Декомунізація VS демократизація

В Україні триває інтенсивна кампанія декомунізації, передбачена відповідним законом. Попри те, що більшість громадян віддає перевагу економічним і соціальним реформам над ідеологічними трансформаціями, в суспільстві все ж є розуміння того, що від символічних пам’яток тоталітарного минулого слід якнайшвидше позбутися. Адже в противному випадку Росія без кінця експлуатуватиме цю ідеологічну інфраструктуру в якості інструменту маніпулювання свідомістю мільйонів українців. Власне, аспект протистояння зовнішньому ворогові з його інструментами символічної боротьби є найбільш суттєвим виправданням декомунізації.

Разом з тим, все те, що закон ідентифікує як пам’ятки тоталітарних режимів минулого, одночасно є складовою історичної пам’яті кількох поколінь людей, частиною звичного для них буденного життя. Це важко заперечити і ще важче швидко і безболісно змінити. З власного досвіду спілкування з людьми можу сказати, що найчастіше спротив, наприклад, перейменуванню вулиць чи населених пунктів носить абсолютно неідеологічний, а чисто звичаєвий характер. Коли люди зроду-віку були іллічівцями чи кіровоградцями, їм важко за мить перетворитися на чорноморців та інгульців. І далеко не тому, що вони ностальгують за радянським минулим, а просто через те, що це звично для них, вкорінено в їх повсякденному житті і в буденному побуті. Це суто психологічний, а не політичний момент.

Найбільш показовим прикладом суперечностей декомунізації, мабуть, є історія з перейменуванням Кіровограда. Після того, як нову назву «Інгульськ» категорично відторгли жителі обласного центру, профільний комітет ВР запропонував інший топонім – Кропивницький, на честь відомого українського драматурга, який жив і працював у місті. Однак останні соціологічні опитування, проведені двома незалежними центрами, показали, що більше 80% містян виступають проти вказаного варіанту. Натомість найбільш пріоритетною після «Кіровограду» альтернативою залишається історична назва міста – Єлисаветград.

Це саме той випадок, коли офіційна державна політика наштовхується на спротив місцевої громади, тиск на яку або дії всупереч волі якої дорівнюватиме обмеженню демократії в регіонах. Очевидно, якщо і далі рухатися цим шляхом, можна лише збурити значну частину населення замість того, щоб працювати на зменшення соціальної напруги в країні. Подібні ситуації засвідчують той факт, що доволі неефективно і навіть небезпечно боротися проти символів комуністичного минулого виключно механічним демонтажем існуючого спадку. Процес декомунізації має бути частиною комплексної культурної та ідеологічної політики держави, яка повинна включати систематичну реалізацію просвітницьких заходів, чітку програму освіти і нову історію України. При чому не переписану вкотре історію нашого минулого, а саме історію нової сучасної України, відліком якої є наші дні. Інакше ми ніколи не примиримо ворогуючі табори нашого трагічного «вчора». Для того, щоб громади не противилися нововведенням, їх треба мотивувати прийняти нове, донести до них, чому це так важливо і необхідно для теперішнього і майбутнього. Та головне, аби альтернативи старому і віджитому були так само близькими і зрозумілими для місцевих жителів, викликали в них почуття солідарності і гордості за свій край, місто, село чи вулицю.

Врешті-решт, не варто рубати з плеча. Масова свідомість – явище надзвичайно інертне, тому будь-які історичні зміни треба впроваджувати поступово. Якщо ті ж кіровоградці хочуть, аби їх місто називалося Єлисаветградом, хай буде по-їхньому. Можливо, ця назва не така патріотична, однак вона краща з ідеологічної точки зору, ніж Кіровоград. Варто бути більш терплячими і розуміти, що вчорашня вулиця Леніна сьогодні не стане вулицею Бандери без когнітивного дисонансу у свідомості її жителів. А насадження нових патріотичних топонімів всупереч волі абсолютної більшості членів громади – політика, яка нічим не відрізняється від методів комуністичного режиму, який ми з такими спазмами намагаємося забути.