопці коней…» в якій йде мова про козаченька, який поки сплять його побратими, пішов до вишневого саду копати криницю, з надією що до неї вийде дівчинонька по воду. Але коли він запропонував їй напоїти коня, і намагався подарувати кільце, вона відмовила йому. Хлопець в серцях сказав, що він вчора із вечора кращу тебе полюбив. Однак таке висловлювання не в’яжеться з ліричним описом сільської красуні, яку так ніжно оспівує ліричний герой в уста якого вкладено цей текст. Провівши розвідку, дослідники встановили, що ця пісня була написана в часи існування Нової Січі в середині ХVІІІ століття і в ній іде мова про те як з приїхали запорозькі козаки до села і хлопець зголосився стати козаком. На згадку про себе він викопав криницю, біля якої зустрічається з коханою. Однак юна дівчина відмовляється від його пропозиції, бо «вчора із вечора йти до Січі зголосивсь». На той час козаки брали участь в усіх війнах, що проводила російська імперія в чорноморському регіоні. І дівчина не мала віри на справжнє кохання хлопчини, та на його фарт повернутись живим з рейду. Ось такий цікавий сюжет закладено до народної пісні, викристалізувати який можливо лише розуміючи часи в які відбувалась подія.

Але повернемось до предмету нашого нарису. З урахуванням такого розуміння поляни, яких явно ідеалізує літописець, не просто рід чи плем’я, а ядро народу. Таке саме ядро є в кожній із гілок слов’ян. Це кращий рід, що займається землеробством, і люди, приналежні до нього, є набожніші і більш богобоязкі, аніж інші. Тому саме навколо цього племені – роду, і повинні згуртуватися всі інші. Такий підхід був у давніх літописців щодо розуміння питань етногенезу й державного будівництва.

Якщо відійти від глобалізації літописних даних, то на основі літописного свідчення про трьох братів і сестру доходимо такої ймовірної схеми подій: поляни, до вокняжіння Кия, управлялись кількома родами, основним заняттям яких було полювання, а Кий і його брати мали свої наділи на території сучасного Києва. Пізніше брати заснували місто-фортецю Київ. Водночас цікаво, що Нестор, кажучи про появу слов’ян в районі Києва, просто констатує факт приходу слов’ян до Наддніпрянщини. На Дунай Кий пішов вже на чолі дружини для того, щоб обороняти кордони Візантійської імперії. І коли йому там не вдалось закріпитись, повернувся до Києва. Лише пісня його смерті Наддніпрянщина підпала під владу хозар, які в це ключове для закладання основ державності у цілої низки народів Європейського континенту відігравали значну роль.

Вивчаючи давні хроніки, можна констатувати, що формування державності у слов’ян необхідно шукати в подіях V–VI століть, що відбувалися на Придунайських землях. Підтвердження зазначеним вище тезисам знаходимо в одній із праць, присвяченій історії цього періоду, – роботі «Літописне повіствування про Малу Росію і її народ, і козаків загалом, звідки і з якого народу вони походження се мають, і за якими звичаями вони нині при своїх місцях проживають, як от: Черкаські чи Малоросійські і Запорозькі, а від них уже Донські і від цих Яїцькі, що нині Уральські, Гребенські, Сибирські, Волзькі, Терські, Некрасовські та ін. козаки, як рівно і Слободські полки, зібрано і упорядковано трудами інженер – генерал-майора і кавалера Олександра Рігельмана від 1785–86 року».

В часи російсько-турецької війни 1768–1774 рр., що закінчилась підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору, Олександр Рігельман відзначився під час атаки Силістри і 25 листопада 1770 року був нагороджений орденом Св. Георгія ІV ступеня. Саме звідти, з-під Силістри і Русе, в 50–70-х роках ХVIII століття в Україну переселялись православні болгари на незаселені південно-українські землі і заснували кілька поселень. Нині вони мешкають у Кіровоградській, Херсонській і Миколаївській областях.

У 1774–1782 роках Олександр Рігельман був командиром Азовського департаменту фортець – своєрідного воєнно-інженерного округу, центром якого була побудована фортеця св. Димитрія Ростовського. У праці дослідника йдеться: «… на початку V століття багато колон слов’ян, що не могли більше стерпіти жорстокості зброї Римської, що в той час дуже посилилася, змушені були залишити межі дунайські і поселились на землях, де потім те місце Краснорусью називалось, між річок Дністра і Дніпра». (Олександр Рігельман «Літописне повіствування про Малу Росію»). Отже, перші слов’янські поселенці на територіях біля Дніпра і Дністра виникли ще в V столітті. Вони переселились сюди, відступаючи під натиском римлян, які займали простір аж до західних схилів Карпат.

Далі Олександр Рігельман, ґрунтуючись на низці історичних джерел, констатує, що літописні брати – реальні персонажі історичних подій. Але кожен із них спочатку виступав як ватажок і воєначальник певної групи слов’ян і навіть мав свій наділ на прикордонних із Римською імперією територіях. І в цьому контексті Кий виступає як союзник імператора. «Слов’яни ж, котрі у Краснорусії поселились і від Дніпра до річки Вісли поселеннями своїми розпространились, управлялись власними своїми князями, кої були три брати – Кий, Щек і Хорив. Старший із них, Кий, у 430 році побудував при річці Дніпро град, по своєму імені – Київ, де він і володарював. Другий брат його, Щек, володіння своє мав біля Чорного моря, а третій брат, Хорив, повелівав тими колонами, які поселились по річці Віслі і по тій [причині] вісличами прозвані. Благорозумні вчинки князя Кия привабили до нього із багатьох слов’янами обитаємих земель багато народів, і через деякий час прославився він через зброю свою. Накінець, пішов війною на греків і був під Царградом, уклав мир з ними. Після повернення свого взяв він своїх братів, котрі багато від сусідів неспокою терпіли, до себе в Київ, куди і сестра їх, Либідь, послідувала за ними. Тоді-то Щек на горі, неподалік вниз по річці від Києва, побудував град Щековицю, котра гора чи урочище і донині в Києві поблизу Видубицького монастиря тим же зоветься іменем. Хорив на другій горі також град побудував і по своєму ж імені назвав оний Хоривицею, котрий потім Вишгородом проіменувався (состоїть вище Києва в 15 верстах). А сестра їх Либідь побудувала град на високій горі нище Щековиці, давши йому ім’я Лебедин, чому і протікаюча поблизу оного місця невелика ріка її ж імені прозивалась Лебідью». (Олександр Рігельман «Літописне повіствування про Малу Росію»)

Простежується майже повний збіг із літописними даними. Але розмах подій більш величний. Якби в цьому випадку йшлося про давню хроніку, тобі б було встановлено і точну дату заснування Києва – 430 рік. Але подальший перебіг подій засвідчує, що вони відбувалися у наближені до нас часи. У 1991 році в Анкарі Міністерством культури Туреччини було видано книжку «Шан кизи дастани». У цій праці викладено авторську версію про події, які сталися після смерті балтавара Кубрата І Великого, про цього правителя вже неодноразово згадували на сторінках нарисів. Їх центром став стародавній Київ, названий Шамбатос. Саме місто виникло як фортеця, яка згадується у візантійських хроніках. Відповідно до вказаної гіпотези князь Кий був молодшим братом Кубрата. І його завданням було охорона кордонів Старої Великої Булгарії. Спочатку він бився з аварами на Дунаї, а потім Кубрат перекинув його підрозділи до північних рубежів держави Стара Велика Булгарія – на Київщину.

Таким чином, часи правління Кия у Києві наближаються до нас на два століття. Фактично праці, що стали доступними для дослідників у XX столітті: «Шан кизи дастани», «Велесова книга» та інші можна назвати підробками і не враховувати відомості, що містяться в них, для відтворення справжньої історії Східної Європи. Та в цьому контексті простіше за все вважати і праці Олександра Рігельмана, Василя Татищева та інших авторів також не науковими трудами, а белетристикою. І вслід за апокрифічними творами відкласти на дальню полицю. Правильніше буде брати до уваги всі свідчення. Адже не виключено, що в основі низки апокрифів лежать реальні хроніки, які, на жаль, не збереглись до наших днів. Пам’ятаймо, що навіть неправдиві факти можуть підказати дослідникам правильний шлях. Тим більше, що праці авторів, невизнані класичною наукою, можуть реально спиратися на втрачені джерела.

Праці, які офіційна наука з будь-яких причин ігнорує, варто сприймати як історіографічні факти – концептуальні опуси, створені окремими авторами чи навіть групою авторів для підтримання того чи іншого світоглядного послання. Доволі часто такі псевдоджерела або творіння, що ґрунтуються на нібито тих джерелах, що зникли, з’являються внаслідок геніальної здогадки дослідника. Але в нього майже немає фактичного матеріалу. Він змушений іти проти течії усталеної догматичної науки. Та через десятки років затаврована і забута ідея раптом підтверджується в археологічних знахідках і перекладених манускриптах. Тож не будемо фарисействувати, а навпаки, з повагою та терпимістю поставимося до інших думок, поглядів, висловлювань. Хтозна, чи поставлять і цю працю, яка зовсім не претендує на наукову істину останньої інстанції, в один ряд з іншими неофіційними дослідженнями та не почнуть таврувати і ганьбити. Але повернімося до питань нашої розвідки у давні часи.

Поглянемо, які відповіді дає на ці питання Олександр Рігельман. Після аналізу подій, пов’язаних із Києм, автор розповідає про появу на східноєвропейських землях В’ятка і Радима та навіть Дуліба, ім’я якого також збереглося в «Повісті минулих літ», зокрема у назві племені дулібів. «Хоробрість і розважливість цих князів привело їм у підданство багато народів, що блукали полями і лісами, і многі князі зі своїми народами, Радим із радимчанами, Вятка з вятчанами і Дуліб зі своїми, біля річки Буга жившими, народом − дулебянами змушені були зброї їх підкоритися. Ходили вони війною і на саму Північ, проти датчан, і неодноразово їх перемагали. Царям грецьким допомагали і звільняли землі їх від ворогів; ходили ж і проти болгар дунайських, і при річці Дунаї князь Кий побудував град Києвець». (Олександр Рігельман «Літописне повіствування про Малу Росію»)

Згадка про дунайських болгар однозначно час правління Києва окреслює періодом не раніше середини VII століття. Можна припустити, що ватажки слов’янських дружин, спільно с болгарами під керівництвом Кубрата, воювали з аварами, які гнітили населення Подунав’я. І навіть зіштовхнулись з поводирями держав Західної Європи, які після розпаду Аварського каганату претендували на його спадок. А згодом за винагороду візантійського імператора деякі слов’янські князі билися на Дунаї з військами Аспаруха – сина Кубрата. Дехто з них визнав його перевагу і під його керівництвом, разом із болгарами, заснували на Дунаї Перше Болгарське царство. У хроніках міститься згадка про те, що безпосередньо князь Кий, зазнавши поразки від дунайських болгар і повернувшись до свого міста на Дніпрі, здійснює похід на волзьких булгар. Про війни Кия з дунайськими і волзькими булгарами свідчить Никонівський літопис.

Своєю чергою, якщо Кий бився з волзькими булгарами, отже, він правив у Києві уже після розпаду імперії Кубрата на окремі держави. І тоді стає зрозуміло, що події, описані Нестором Літописцем, відбувалися у наступній послідовності. Спочатку Кубрат створив свою імперію, на території якої безперешкодно розселялись союзники болгар – слов’янські князі. Імперія Кубрата розпадається після його смерті, і колишні васали правителя, зокрема Кий із братами, знаходять собі нових сюзеренів (наприклад, візантійського імператора). Після вторгнення Аспаруха на Балкани, Кий повертається в Середню Наддніпрянщину і втягується у конфлікт між хозарами і булгарами, в результаті якого, після його смерті, східні слов’яни опиняються в складі Хозарського каганату.

Водночас Візантія активно взаємодіє з народами Північного Чорномор’я: печенігами, венграми (турками, уграми, мадярами) і хозарами. Маніпулюючи і натравлюючи один на одного народи і держави, імператори намагаються убезпечити свої кордони від їхніх нападів. Головну небезпеку візантійці вбачають в об’єднанні своїх противників. Найбільшу небезпеку для імперії становили найближчі сусіди – дунайські болгари, котрі зайняли території імперії на Балканах. Разом із тим чорні болгари, що проживали в Приазов’ї і по-сусідству з Херсонесом – візантійською колонією на Кримському півострові, також вселяють острах у серця правителів Константинополя. «Знай, що так звана Чорна Булгарія може воювати з Хозарами». (Костянтин Багрянородний «Про управління імперією»). Чорна Булгарія відома також з «Повісті минулих літ»: відповідно до договору Ігоря 944 року з Візантією руський князь зобов’язував захищати «Корсунську землю» (округ Херсона) від чорних болгар, що нападали з Приазов’я. Локалізація держави спірна: область Кубані чи Приазов’я, можливо, – степовий Крим. Вона розташовувалась між Дніпром і Хозарією, займаючи частину стародавньої області кутигурів чи котрагів на захід від Танаіса. Справді, як йдеться із повідомлень Костянтина, руси, прямуючи в Тавриду, проходять від Дніпра шлях через Чорну Булгарію і Хозарію.

У такому горнилі відносин, договорів, інтриг, воєнних заходів закалялась сталь мечей слов’янських вождів – Кия, Щека, Хорива, Радима, В’ятка і Дуліба. Вони шукали своє місце не тільки на землях Східної Європи, а й в історії. Наголосимо, вітчизняні вчені зазначають, що слов’янське плем’я полян було прийшлим і оселилось на землях древлян. Із собою переселенці принесли культуру і військове мистецтво. На підтвердження своєї концепції дослідники одноголосно наводять такий чіткий аргумент, як назва річки «Десна» – права – «десниця». На їхню думку, така назва виникла через те, що слов’яни: поляни і северяни підіймались вгору по Славутичу, а його ліва притока знаходилася – справа.

Кий так само як його попередники і послідовники намагався закріпитися на берегах Дунаю і навіть побудував фортецю – Києвець, та конфлікт із місцевим населенням змусив його повернутися на батьківщину. Конфлікт з дунайськими слов’янами та індоаріями, або індоаріїв підштовхнув самостійного воєначальника разом із вірними йому соратниками повернутись до Середньої Наддніпрянщини. Дунай, Балкани – магніт, який упродовж століть приваблював правителів Північного Чорномор’я, немов міфічна країна Ельдорадо, немов таємнича прабатьківщина, колиска слов’янських народів. Вражаюче, що через кілька століть київський князь Святослав І зробить подібну спробу закріпитися на Дунаї і навіть перенесе свою столицю до Доростолу (Переяславець, Києвець), сучасної Силістри. Та всі намагання захопити Балкани і Константинополь київськими правителями будуть марними.

Окрім вектора Дунай – Дніпро, в історії східних слов’ян є й вектор Вісла – Дніпро. З огляду на це цікавим видається той факт, що на землях нинішньої Польщі на схід від племені полян проживало плем’я куяви. Населені пункти з коренем «Кий» зустрічаються й у Моравських землях (Тепер – Чехія.). Куяви, куявяни (Kujawiacy, Kujawianie) – західнослов’янське плем’я, що жило між середньою течією річки Вісли і верхньою течією річки Нотець, в основному біля озера Гопло і кількох озер, пов’язаних із річкою Нотець.

У Х столітті куяви ввійшли до складу єдиної польської народності. Куява – це вид родючого ґрунту, звідки і походить назва Kujawianie (куявяни). Ця назва міститься і в польських хроніках ХІІ століття, але належить до більш раннього періоду. Згідно з переказами саме біля озера Гопло і зародилась Польська держава. Також з цими місцями пов’язано прийняття Мешко I християнства за латинським обрядом у 966 році. Куявія (Польською Kujawy) – історична область на півночі Польщі. Нині Куявія входить до складу території Куявсько-Поморського воєводства. Такі дані і відповідно версія про польські корені Київської держави не були цікаві як для російських, так і радянських правителів, а отже, й ортодоксальних істориків. Маніпулювання згадками письмових джерел, приховування знайдених артефактів, таврування концепцій що не вписуються в офіційну парадигму – ось методи які використовують пропагандисти. Так вони, приміром збільшують умовний вік появи населеного пункту, а потім висміюють антинаукові публікації, що базуються на цих даних. Висновки за вами, шановні читачі.

Таким чином, персонажі стародавніх легенд – не вигадка. Це реальні державні діячі які діяли у VI, вони були пов’язані між собою та з першим слов’янським правителем Само першої слов’янської держави Моравії родинними узами. А відтак ми розуміємо, що не жалюгідні кибитки зі збіжжям тяглися за патріархами Чехом, Лехом, Києм, Хоривом, Радимом і В’ятком, Дулібом, а в слід за полководцями крокували могутні армійські підрозділи. І переміщались вони не «лісами і болотами, нехоженими стежками», а просувались здавна проторованими шляхами безмежних просторів стародавніх держав, − підвласні волі могутнього володаря васали будували нові міста і фортеці, воювали і укладали мирні договори… − творили історію. Саме вони заклали підвалини сучасних держав Центральної Європи.