Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
23.08.2025 20:46
"Ценз осілості Портнова" і українців, що виїхали за кордон від війни - що спільного?
Валерій КарпунцовЗаслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор кафедри права і публічного управління КНУБА, державний радник юстиції 3 класу, народний депутат України VII-VIII скликань
На перетині права, моралі й політики: як формалізм і воєнна реальність підривають право українців обирати й бути обраними
«Демократія не зводиться лише до процедури голосування. Це — визнання цінності кожного громадянина, як носія суверенітету». (Європейський суд з прав людини, справа Mathieu-Mohin and Clerfayt v. Belgium, 1987)
Україна, як держава, що зараз бореться за власне виживання, не може ігнорувати правової справедливості. Люди, яких війна змусила стати вимушеними мігрантами, не мають втратити право брати участь у державотворенні. Вони — живий зв’язок України з її майбутнім. І політичні інституції мають це визнавати, підтримуючи мораль і формальність на рівних умовах.
Після 24 лютого 2022 року мільйони українців опинилися за кордоном: не заради кращого життя, а щоб зберегти життя. Водночас правова система рахує «проживання» формально: дні в реєстрі, довідки, винятки для відряджень і лікування. Саме в цій щілині й проступає парадокс: якщо офіційне «відрядження» або «лікування» за кордоном зберігає ценз осілості, то вимушена евакуація — ні.
Право бути обраним — це не просто конституційна гарантія. Це право, яке визначає довіру держави до своїх громадян. Конституція України (стаття 38) закріплює:
«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».
Однак реалізація цього права обмежується так званим цензом осілості. Конституція вимагає від кандидатів у народні депутати проживати в Україні щонайменше п’ять років (ст. 76), а від кандидатів у президенти — десять років (ст. 103).
На перший погляд, це логічна вимога: людина, яка хоче керувати державою, повинна мати з нею сталий зв’язок. Але війна поставила перед нами іншу реальність. Мільйони українців виїхали за кордон, рятуючи життя. Чи повинні вони бути формально позбавлені права бути обраними?
І тут виникає парадокс: люди, які евакуювалися з України, рятуючи власне життя і життя своїх дітей, ризикують формально втратити можливість бути обраними. Натомість особи на кшталт Андрія Портнова, які тікали від правосуддя, через судові маніпуляції узаконювали свою «осілість».
У 2020 році Печерський суд м. Києва ухвалив, що Андрій Портнов безперервно проживав в Україні у 2014–2019 рр., хоча фактично перебував за кордоном. Аргумент: він нібито перебував у службових відрядженнях від українського адвокатського об’єднання, отримував зарплату та сплачував податки.
Таким чином, для нього формальна вимога «осілості» була збережена, а виборчі права — поновлені.
Чому справедливість важливіша за формальні критерії?
Рефлекcія над виборчими правами громадян України, які змушені були залишити країну через війну, піднімає гостре питання: чи здатен спустошений війною державний механізм по-справжньому захистити моральних громадян так само, як і тих, хто використовує прогалини системи? У справі Андрія Портнова ми побачили, як формальність — службові відрядження — стала підставою для обходження критеріїв «цензу осілості». Прості ж люди, котрі виїхали, рятуючи життя, ризикують втратити своє право бути обраними. Тут і починається наша історія про конституційну справедливість.
У справі, що отримала суспільний резонанс, суд визнав «безперервне проживання» Портнова за документальними підставами попри тривалі закордонні перебування. Це дозволило відновити його політичні права. Але якщо подібні рішення доступні людям із ресурсами та зв’язками, то люди, які бігли від бомбардувань, лишаються без належного юридичного захисту.
На цьому тлі особистий прецедент із Печерського суду щодо Андрія Портнова — не поодинокий правничий казус, а демонстрація, як формалізм може спотворювати політичну рівність. Це — не лише про одного політика. Це сигнал: якщо ценз осілості залишається лише технічною вимогою без урахування «центру життєвих інтересів», правова система віддає перевагу тим, хто вміє «оформляти», а не тим, хто має реальний зв’язок із державою. Результат — селективна легітимація прав, що підриває принцип рівності.
Проблема проста: держава дозволяє зараховувати ті підстави, які легко формалізувати, але відмовляє у зарахуванні масовій вимушеній евакуації, яка була організована в екстремальних умовах.
Свобода, як фундаментальна конституційна цінність.
Конституція України гарантує свободу пересування і право вільного вибору місця проживання (ст. 33) та право на житло (ст. 47) — права, тісно пов’язані і невіддільні.
КСУ неодноразово наголошував, що свобода — а priori головна цінність, і обмеження конституційних прав можливі лише за наявності обґрунтованих, пропорційних підстав ﹙КСУ № 4-р/2022; № 7-р(ІІ)/2024﹚
Обмеження на підставі місця проживання — потенційна дискримінація
В одному з рішень КСУ розглядався випадок, коли закон встановлював, що особа, яка виїхала на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, втрачала права на житло. Суд констатував: «місце проживання» не може бути підставою для дискримінації й таких обмежень — неконституційні ﹙КСУ № 4-р(II)/2022—20 грудня 2019 року﹚
Конституційний Суд України неодноразово наголошував:
Свобода пересування та вибору місця проживання (ст. 33 Конституції) є невід’ємними правами. У Рішенні від 10.06.2014 № 6-рп/2014 КСУ підкреслив:
«Місце проживання особи не може бути самостійною підставою для обмеження її прав та свобод».
У Рішенні від 20.12.2019 № 4-р(ІІ)/2019 Суд зазначив:
«Обмеження у праві залежно від місця проживання громадянина є формою дискримінації».
У Рішенні від 14.09.2022 № 5-р(ІІ)/2022 Суд визначив:
«Свобода є головною конституційною цінністю, обмеження якої можливе лише у випадках, прямо передбачених Конституцією та міжнародними зобов’язаннями України».
Ці права є не лише декларацією, а умовою повноцінного життя й політичної участі — формою соціальної реалізації громадянина
Отже, формальне прив’язування виборчих прав лише до фізичного перебування в країні — суперечить принципам Конституції.
Конституційний Суд України вкотре підкреслював, що свобода пересування і вільний вибір місця проживання — частина більш широкої свободи особи; обмеження цих прав допустимі лише якщо вони є домірними (пропорційними) та мають законну мету. У низці рішень КСУ містяться моменти, які прямо протиставляють «формалізованим» підходам до права на проживання будь-які дискримінаційні наслідки.
Європейський суд з прав людини: ключові орієнтири.
ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово підкреслював, що обмеження виборчих прав повинні бути пропорційними, виправданими та необхідними у демократичному суспільстві.
Mathieu-Mohin and Clerfayt v. Belgium (1987)
Суд наголосив: право обирати і бути обраним є основоположним у демократичному суспільстві, а будь-які обмеження мають бути суворо обґрунтованими.
Shindler v. the United Kingdom (2013)
Британський громадянин, який понад 15 років жив за кордоном, оскаржив втрату права голосу. Суд визнав, що держава має певну свободу у встановленні виборчих правил, але критерії мають враховувати «ступінь інтегрованості особи у життя країни».
Це фактично аналог поняття «центр життєвих інтересів».
Anchugov and Gladkov v. Russia (2013)
Суд постановив, що абсолютна заборона на участь у виборах для всіх ув’язнених є непропорційною і порушує статтю 3 Протоколу №1 до Конвенції.
Висновок: навіть обмеження прав у надзвичайних обставинах повинні бути індивідуально виправданими.
Sitaropoulos and Giakoumopoulos v. Greece (2012)
ЄСПЛ визнав, що заборона грекам, які проживають за кордоном, голосувати, порушує принцип загального виборчого права.
Hilbe v. Liechtenstein (1999)
Суд констатував, що позбавлення виборчих прав громадянина, який тривалий час мешкав за кордоном, може бути прийнятним, але тільки якщо це виправдано і пропорційно.
Hirst v. the United Kingdom (2005)
Суд підкреслив, що держава не може запроваджувати «blanket ban» — абсолютні обмеження без урахування конкретних обставин.
Sejdić and Finci v. Bosnia and Herzegovina (2009)
Суть: представників нацменшин («рома» та «єврея») не допускали до балотування на посади, зарезервовані лише за «конституційними народами» (серби, хорвати, босняки).
Висновок: дискримінація у доступі до обіймання виборних посад є несумісною з Конвенцією.
Значення: обмеження пасивного виборчого права за ознаками походження, етнічності чи інших дискримінаційних критеріїв — недопустимі.
Перебування за кордоном у зв’язку з війною — це форс-мажор, а не вільний вибір. І обмежувати за таку обставину виборчі права — означає карати людину вдруге.
Ці справи демонструють: формальний критерій «проживання» поступається критерію реальної інтеграції особи в життя держави.
Якщо держава не перегляне формальний підхід, ми ризикуємо позбавити мільйони українців — чесних, відданих, патріотичних — права брати участь у формуванні влади. А це означатиме не лише дискримінацію, але й підрив самої довіри до демократії.
Центр життєвих інтересів.
У міжнародній практиці давно застосовується критерій «центру життєвих інтересів». ЄСПЛ у справі Shindler v. the United Kingdom (2013) зазначив:
«Право брати участь у виборах не може обмежуватися лише фізичним місцем перебування. Визначальним є ступінь інтегрованості особи у життя держави».
Українське законодавство поки не закріплює категорію «центр життєвих інтересів» як критерій виборчого права — але це поняття є добре відомим у міжнародному праві.
ЄСПЛ визнає, що місце життя людини — де вона працює, має родину, власність, соціальні зв’язки — може бути розумнішим критерієм, ніж фізичне місцезнаходження.
У сучасному контексті: українці, які евакуювалися через війну, але залишаються пов’язаними з державою — через родину, волонтерство, майно, податки — все ще мають центр життєвих інтересів в Україні.
ЄСПЛ: пасивне виборче право, центр життєвих інтересів і пропорційність.
Європейський суд з прав людини в багатьох справах показав: держава має певну свободу формувати виборчу систему, але обмеження пасивного виборчого права (права бути обраним) мають бути суворо виправданими, пропорційними й відповідати демократичним стандартам.
В умовах широкомасштабного вторгнення істотна юридична обставина — запровадження воєнного стану 24 лютого 2022 року (Указ Президента № 64/2022), який потім багаторазово продовжувався. Діє також законодавча заборона проведення масових національних виборів у період воєнного стану; ці норми плюс політичний консенсус фактично відклали президентські та парламентські вибори до моменту скасування або завершення воєнного стану.
Політичний наслідок: у листопаді 2023 року всі парламентські фракції погодили меморандум про проведення наступних національних виборів після завершення воєнного стану (із запасом часу на підготовку). Далі — пролонгації воєнного стану і політична риторика «перш ніж вибори — мир» створили ситуацію, в якій чинна влада фактично отримала можливість продовжити свою роботу без виборчого виклику. Це — предмет гострої суспільної та експертної дискусії: чи була це необхідність і відповідь на реальні ризики, чи — політичне використання воєнного порядку денного?
Заборона виборів під час воєнного стану має сенс з точки зору безпеки, але тривале утримання влади без виборчого контролю завжди несе ризики корупції, обмеження політичної конкуренції цензури й посилення адміністративного ресурсу.
Практичні пропозиції: як виправити ценз осілості і захистити виборчі права.
Нижче — пропозиції, що поєднують конституційну доктрину, практику ЄСПЛ і політичну реалістичність.
A. Нормативні зміни (швидкий законопроект)
Додати у Виборчий кодекс (ч.4 ст.75 та ч.4 ст.134 або окремою статтею) чітку норму:
«До строку проживання в Україні зараховуються також періоди тимчасового перебування особи за межами України, викликані вимушеною евакуацією, переміщенням, тимчасовою окупацією території, або іншими об’єктивними форс-мажорними обставинами (включно з необхідністю порятунку життя чи лікування), якщо це підтверджено документально.»
Це формально ставить евакуацію в один рівень із лікуванням чи офіційним відрядженням — і припиняє дискримінацію.
B. Критерій «центру життєвих інтересів»
Законодавчо визначити (перелік не вичерпний): наявність сім’ї в Україні, право власності на житло, регулярні податкові платежі в Україні, системна волонтерська/громадська діяльність, адміністративні/економічні зв’язки.
С. Процедура підтвердження та оскарження
Запровадити адміністративну процедуру в ЦВК для попередньої кваліфікації періодів вимушеного перебування; рішення ЦВК — підлягає оскарженню до адміністративного суду. Це гарантує прозорість і судовий контроль.
D. Тимчасовий механізм для воєнного періоду
Якщо воєнний стан унеможливлює загальні вибори, ухвалити тимчасовий закон про «перші післявоєнні вибори» з прозорими строками, зобов’язаннями щодо реєстрації виборців за кордоном і мінімумом 6-місячного періоду підготовки після скасування воєнного стану, з одночасним автоматичним врахуванням періодів 24.02.2022 — дата X як періодів, що не обмежують ценз осілості. Це унеможливить «вічне відтермінування» під приводом ризиків.
E. Просвітницька та адміністративна робота
ЦВК і Мін’юст повинні підготувати чіткі роз’яснення й шаблони документів для кандидатів, які можуть підтверджувати вимушене перебування. Наявність стандартів зменшить судову невизначеність.
Це — не «ліберальна поблажка», а фундамент демократії
Захист пасивного виборчого права — це не привілей, а запобіжник від політичної маргіналізації частини нації. Україна формує післявоєнну політичну спільноту сьогодні: хто буде мати голос у відновленні — питання не лише юридичне, а й моральне. Якщо ми дозволимо технічним критеріям відсікти тих, хто постраждав від війни, ми не лише вчиняємо несправедливо; ми втрачаємо джерело легітимності власного політичного відновлення.
Пропоную наступні кроки для негайної реалізації:
Законодавча ініціатива: подати поправку до Виборчого кодексу про зарахування вимушеного перебування та закріплення критерію центру життєвих інтересів.
Адміністративна підготовка: ЦВК — стандарти й шаблони доказів.
Судова готовність: підготувати модельні адміністративні позови для випадків відмов у реєстрації.
Політичний діалог: домогтися міжфракційної підтримки — щоб захист прав не політизувався до «суперечки партій», а розглядався як національний інтерес.
Якщо ці кроки не здійснюються — держава ризикує: по-перше, юридичною вразливістю (претензії до національних судів у ЄСПЛ), по-друге — втратити моральну основу для післявоєнного відродження.
Юридичний додаток для допитливих — ключові рішення (витяги та посилання)
Mathieu‑Mohin and Clerfayt v. Belgium (1987) — ECHR (Plenary) «The right to free elections laid down in Article 3 of Protocol No.1 is of fundamental importance in a democratic society.»
Shindler v. The United Kingdom (2013) — ECHR «The degree of integration of the person in the life of the State is a relevant factor when assessing restrictions on electoral rights of non‑residents.»
Paksas v. Lithuania (2011) — ECHR (Grand Chamber) «A lengthy or indefinite disqualification from standing for election may be disproportionate and therefore incompatible with Article 3 of Protocol No.1.»
Ždanoka v. Latvia (2006) — ECHR (Grand Chamber) «Restrictions on passive electoral rights must be closely linked to a legitimate aim and, where possible, have a limited duration.»
Anchugov and Gladkov v. Russia (2013) — ECHR «Blanket bans on voting for broad categories of prisoners are prima facie incompatible with the Convention unless properly justified.»
Рішення Конституційного Суду України № 5‑р(ІІ)/2022 «Свобода є головною конституційною цінністю; її обмеження можливе лише у випадках, прямо передбачених Конституцією.»
Печерський районний суд м. Києва — справа № 757/66808/19‑ц (15.01.2020) Рішення про визнання безперервного проживання Андрія Портнова в Україні у 2014–2019 рр. (суспільний резонанс).
