Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
21.03.2014 14:36

Крим анексовано. Що далі?

Пенсіонер

Процедура анексії Крімського півострова завершена. Чому це сталося і що необхідно робити, щоб цей процес на поширився на інші території України. Пропонована стаття- це спроба хоть окреслити відповіді на поставлене питання

Хто би що не говорив, але з формально-бюрократичної точки зору анексія Кримського півострова відбулася. Я  не пророк і не берусь прогнозувати як будуть події розвиватися в подальшому, але вважаю за необхідне звернути увагу на двоєдиний аспект цієї гарячої проблеми. По-перше, чому так сталося, що Росія в короткий час і без затрати значних коштів і сил так легко відкусила шматом української території і, по-друге, що необхідно негайно робити, щоб подібне не повторилося в майбутньому.

Необхідність звернутися до аналізу причин того, що сталося зумовлена тим, що без цього не можна визначити адекватні заходи для запобігання подібного в майбутньому. Тобто мова йде про одну проблему з наголосом на аналіз її причинно-наслідкових зв?язків. В найбільш загальному плані можна визначити чотири основні причини.

По-перше, це причина об?єктивного характеру по відношенню до України, суть якої полягає в сусідстві з країною, яка не може існувати без використання збройної сили і намагання «приростити»  територіальні межі. Якщо оглянутися в історичне минуле, то ніхто не стане заперечувати, що ще в Х V І столітті Московська держава (Московія) простиралася не більше як на сотню верств довкола Москви. Будучи ставлениками Золотоординського Хана і основними збирачами данини для нього, московські князі не забували і про себе. Варто нагадати, що Іван ІІІ загарбував і нищив Великий Новгород разом з ординською кіннотою. При цьому Московія повною мірою успадкувала не тільки загарбницьку зовнішню політику Орди, а й принципи внутрішньої політики, які визначалися Ясою Чингізхана. Тому не випадково, що в часи розпаду Золотої Орди Московський улус виявився найбільш потужним утворенням в межах Золотої Орди, а постійні війни призвели до того, що його територія розширилися до 1/6 земної суші. Мінялися часи, мінялося співвідношення сил, грабувала Московія і її грабували, але незмінною залишалася і, як переконують останні події, залишається агресивна зовнішня політика  Москви.

Не вдаючись до аналізу глибинних історичних подій тільки нагадаю, що перебудова супроводжувалася активною перестрілкою. Це і Фергана, і Карабах, і Тбілісі, і Вільнюс, і Придністров?я, і Абхазія з Південною Осетією і найбільш кровопролитна Чеченська  війна, що забрала понад 300000 життів російських громадян. Постійно ведучи внутрішню війну  проти внутрішніх, так званих сепаратистів і банд формувань, Путін поклав на себе місію реставратора Російської імперії і пішов на анексію частини території суверенної Грузії, а сьогодні взявся за Україну. Найбільш сумним є те, що це тільки початок, бо, як кажуть, апетит приходить під час їди. Треба бути сліпим, щоб не бачити, що Кремль, під фальшивим гаслом захисту російськомовного населення, розробляє плани подальшої анексії південно-східного регіону України з виходом на Придністров?я і Молдову. В подальшому можуть бути дії в напрямку «захисту» болгар, чехів, словаків, російськомовних прибалтів, а, можливо, згадають і про Аляску, хоча там і нема російськомовного населення. Все це може бути, а може і не бути – все залежить наскільки світова спільнота усвідомить небезпеку відродження російського великодержавного шовінізму.

Безумовно, сусідів не вибирають, вони визначаються Богом, але люди повинні знати сутність і природу свого сусіда і завжди бути готовими до адекватної реакції на його дії. А внаслідок здобутків науково-технічного прогресу сьогодні усі народи є сусідами.

По-друге, до об?єктивних причин нинішнього драматичного стану України можна віднести і її багатовікову бездержавність, що породило комплекси «меншовартості» і «старшого брата» і таке інше. Ці комплекси і в часи незалежності не тільки не долалися, а, навпаки,  підсилювалися нав?язуванням думки про те, що українці – це не нація, а лише одна з народностей (малоруська) в межах великої російської нації. Все це і багато іншого розмивало українську національну свідомість як основу національного державотворення.

При цьому необхідно наголосити, що внаслідок історичної бездержавності, Україна здобула державну незалежність в умовах повної відсутності кваліфікованих державних кадрів. Це зумовлене тим, що в радянські часи і ЦК компартії, і Рада Міністрів, і Верховна Рада України, як і обласні та районні структури були тільки виконавцями управлінських державних рішень Політбюро ЦК КПРС і не більше. Тому, можливо, Кравчук був прекрасним пропаганди Рішень Політбюро ЦК КПРС, Кучма був прекрасним директором заводу, Ющенко – бухгалтером, Янукович – завгаром, але Президентами вони були, м?яко кажучи,  непрофесійними. Особливо це стосується останнього завгара, який мав один хист – красти, красти і красти. Звичайно, такі Президенти не здатні були проводити і державну кадрову політику, а звідси і всі негаразди.

По-третє, з другої причини закономірно витікає третя причина, суть якої полягає в дилетантському ставленні вищого державного керівництва до проблем національної безпеки, в тому числі до надійного облаштування кордонів, розбудови сучасних Збройних Сил, здатних захистити  недоторканність кордонів від будь-якого агресора і територіальну цілісність держави, втілення в реальне суспільне життя принципів законності і верховенства права на всіх рівнях і у всіх сферах суспільного життя. Українська влада тільки тим була занята, що скорочувала і розвалювала Збройні Сили, попрала всі закони і норми права і до небувалого рівня поширила корупцію, а до кордонів руки так і не дійшли. Навіть події на Тузлі не заставили задуматися.

Надзвичайної шкоди національним інтересам України завдало законодавче проголошення, на вимогу «старшого брата», її позаблокового статусу в 2010 році. За чотири роки були усі шанси набути повноправного членства в НАТО і тоді Путін вимушений був би вести себе по-іншому. При всій агресивності Кремля по відношенню до країн Балтії, перейти до силових дій Кремль не ризикує і головний стримуючий фактор – їх членство в Північноатлантичному альянсі.

По-четверте, українська влада з перших днів незалежності і до цього часу тупо тримається горбачовських гасел деідеологізації і деполітизації суспільного життя, не усвідомлюючи того, що ці гасла орієнтовані не на державне будівництво, а на розвал державності. Вони гарно «спрацювали» в кінці існування СРСР, але вони зовсім не тільки непридатні, а й шкідливі в процесі державотворчого процесу. Держава, як загальносуспільна інституція, не може існувати і, тим більше, ефективно розвиватися без власної ідеології, як системи цінностей і ціннісних орієнтацій суспільства. В Україні дійшло до того, що держава повністю усунулася від пропаганди славного українського минулого, відновлення історичної правди українського народу, а колишній міністр освіти Табачник в своїх публікаціях навіть позбавляє українців права бути нацією. Говорити про український патріотизм стало навіть незручно, щоб не образити того ж «старшого брата», ніби то українському народові і гордитися нема чим.

В той же час в Російській Федерації розгортається патріотичний психоз і паплюження української історії, її видатних діячів, що боролися проти імперського засилля і за суверенну Українську державу.  Неможна без болю в серці спостерігати, як в Україні з кожним роком День Незалежності відзначається все скромніше і скромніше, а про День Збройних Сил України багато хто і не знає.

Саме таким антидержавним підходом держави зумовлене і те, що особливо в східних регіонах як не знали нічого про центральну і західну Україну, її історію та видатних національних діячів, так і не знають нічого. Московські геббельси і їх проросійські підспівувачі в східних регіонах продовжують паплюжити українську історію і без найменших підстав проголошують всіх тих, хто не хоче співати під кремлівську дудку, бандерівцями, нацистами і фашистами. Остання окупаційна влада на сході України навіть ініціювала антифашистський рух, який ніби то мати протистояти нацизмові, що поширюється із заходу України. Їхня тупість не дозволяє їм навіть відрізнити націоналізм від нацизму.

Все це і деякі інші чинники призвели до того, що Україна опинилася на межі краху державності. Це зрозуміли найширші народні маси і вийшли на майдан за своє європейське майбутнє, а злочинні дії влади проти мирних протестувальників спровокували переростання мирного протесту в загальнонаціональну революцію, що призвела до краху тієї ж злочинної  влади.

Такі, на мій погляд, основні причини того, що Україна опинилася над прірвою і уже, будемо надіятися тимчасово, втратила частину своєї території. Що негайно необхідно робити, щоб зупинити процес падіння і подальшої втрати суверенітету і незалежності? У вигляді тез ці завдання можна звести до ..... основних висновків.

Перше. Як би це не здавалося парадоксальним, але необхідно негайно припинити революцію. Багатьом ще пам?ятна радянська пісня про те, що «єсть у революції начало, нет у революції конца». Ця теза не тільки брехлива, але й шкідлива, бо ні одна революція не була орієнтована на творіння нового, прогресивного, а виключно на повалення старого. Принцип революційної доцільності загнав в безвихідь найпотужнішу сучасну імперію – СРСР. Неприпустимими для державності, наприклад, є випадки, коли окремі «революціонери» з застосуванням сили вимагають від тих чи інших посадовців писати заяви на звільнення з роботи. Такі факти, на жаль, мають місце в українській сучасній післяреволюційній реальності. Революція – це суспільний вибух, що нищить старе, але революція не здатна творити нове. Для цього потрібна свідома еволюція, що крок за кроком виводить суспільство на новий рівень розвитку.

Друге. Негайно ліквідувати усі, так звані, самооборони або шляхом їх розпуску, або законодавчого не просто підпорядкування, а переведення  в державні структури з відповідною державною дисципліною. Досвід переконує, що спроба всіх і кожного наводити порядок в державі веде до хаосу і зростання злочинності. Це особливо стосується тих, хто тим чи іншим способом заволодів зброєю. Якщо в державі існують непідконтрольні їй збройні формування, то така держава приречена. Тому в цьому процесі особливе місце повинне зайняти повне і безумовне роззброєння усіх, хто придбав зброю «революційними» методами.

Третє. По всій материковій території облаштувати не віртуальні, а реальні кордони з усіма їх комунікаціями та інфраструктурою. Не треба боятися, що хтось з Кремля буде дорікати, що «брати-хохли» відгороджуються. Треба постійно пам?ятати, що Кремль мріє про нову імперію і прекрасно розуміє, що як в минулому, так і сьогодні вона не можлива без України. Крім цього, останні події в котрий уже раз переконують, що Московія не може не зазіхати на сусідні території. Якщо неспроможна на даний час вести війну з іноземними державами – вона починає внутрішню війну зі «своїми» сепаратистами. А враховуючи масове заслання «козачків» у східні і південні області – негайно ввести візовий режим пропуску через кордон.

Четверте. Негайно відмовитися від позаблокового статусу і розпочати процедуру, по можливості, спрощеного приєднання до Північноатлантичного альянсу. Настав час зрозуміти, що Україна не Китай і маючи такого агресивного сусіда як Росія у неї тільки два рішення проблеми безпеки: віддатися на поталу «старшому братові», або приєднатися до потужної системи міжнародної безпеки, що може стати запорукою національної безпеки України. Разом з цим, продовжити процес приєднання до Європейського Союзу та його безпекових структур.

П?яте. Розпочати активний діалог між регіонами України на усіх рівнях. Особливу увагу треба звернути на забезпечення поїздок людей зі східних регіонів в центральні і західні. Дати можливість російськомовним громадянам східних областей побачити і особисто поспілкуватися з «бандерівцями», «нацистами» і «фашистами» україномовної України. Тоді приспішникам Кремля прийдеться, як мінімум, дорожче платити за залучення людей на проросійські, а вірніше, прокремлівські, мітинги. Ця практична робота повинна стати початком формування єдиної української політичної нації, спільних і єдиних ідеологічних цінностей і ціннісних орієнтацій українського суспільства як органічної цілісності.

Шосте. Події листопада 2013-березня 2014 року повинні стати предметом глибокого наукового, не політичного, а саме наукового осмислення і дослідження. Ці дослідження необхідно уберегти від політичної кон’юнктури, щоб з часом наші діти і онуки не вивчали їх так, як ми вивчали події жовтневого перевороту в Петербурзі, або написану російськими шовіністами історію України. Я переконаний, що це дійсно історичні події і вони будуть мати історичне продовження. Тому необхідно вивчити і дати неупереджену оцінку їх причин, рушійних сил, проголошуваних гасел і програм, цінностей і ціннісних орієнтацій і таке інше з метою подальшого аналізу відповідності суспільної практики очікуванням учасників цих подій.

Сьоме. Держава не може бути байдужою до змісту і рівня суспільної свідомості, осмислення духовного стану суспільства, його цінностей і ціннісних орієнтацій. Тому вважаю за необхідне створити хоча би один спеціальний державний телеканал, орієнтований на висвітлення двох основних проблем: 

Перша – формування історичної пам?яті українського народу на основі поширення історичного знання саме історії українського народу, а не історії держав, до складу яких входила та чи інша територія. Це необхідно тому, що історія і судьба українського народу ніяким чином не співпадає з історією держав-метрополій. Наприклад, Іван Мазепа з подання Москви до цього часу багатьма в Україні розглядається як державний зрадник і ворог Україна, бо Лівобережна Україна на той час входила до складу Російської імперії. Але чи може Мазепа, який присвятив життя визволення українського народу і створенню Української держави вважатися ворогом українського народу? Така ж ситуація і з історичною оцінкою діяльності вояків УПА. Так, вони були ворогами більшовицького режиму і тих, хто служив цьому режимові. Але чи були вони ворогами українського народу, віддаючи свої життя за здобуття українським народом своєї власної незалежної держави? Думаю, що відповідь може бути тільки одна: ворогами українського народу вони не були.

Друга – бути майданчиком постійного діалогу між державною владою і громадянським суспільством, бо державна влада і громадянське суспільство – це дві сторони єдиного суспільного організму, що представляє суспільство як цілісність, як країну. Сьогодні з Кремля, в тому числі і на офіційному рівні, ллються звинувачення на адресу української влади в радикалізмі, нацизмі і фашизмі. Звичайно, перед Кремлем оправдуватися не треба. Але цей бруд і в Україні частиною громадян, особливо в південно-східних регіонах, сприймається, як кажуть, за чисту монету. Чи може держава бути байдужою до деформації іноземними ЗМІ свідомості українських громадян? Думаю, відповідь може дати кожен. А скільки різних чуток про антинародну діяльність влади? Щоб уникнути різних надуманих протиріч і конфліктних ситуацій діяльність держави повинна бути прозорою і кожен громадянин міг з нею дискутувати, виявляти своє бачення суспільних проблем і отримувати обґрунтовані відповіді на свої запитання щодо діяльності держави. Такий прямий діалог особливо важливий сьогодні, коли з-за кордону на українську владу виливається чимало бруду.

Такі мої погляди на стан нинішньої ситуації в Україні і невідкладні заходи для її подолання. Звичайно, я не претендую на істинність моїх поглядів в останній інстанції, але переконаний, що вони можуть бути корисними для тих, хто приймає активну участь в сучасних суспільних процесах як на рівні державної влади, так і на рівні громадянського суспільства.

 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]