Хто ж давав команду не пускати?!

Я з хвильку поміркував і відповів йому таке:

—Якщо ви хочете, дорогий Василю Васильовичу, щоб вас стовідсотково не прийняли до цієї громадської організацію, то гаразд, давайте я вас ощасливлю моєю рекомендацією… Подібний разючий результат я вам точно гарантую…

—А чому?

—Та хіба ж ви не пригадуєте, що в листопаді 2014 року, на звітно-виборному з’їзді НСПУ, як писало багато видань, виступив один член Спілки, котрий заявив, що запропонований до обрання на посаду голови спілки письменників М. Сидоржевський просто таки недоріс до цього поста, бо практично немає достойних літературних творів. Не створив іще їх. До цієї посади йому ще треба рости й рости, активніше проявити свої літературні здібності, а не прикриватися тим, що ось, бачите, організував і видає газету. Хіба ж це була неправда? Вигадка, чи наклеп? Що тут будь-хто може заперечити?

Думаю, що Василь Васильович не образився, зрозумів усе правильно. Позаяк уже вчора, 3 листопада 2023 року, він зателефонував мені знову. І знаєте з якого приводу?

—Цими днями мене нарешті прийняли до Національної спілки письменників України, — заявив. — Після 45 років блокування цієї процедури. Я вам обіцяв, що колись розкажу про це відверте, безглузде знущання щодо мене, як літератора. Ось і повідомляю. За цей час у мене вийшло чотирнадцять книг. (Принагідно, достойне товариство, підкреслю, це ж не дві-три чи навіть чотири ті благенькі брошурки, котрі у листопаді 2014 р. пан Сидоржевський представив на суд письменницького з'їзду, як власний літературний доробок, а 14 (!) повноцінних книг, щоб стати членом спілки! Є різниця чи немає?!) Бо поезією я займався зовсім не зважаючи на відсутність членського квитка Національної спілки письменників України у кишені, — казав пан Губарець. — Я надбав величезну поетичну спадщину, бо 6 січня 2024 року мені вже виповниться вісімдесят п’ять років. Слава Богу! Україна знає немало пісень на мої слова… Багатьом подобається моя поезія, окрім однієї, даруйте за відвертість — упертої, мабуть, міднолобої людини. А вона не просто десятиліттями, а вже просто, здається, століттями сидить у кріслі оцінювача досоїнств творчих людей, замало не як святий Петра при воротах до Раю, на предмет того, хто може називатися повноцінним поетом, письменником, а хто ні. Просто якесь неймовірне, абсурдне безглуздя. Мабуть, в Україні я є тією особливою людиною, котра найбільше стикалася з цим безглуздим зухвальством. Мене найбільше разів піддавали екзекуціям з принизливою відмовою на вступ до гурту майстрів краснописьменства. Десятки моїх учнів-поетів спокійно проходили це чистилище. А до мене, через брутальну упередженість, якесь, здається, нечемне зазнайство знову і знову тикали носом: «А що це за рима така?» А така тому, що мені подібна подобається. До шмиги мені вона, панове! Всі, либонь, могли так сказати, окрім мене.

—І що цим своєрідним переслідуванням, блокуванням вашої публічної творчості займалася постійно одна-єдина людина?

—Саме одна-єдина! Фактично впродовж всього мого творчого життя. А, знаєте, для того, щоб перекрити дорогу, познущатися знову й знову більше й не треба людей. Важливо, щоб в учинені розправи була зацікавлена головна дійова особа в прийнятті кінцевого рішення. Тим паче, що вона за різних керівників, різної влади завжди була беззмінна, як Божий вирок. Як колись беззмінний товариш Пельше маячив на чолі центральної контрольної комісії КПРС. Мені іноді здавалося, що це я чимось завинив перед самим Господом Богом. На кожне засідання з прийому до спілки приходив цей чоловік і брав слово останнім. А його слова завжди закон. Хоча ніяк не можу зрозуміти, в чому ж, власне, полягає його авторитет. Мабуть, у тому, що він завжди на прямому проводі особисто з черговим вождем. А забаганки того він вгадує по танцях брів і вій шефа.

До речі, колись давно цей «вартовий» на брамі спілки казав, що я не достойний бути серед письменників тому, що не возвеличую партію, Леніна, Брежнєва, марксизм-ленінізм. Потім, буцімто, займаюся штучними красотами. Але ж яка поезія без лірики? На скільки наше слово багатогранне, настільки воно може й бути вразливим, якщо в твоєму тексті його хочуть принизити. Розтоптати. Я в цьому за життя переконався, ой, як багато разів.

— Василю Васильовичу, а цього останнього разу цей злостивець знову був на засіданні?

—Був. І, звичайно ж, останнім виступав.

—І що ж сказав?

—А те, що завжди. Мовляв, недостойний звання члена спілки письменників. Не реагує на критику. Багато є претензій до його поезій… Але оскільки всі тут виступаючі висловились за те, щоб пана Губарця прийняти в члени Національної спілки, то цього разу начебто і він проголосує за таке. Зауважте, мені цього рішення довелося очікувати 45 років! Пройти через десятки подібних принизливих «прийомів» із банальними збиткуваннями, поглумками у виступі. Думаю, що це просто таки неповторний, дикунський рекорд у знущанні над творчою людиною. Таке не просто винести, повірте...

Думаю, що це екстраординарний випадок у практиці діяльності НСПУ. Як на мій хлопський розум — чистої води літературний, грубий моральний булінг. Він став можливим тому, що Національна спілка письменників України побудована на принципах особистої відданості голові писарського колгоспу. І тут є люди, які певні громадські посади займають упродовж десятиліть. Що тут головною рушійною силою є містечковий практицизм. За якого безпосередньо «контора» вирішує і приймає рішення щодо того, хто із «членів», так би сказати, ципробкопу може удостоїтися тієї чи іншої премії. Ось чому в кожній конкурсній комісії голова НСПУ, як я припускаю, хоча й можу помилятися, має свою керівну людину. Через неї приймається рішення, кому вручити ту чи іншу відзнаку. Хоча й траплялися випадки й гарячих суперечок щодо цього. Але це було, як виняток.

Тому в Україні, як мені видається, ніколи не може «вибухнути» зненацька літературний твір рівня Нобелівської, чи бодай Пулітцерівської премії. Бо фактично українська література взагалі ніким фахово не читана стосовно якості її творів. Як усе відбувається щорічно: поверхово переглядають через журі літературних премій, що й ким надіслано на конкурс. Згори, як це було, до речі, 2016 року, коли я особисто брав участь у конкурсі на здобуття Міжнародної літературної премії імені Власа Самчука, розприділили «місця» заслуг, а решта просто осідає на мул. Тому я роблю такий висновок, що укрліт це недооцінений прошарок творчості великої маси людей.

Хоча це вже інша проблема і я якось про неї ще розповім.

Мені ж здається, що встановивши факт літературного, морального булінгу, який у випадку із недопуском літератора В.В. Губарця до вступу в члени НСПУ однією ж тією особою впродовж аж 45 років через очевидне, як я розумію, фізичне переслідування, цькування, задирання, психологічне насильство, Міністерство культури та інформаційної політики України повинно ліквідувати через суд чи своїм наказом (це мають вирішувати юристи) таку громадську організацію, як Національна спілка письменників України, де встановлено факт знущання керівної особи НСПУ над громадянином. На її місці заснувати нову подібну організацію, але з толковими, грамотними людьми. Думаю, що цей рідкісний факт морального безумства, який скривався десятиліттями, повинен схвилювати письменників, адвокатів, юристів. Давайте разом очищати стайні недолугих недописьменників з обойми пана Сидоржевського.