Подеколи з моїм чотиролапим другом Арчі, породи французький бульдог, надзвичайно розумним і слухняним хлопчиком виходимо на прогулянки до парку. Там довкруги великої клумби гарно вимощено величезний круг. По краю його обладнано зручні лавки. Я сідаю на одну з них, а Арчі, вже б’є землю копитами: мовляв, гайда, марш, діставай уже з кишені прогумовий кольоровий м’ячик. Я ж бачив, що ти його брав із собою…
І починається наша традиційна гра.
Мій друг виробляє такі піруети.
Якраз через цей круг проходить маршрут із однієї вулиці на іншу. Це водночас найкоротший шлях до автобусів та тролейбусів цілого мікрорайону. Тому людей тут поспішає у своїх справах чимало. А тут молодий артист, позаяк Арчі лише шість років (якщо помножити на сім, щоб буцімто прирівняти до людського віку, вийде лише 42. Себто, молодик у розквіті сил!) дає свою виставу. Іноді, як я вдало йому кину стрибунця, він до п’яти-шести разів може підбити його над головою. Хто не надто поспішає через парк зупиняється помилуватися на Арчі, котрий іноді просто таки буває у спортивному ударі…
Для нього ще важливо, як я зрозумів, аби йому кидали подеколи м’ячик і посторонні, зовсім незнайомі люди. Як справжньому артисту йомі потрібні, либонь, масовість і увага людей. Він ловить стрибунця, біжить до чоловіка чи панянки, що проходять мимо і кладе перед їхніми ногами рожеву кульку. Є такі, хто розуміє, що потрібно французькому бульдогу, іншим я з лави викрикую: «Він хоче, щоб ви йому кинули м’ячика».
Дехто з радістю служить забаганці пса-віртуоза, інші байдуже обходять рожеву кульку і прямують далі. Арчі, зрозуміло, тоді дещо розчаровується, але шукає інших, більш добродушних людей…
От учора надвечір ми граємо удвох серед парку. Коли чую, як за моєю спиною, бо туди повела алея від центрального круга і там стоять лавки для відпочиваючих, якийсь сиплий, надтріснутий жіночий голос вигукує:
-Арчі, нєсі мячік, я тебе брошу…
Зазвичай мій вірний друг на таке залюбки реагує і біжить зі своїм стрибунцем до нового гравця. А тут і оком у той бік не змигнув, працює лише на нашу з ним компанію. З-за спини два, три, чотири таких уже істеричних крики. Я й не оглядаюсь, бо швидше за все там сидить, як я собі уявляю, стара ка**пська, пропита шалава. І голосно кажу у відповідь:
-Він москворотої фєні не розуміє. Говоріть до його українською…
Чую навзаєм:
-Он ш-шо пес націоналіст? Ну, бл**і, развелі бандеровщіну… Уже і к собаке обращайся на украінском. Хоть вєшайся, сукі, продажниє… Торганулі Украіной…
