Використання музики в публічних закладах (нові правові висновки)

Не відповідає дійсності припущення, що в публічному закладі, в якому здійснюють господарську діяльність багато осіб, дозвіл на використання музичних творів повинна отримати тільки та особа, якій приналежні технічні засоби в такому закладі. 

Судова практика нарешті надала однозначну відповідь на декілька питань стосовно публічного виконання музичних творів, щодо яких раніше не було єдиної чіткої і однозначної правової позиції. 

Мова йде про судову практику, яка з’явилась в процесі розгляду «багатостраждальної» справи №916/4242/15. Судовий процес у справі №916/4242/15 стартував 22 грудня 2015 року і закінчився тільки 12 вересня 2018 року. Неординарністю зазначеного судового процесу є те, що на повторний розгляд справа потрапляла тричі (!). Тобто Вищий господарський суд України тричі скасовував рішення судів попередніх інстанцій і наполягав на тому, щоб справа була розглянута знову. Не зважаючи на те, що через такий перебіг подій надзвичайно втомились всі учасники судового процесу, результат можна визнати надзвичайно корисним. Остаточне рішення у справі  є максимально вивіреним і всі неточності – виправлені. Отже, висновки вищого суду, які мали місце у справі №916/4242/15 можуть слугувати орієнтиром для всіх учасників аналогічних правовідносин. 

Звернемо увагу на фабулу справи. 

В публічному закладі «З» здійснювали господарську діяльність юридична особа (Відповідач 1) та фізична особа – підприємець (Відповідач 2).  Територія, на який проводили господарську діяльність відповідачі, не була якимось чином фізично розмежована. У Відповідача 2 був в наявності укладений договір щодо використання музичних творів із організацією колективного управління (ОКУ «А»), а у Відповідача 1 жодного договору з організацією колективного управління не було. При цьому, обидва відповідачі вважали свою діяльність правомірною. Відповідач 2 вважав свою діяльність правомірною через наявність в нього договору з ОКУ «А», а Відповідач 1 вважав свою діяльність правомірною через наявність договору з ОКУ «А» у його фактичного партнера (Відповідача 2). Крім цього, в судовому процесі Відповідач 1 заявляв, що на відміну від Відповідача 2, Відповідач -1  не має жодного відношення до технічних засобів за допомогою яких забезпечувалось звучання музики в публічному закладі «З». 

Спір виник через те, що ОКУ «Б» в інтересах Позивача 1 та Позивача 2 провела фіксацію використання музичних творів публічному закладі «З» та пересвідчилась у наявності майнових авторських прав на твори, які були зафіксовані, у Позивача 1 та Позивача 2, правами яких ОКУ «Б» управляє. 

ОКУ «Б» дізналась про наявність у Відповідача 2 договору з ОКУ «А» вже в самому судовому процесі, однак підстав для відкликання позову не знайшла. 

Всі рішення судів першої і апеляційної інстанції в перших трьох колах розгляду справи були на користь відповідачів. Однак на четвертому і останньому колі розгляду справи Відповідач 1 все ж таки справу програв і з нього на користь ОКУ «Б» була стягнута компенсація в розмірі 32 000 гривень. 

Підставою саме для такого результату стали висновки Вищого господарського суду України, які він неодноразово наводив у цій справі. Висновків було багато, але ми зупинимось на ключових. 

У своїй Постанові від 16 травня 2017 року у справі №916/4242/15 Вищий господарський суд зазначив: 

«… суд апеляційної інстанції не надав оцінки … доказам у їх сукупності та не врахував, що використання музичних творів у господарській діяльності певної особи неможливе без її ініціативи (у тому числі, свідомого допущення звучання музичних творів у приміщенні, в якому нею здійснюється господарська діяльність); особа, яка здійснює господарську діяльність у відповідному закладі несе відповідальність за дотримання вимог закону у ньому, у тому числі у сфері інтелектуальної власності; право на використання музичних творів у здійсненні господарської (комерційної) діяльності надається суб'єкту, який таку діяльність здійснює, а не певній території, на якій вона (діяльність) здійснюється.» 

Майже ідентичну правову позицію Вищий господарський суд України висловив у Постанові від 14 листопада 2017 року у цій же справі.  

Для зручності розділимо наведену правову позицію суду вищої інстанції на два висновки щодо обставин, які мали місце.

ВИСНОВОК 1: порушення права правовласника може бути здійснено не лише шляхом активної дії суб’єкта по забезпеченню звучання музичних творів у приміщенні публічного закладу, в якому він здійснює господарську діяльність, але й просто шляхом свідомого допущення звучання музичних творів у такому приміщенні. 

ВИСНОВОК 2: право на використання музичних творів при здійсненні господарської (комерційної) діяльності надається суб'єкту, який таку діяльність здійснює, а не певній території, на якій вона (діяльність) здійснюється. Тобто абсолютно кожен суб’єкт, який здійснює господарську діяльність із використанням музичних творів повинен отримати належний дозвіл на використання таких творів.

Зазначене потребує додаткового правового осмислення. Розпочнемо з Висновку 1. Чому саме так, а не інакше?

На перший погляд, багато кому може здатись, що треба досліджувати питання права власності на технічні засоби, за допомогою яких здійснювалось подання музичних творів, а також досліджувати хто із суб’єктів господарювання їх вмикав. Але насправді - це не так, і ось чому. Виходити необхідно із глибинного розуміння предмету спору, про який йде мова. Предметом спору у справі  №916/4242/15, як і в аналогічних йому спорах, є використання музичних творів   в господарській (комерційній) діяльності, а не використання в господарській (комерційній) діяльності технічних засобів, з яких лунає або може лунати музика. Різниця тут є принциповою.

В інтелектуальній власності те, що може здаватись простим на перший погляд, як правило, є доволі складним. Так, відповідно до статті 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права» авторське право і право власності на матеріальний об’єкт в якому втілено твір, не залежать одне від одного. Ситуація, яку ми зараз розглядаємо, майже підпадає під зазначену норму.  Особливістю тут є тільки те, що при використанні музичного твору в публічному закладі окремий носій (наприклад, диск) міг і не використовуватись (замість нього просто могла працювати технічна система подання сигналу у приміщення).  Але суті це не змінює: використання музичного твору – це одне, а використання матеріального носія або технічного засобу – це зовсім інше.

Необхідно усвідомлювати, що безпосереднє використання технічних засобів взагалі знаходиться поза межами судового розгляду у тих спорах, про які зараз йде мова. Мова йде саме про використання музичних творів в господарській діяльності. Якщо господарська діяльність відбувається із супроводженням музики, то використання музичних творів суб’єктом господарської діяльності апріорі має місце. І відбувається таке використання не шляхом бездіяльності господарюючого суб’єкта, а як раз шляхом проведення ним діяльності – господарської (комерційної) діяльності. Виходячи із зазначеного також зрозуміло, що із закриттям публічного закладу (закриттям для відвідувачів) припиниться і використання музичних творів в господарській діяльності, хоча музика може навіть продовжувати лунати в тому ж самому приміщенні.     

Тепер стає зрозумілим, чому свідоме допущення звучання музичних творів суб’єктом господарської діяльності у приміщенні при здійсненні господарської діяльності також розцінено судом вищої інстанції як використання творів. Відповідно порушення прав третіх осіб шляхом «свідомого допущення звучання музичних творів» також має наслідком застосування санкцій за незаконне використання музичних творів, якщо дозвіл на таке використання не був своєчасно отриманий. Аргументи ж відповідачів з приводу того, що вони не причетні до того, що відбувається в їх приміщенні, зазвичай переконливими не виглядають, адже саме суб’єкт господарської діяльності несе відповідальність за дотримання закону в своєму закладі. 

Що ж до Висновку 2, то тут ситуація виглядає дещо простіше. Відповідно до ч. 2 п. 1 Статті 32 використання твору будь-якою особою допускається виключно на основі авторського договору. Мова прямо йде саме про особу (тобто, в нашому випадку, про суб’єкта господарської діяльності). Про територію використання тут не йдеться. Територія використання набуває значення вже на етапі підписання кожним суб’єктом господарської діяльності авторського (ліцензійного) договору. Відповідно до ч. 2 статті 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» територія є істотною умовою такого договору і відповідно кожен суб’єкт господарювання має належним чином узгодити територію використання за авторським (ліцензійним) договором. Зрозуміло, що, як правило, така територія співпадає із територією того закладу (тих закладів) де суб’єкт проводить господарську діяльність. 

Ще зрозумілішою логіка такого підходу стає при прийнятті до уваги Постанови Кабінету Міністрів України №72 від 18 січня 2003 року «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського прав і суміжних прав». За зазначеною Постановою мінімальна ставка авторської винагороди (за загальним правилом) при використанні музичних творів з текстом або без тексту у запису у місцях із безплатним входом має складати 1 (один) відсоток від того виду діяльності, у процесі якої відбувається використання творів. На практиці ми часто маємо справу із множинністю суб’єктів, які здійснюють господарську діяльність в одному і тому самому закладі.  В більшості випадків така множинність обумовлена не реальною господарською необхідністю, а запровадженню реальним власником закладу підходу із «оптимізації» оподаткування. Таким чином, якщо уявити що платником роялті був би лише один суб’єкт господарювання (причому фактично за вибором реального власника закладу), то це призвело б до того, що таким платником став би суб’єкт із найменшим доходом. Тобто наслідком стала би істотна недоплата роялті правовласникам. На сьогодні хибність і незаконність такої «схеми» оплати роялті тепер стала очевидною.  

«Відшліфована» судова правова позиція, яка розглядалась у цій статті безумовно вносить ясність у правозастосування в сфері авторського права. Як відомо, незнання законів не звільняє від відповідальності, але, в той же час, законодавчо необізнані суб’єкти сприймають санкції найбільш болісно. Висновки ж Вищого господарського суду України, яким була присвячена ця стаття, дозволяють користувачам музичних творів робити свідомий вибір. Звичайно хотілося б щоб такий вибір був направлений саме на користь дотримання закону.