Щось підказує: після здобуття українцями беззаперечної незалежності усе зміниться
Свято Незалежності сьогодні є особливим, адже перед Україною вже півроку як постали нові, страшні загрози та виникли важкі завдання.
Сьогодні українці мріють про Перемогу, хоча кожен крок до неї дається із надзусиллями. Втім, як би не було нам важко зараз, маємо чітко усвідомлювати, що саме слово «незалежність» відтепер і назавжди набуде нового значення. В усіх сферах й усіх вимірах.
31 рік тому Україна здобула незалежність юридичним шляхом, після ухвалення низки документів, що проголошували державний суверенітет. Легітимність цих кроків Верховної Ради підтвердив всеукраїнський референдум.
І сьогодні ми, як ніколи раніше, відчуваємо, що незалежність – це не «випадковість», як стверджує російська пропаганда, а результат зусиль представників багатьох поколінь.
Якщо країна – це дім, то Україна все ще в процесі будівництва. Є міцний фундамент – століття боротьби за можливість жити в єдиній і незалежній країні. Є стіни – Конституція і суд, що дають можливість людям мати свободу і захист своїх прав. І є дах – визнання суверенітету України іншими країнами та членство України у міжнародних організаціях.
Однак ще рік тому здавалось, що не все ідеально навколо цього будинку: основні комунікації були, але належно не підключені, подвір'я не обладнане зручно, всередині не все оформлене естетично, а інколи бувало й просто не прибрано. Раніше це здавалось важливим. Зараз, коли на нас напав асоціально-неврівноважений сусід, який хоче відібрати чи навіть зруйнувати наш рідний дім, виявилось, що зробити ремонт можна й без чвар, аби тільки усі були живі-здорові.
Особисто я сподіваюсь, що ця війна не просто зробить нас сильнішими, але трансформує як певний елемент еволюції, коли можливо неможливе – подолати, перестрибнути цілі періоди.
Ворог почав цю війну, заявивши, що українців нема як нації. Але зараз ми можемо точно сказати, що українська нація існує.
Якщо раніше слова про незалежність вважались звичайними, бо йшлось про щось, що дісталось просто за правом існування, то тепер це категорія, яка виборюється ціною крові.
Інколи мене запитують, а чи доречно зараз, під час війни, коли гинуть люди, згадувати про судову реформу. Чи про новий запуск ВРП. Чи про те, скільки людей подалось на конкурс до ВККС. Доречно. Бо це зайвий раз доводить, що держава рухається в правильному напрямку. Йдеться не про статичну оцінку, певні факти чи події, а саме про вектор руху. А рухаємося ми правильно, тому що відбиваємо напад, відстоюємо власну незалежність і майбутнє наших дітей у нашій державі.
Для повного очищення нашої землі від окупанта нам життєво необхідно розпочинати (або підтримувати) повномасштабні битви на усіх фронтах – не лише фізичних, а й ідеологічних, економічних та правових.
Зараз саме час проявити нульову толерантність до половинчастих та тимчасових рішень. Сьогодні нам потрібні лише тверді та впевнені кроки, які зможуть нас привести до Перемоги.
Розраховувати на те, що ми все зробимо після війни, не варто. Потрібно рухатись паралельно, як би складно це зараз не було. Частина процесів вже запущені, а дещо необхідно розпочати робити негайно.
Не секрет, що внаслідок російської військової агресії судова система зіткнулася з багатьма викликами. Насамперед постали питання щодо діяльності судів, розташованих на територіях, на яких ведуться активні бойові дії та які перебувають під тимчасовою окупацією, зазнав змін і судовий розгляд справ.
Херсонщина, на жаль, досить швидко була захоплена ворогом. Але відразу скажу, що жодного судочинства «під дулами автоматів» не було й бути не могло. Суди області були змушені зупинити процесуальну діяльність, адже це несло реальну загрозу життю й здоров’ю працівників. Необхідно було щоденно вирішували питання, які у мирному житті ніколи не поставали.
Особливо критичними, окрім суто безпекових моментів та евакуації, стали питання зміни підсудності справ окупованих судів, продовження строків тримання під вартою, перерозподілу коштів судової гілки влади, окремі кадрові питання.
Проте іншого виходу не було й не могло бути, адже очевидно, що в умовах війни і масового насильства рівень порушень прав людини є вкрай високим. Це мусимо визнавати і розуміти. Дуже багато людей втрачають життя, здоров'я, майно, зазнають жахливого поводження із собою, і вони потребують дуже серйозного захисту і механізмів, які б реагували на ці порушення. У таких умовах ефективні судові механізми захисту прав людини абсолютно необхідні.
Якщо є судочинство – значить, існує держава. І власне, єдине, що буде турбувати суддів після Перемоги, щоб у незалежній Україні було незалежне правосуддя.
За великим рахунком, це й було головною ідеєю усіх судових реформ. Проблема завжди була тільки одна – жодна з них не була завершена до кінця. Ще до закінчення адекватного періоду переходу на нові правила і процедури при першій же помилці або складнощах починались вноситись точкові корективи, які порушували баланс всієї концепції. Судова реформа – непростий процес. Його неможливо завершити прийняттям одного закону чи проведенням одних виборів. Фактично, потрібно ще декілька років, аби усі процеси унормувались. Але часто виходило, що до того моменту змінювався або глава держави, або парламент, або політична ситуація.
Щось підказує: після здобуття українцями беззаперечної незалежності усе зміниться.
Врешті-решт, коли люди отримуватимуть справедливе рішення в судах, будь-які причини для судової реформи зникнуть самі собою. А все через те, що просто перестанемо розмінювати Незалежність на дрібниці.
Основою правосуддя є незалежність судді, а основою незалежності судді — його найвища юридична компетентність, дотримання верховенства права, неупередженість і захист від стороннього впливу. Саме на це розраховує кожна людина, звертаючись до суду і до судді по захист своїх прав.
І якщо буде саме такий Незалежний Суд - то буде й Незалежна Україна, яка назавжди закарбує у свідомості своїх громадян єдину аксіому: незалежність - це захист. І не важливо, від чого – від окупанта-агресора чи від порушення законних прав та свобод.
