Велика Палата заборонила звертати стягнення на мораторійну іпотеку

У мережі інтернет доволі часто можна зустріти дискусії правників з приводу можливості використання позасудових способів звернення стягнення на іпотеку на яку поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Одні кажуть, що можна так як позасудовий спосіб не відноситься до примусової реалізації, інші навпаки кажуть, що позасудовий спосіб теж є примусовою реалізацію, а тому звертати стягнення не можна.

Судова практика теж розділилася з цього питання. Так, у Постанові від 13.06.2018 року у справі № 645/5280/16-ц суд прийшов до висновку, що кредитор може звернути стягнення на підставі іпотечного застереження при тому, що майно боржника підпадало під дію мораторію. У Постанові від 31.10.2018 року у справі № 465/1310/17 суд навпаки вказав, що не можна. Детально зазначені рішення я вже розбирав у своїй іншій статті, тому не буду акцентувати на них увагу.

Але як там би не було, з’явилось одне важливе рішення, яке може бути використано позичальниками у війні з недобросовісними кредиторами. Так, 10.04.2019 року Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові у справі № 726/1538/16-ц прийшла до висновку, що реалізувати статтю 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду на момент чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» – не можна.

Предметом розгляду судової справи було звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Тобто, надання іпотекодержателю права продати предмет іпотеки будь-якій третій особі. Так, ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі зазначеної статті отримав рішення, яким суд надав Банку право від імені позичальника продати квартиру.  У результаті у 2016 році Банк здійснив продаж предмету іпотеки ТОВ «Естейт селлінг». Позичальник звернувся до суду з позовною заявою про визнання недійсним договору-купівлі продажу з тих підстав, що він був вчинений під час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а тому, Банк не мав права продавати майно позичальника.

Суд першої та апеляційної інстанції задовольнили позовні вимоги. Не погоджуючись з такими рішеннями, Банк звернувся до суду касаційної інстанції. У подальшому справу було передано на розгляд Великої Палати у зв’язку з питаннями юрисдикції спору, адже касаційна скарга містила посилання, що справа повинна була слухатись господарським судом через те, що правочин було укладено між двома юридичними особами. Велика Палата зазначила, що позовну заяву подавала фізична особа, а тому, справу повинен слухати саме цивільний суд, але більш вагомий висновок Великої Палати стосується саме розгляду питання щодо мораторію.

У своєму рішенні суд зазначив, що відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Банк на підставі рішення суду отримав право від імені позичальника продати предмет іпотеки з будь-якою іншою особою покупцем та отримав усі необхідні повноваження для здійснення продажу майна.

Разом з тим 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.

На цій підставі Велика Палата Верховного Суду погодилась з рішеннями судів попередніх інстанцій та відмовила в задоволенні позовних вимог Банку.

Можливо зазначене судове рішення є доволі очевидним і в котре підтверджує, що не можна звертати стягнення на мораторійну іпотеку, проте, воно є доволі потрібним, оскільки Банки та Фінансові компанії часто зловживають своїми правами та звертають стягнення на об’єкти на які звертатися стягнення не можна. За допомогою цього правового висновку позичальникам буде набагато простіше захистити свої права в судовому порядку.