Закон «Про електронну комерцію»: сподівання та реалії

Прийнятий нещодавно закон «Про електронну комерцію» викликав бурхливудискусію як фахівців у сфері інтернет-послуг, так і окремих юристів. Аналіз відгуків  свідчить про те, що переважнабільшість осіб, які висловили свою думку з приводу зазначеного законупереконані, що його прийняття є надзвичайно прогресивним, оскільки державанамагається врегулювати відносини, так званої, онлайн-комерції, у тому числі –інтернет-торгівлю та  використанняелектронних грошей. При цьому, основна мета законопроекту – визнати електронніугоди нарівні з укладеними в письмовій формі.
           
Сама постановка питання про необхідність правового врегулювання суспільнихвідносин в галузі електронноїкомерції є на даному етапі необхідним і, безумовно сприятиме його подальшому  розвитку, відкриваючи нові можливості як дляспоживачів, так і для бізнесу в цілому. З іншого боку, з огляду на те, щофактично ринок електронної комерції сформований та діє впродовж тривалого часу,прийнятим законом, на жаль, не в повній мірі регулюються відносини, щовиникають при здійсненні інтернет-торгівлі, а низка норм закону можутьтлумачитись неоднозначно.
           
В тексті закону дається визначення  таких понять як «електронний правочин»,«електронне повідомлення», «інтернет-магазин», «електронний товар», «електроннийпідпис»,  «електронна торгівля» тощо.
 
Наведене в законі поняття електронного правочину носить малоінформативнийзміст, оскільки не містить ідентифікуючих ознак конкретного правочину. З йогозмісту не зрозуміло, якими за якими ознаками він відрізняється від інших,передбачених законодавством правочинів. Це поняття може бути застосовано добудь-якого правочину, процес вчинення якого був пов'язаний з використанням  інформаційно-телекомунікаційних систем.
 
Впровадити закон для регулювання відносин онлайн-торгівлібуде непросто, оскільки на даний момент значна частина ринку онлайн-комерціїперебуває в тіні, а відсутність чітких механізмів ведення бухгалтерськогообліку, системи оподаткування створюватиме перешкоди його реалізації.  Крім цього, для того, щоб реально  закон запрацював, народним обранцям ще необхідновнести зміни до низки нормативно-правових актів.
 
Як приклад, ст. 11 цього закону передбачено, щоелектронні повідомлення чи електронні документи, які становлять електроннийправочин, можуть представлятися в якості судових доказів. Допустимість доказівне може заперечуватися виключно на тій підставі, що вони представлені уелектронній формі або у формі паперових копій електронних повідомлень. Тягардоказування факту існування електронного правочину та цілісності незмінностіелектронних повідомлень, що становлять зміст цього правочину, лежить насторонах такого правочину.
    
Але, цивільне судочинство проводиться відповідно доЦивільного процесуального кодексу України, в якому відсутнє поняття «судовогодоказу». Тобто  потребує переглядуусталена  теорія доказів, які можуть бутивикористані у цивільному процесі, оскільки законом пропонується визнатидопустимими доказами представлені у електронній формі  або у формі паперових копій електронніповідомлення, проте не визначено її чіткої форми, що надало б можливість судам однозначнотлумачити поданий доказ сторонами процесу.
           
Одним ізнедоліків закону є відсутність регулювання питань, пов’язаних з вирішеннямспорів між покупцем і продавцем. При виникненні спору та його розгляду судзобов’язаний на підтвердження укладення правочину прийняти подані стороноюдокументи, однак при цьому кожна зі сторін може як доказ подати свійваріант документів, оскільки отримання власного електронного підписудля покупця на сьогодні є досить проблематичним. Беручи до уваги те, кожна зісторін має довести факт «свого»правочину,суд не в кожному випадку здатний буде встановити яка саме мала місце угода.
 
Безумовно,прийнятий закон є прогресивним, на часі, проте потребує суттєвогодоопрацювання. В іншому випадку його впровадження буде проблематичним.