Відповідальна якісна журналістика
Підписатися
Підписатися
home-icon
Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
22.08.2025 16:57

Тварина не іграшка: етичний погляд на "лікування" за допомогою улюбленців

Голова Правління ГО "ЮКРІС центр когнітивних досліджень та інноваційних стратегій"

Використання тварин як "пігулки" від кризи - небезпечна практика, що несе етичні ризики.

Сьогодні, у часи нестабільності, поширюється практика розглядати тварин як допоміжний ресурс у подоланні особистих криз. Психологи, коучі й навіть лікарі нерідко радять завести кота чи собаку, аби пережити розлучення, знизити симптоми посттравматичного стресового розладу чи впоратися із самотністю. На перший погляд, це видається гуманним і прогресивним кроком. Проте з точки зору еволюційної та соціальної психології ми стикаємося із серйозною етичною та біологічною суперечністю: чи має право людина у стані вразливості брати на себе відповідальність за інше життя, інструменталізуючи його як «психологічний засіб»?

Еволюційна привабливість ілюзії «лікувальної тварини»

З еволюційної перспективи тяжіння до тварин має глибокі корені. Людина формувала зв’язки із собаками, котами чи кіньми протягом тисячоліть, як із партнерами у виживанні, сигналізаторами небезпеки чи соціальними «каталізаторами». Домашні улюбленці активують у нас ті самі механізми емпатії, які еволюційно спрямовані на догляд за дітьми: великі очі, округлі голови, беззахисність. Це явище, відоме як Kindchenschema (за Конрадом Лоренцом), пояснює, чому ми відчуваємо «мимовільну ніжність» до цуценят або кошенят. Але саме тут приховується небезпека. Те, що еволюційно мало сприяти турботі про нащадків, сьогодні часто використовується як механізм ринку: селекція «миловидних» порід, продаж «антидепресивних» тварин, психологічні поради «заведи собачку, і стане легше». Виникає парадокс: емоційна вразливість людини стає прибутковою нішею для індустрії.

У науковому сенсі, анімалотерапія (Animal-Assisted Therapy, AAT) - це чітко структурована інтервенція, у якій тварина є партнером, але не власністю. Згідно з визначенням Американської ветеринарної асоціації (AVMA), мова йде про цілеспрямовану терапевтичну взаємодію під наглядом фахівців охорони здоров’я. Історичні приклади — від York Retreat у XIX столітті до програм для ветеранів у США у 1940-х, коли використання тварин — від корів і коней до собак — стало частиною реабілітаційної програми — свідчать: користь від тварин полягає не у володінні ними, а у тимчасовому контакті, що знижує тривогу та стимулює соціальні зв’язки. Пацієнти отримували терапію шляхом простого догляду за кролями, голубами чи птицями, що сприяло зниженню тривоги та формуванню контактів

Отже, справжня анімалотерапія — це форма контрольованої співпраці, а не ринок чи довічне «привласнення» для компенсації психологічних втрат.

Мода на селекцію: коли «дитячі риси» стають бізнесом

Особливо тривожною є тенденція до комерційної селекції «мімімішних» порід: собак із короткими мордами, великими очима чи диспропорційними тілами. В еволюційних термінах це експлуатація нашої схильності до Kindchenschema. Але біологічна реальність тут безжальна: проблеми з диханням, суглобами, серцем, скорочена тривалість життя - селективні породи собак є менш «життєздатними».

Таким чином, під виглядом «лікувальної присутності» ми насправді підтримуємо систему штучного відбору, яка множить страждання. Це вже не про любов і турботу, а про бізнес, де тварина редукується до товару - «живої іграшки».

Відповідальність і моральна межа

Людина у кризі (особисті травми, ПТСР, інше) часто неспроможна впоратися навіть із власними потребами, а відтак навряд чи готова забезпечити стабільність і турботу для іншої істоти. І саме тому рекомендація «візьми собаку, стане легше» може перетворитися на приховану форму жорстокості: коли істота, що потребує безпеки, опиняється поруч із нестабільним господарем.

Єдина морально виправдана ситуація - це порятунок бездомної тварини, що поєднує взаємність та співчуття. У цьому випадку людина дає шанс на життя, а тварина відповідає присутністю й довірою.

Висновок

З еволюційно-психологічної перспективи, використання тварин як «психотерапевтичних засобів» - це ілюзія, що спирається на наші глибинні інстинкти емпатії. Але тварина - не ліки, не пігулка і не іграшка. Це життя, що довіряє людині. І лише зріла, відповідальна особистість має моральне право взяти на себе цей виклик.

Людина у стані болю, стресу чи хвороби часто відчуває гостру потребу у підтримці. Однак саме у моменти вразливості ми найбільш схильні до помилкових рішень: індивід, який не здатний упоратися навіть із власними емоціями, нерідко вважає, що придбання домашнього улюбленця стане швидкими «ліками» від самотності чи розпачу. З еволюційно-психологічної точки зору це цілком зрозуміло: у критичних ситуаціях ми шукаємо соціальної прив’язаності, і тварина може виступати сурогатним «членом групи».

Але тут криється небезпечна ілюзія. Тварина не є антидепресантом і не є «швидкою терапією» від страждань. Це жива істота з власними потребами у безпеці, стабільності та турботі. Взяти на себе інше життя - чи то тварини, чи то сім’ї - може лише особистість у стані психологічної зрілості та ресурсності. Інакше це легко перетворюється на приховану форму жорстокості: коли той, хто сам потребує допомоги, стає джерелом небезпеки для ще більш вразливої істоти.

Правова і культурна прогалина

У країнах із розвиненим правовим регулюванням існують чіткі закони щодо захисту тварин і етики поводження з ними. В Україні ці процеси перебувають на початковому етапі. Поки законодавство не створює ефективних механізмів, відповідальність фактично перекладається на індивідуальний вибір кожної людини. Це ще більше посилює потребу в етичному самоконтролі: перш ніж взяти тварину, варто чесно відповісти на питання про власну спроможність бути надійним захисником.

Щоб уникнути редукції тварини до «пігулки» від болю, можна застосувати простий когнітивно-етичний «чек-лист» відповідальності:

  • Чи здатні ви, перебуваючи у стресі чи травмі, піклуватися про когось, окрім себе?
  • Чи усвідомлюєте/бачили, як тварини реагують на вибухи, гучні звуки чи стресові ситуації?
  • Чи можете ви реально гарантувати безпеку й турботу життю, яке свідомо-штучно берете під свою опіку?
  • Чи знаєте ви, що багато селективно виведених порід схильні до тяжких хвороб серця (наприклад, розриву міокарда або стінки шлуночка, який веде до тампонади і смерті)?

Лише чесні відповіді на ці питання дозволяють зрозуміти: чи ваше рішення продиктоване любов’ю і відповідальністю, чи воно є спробою знайти «живу пігулку» від власного болю.

Якщо у вас уже була тваринка на момент початку війни – сильно постарайтесь її не викинути!

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи