Очі мої, немає біди мені з вами...

Задосить трагедійна доля тітки Сандри Сайчук, практично другої моєї матері, про котру я, сказати б, у рум'янцях і відтінках переповів у попередній своїй публікації. Для тих, хто не читав цієї оповіді, повідомлю: вона розміщена за таким посиланням - https://blog.liga.net/user/ogorobets/article/35156 

Ознайомтесь, будь ласка. Уточню лише: славна родичка-подолянка завжди була для мене за взірець у житті. Ця проста і мудра жінка вчила і вчить мене й по нині своїм особистим прикладом свято вірити в краще і не здаватися перед обставинами аж до останнього. Тільки так перемагають у житті.

Що поробиш, тепер її зорові проблеми, якоюсь мірою й до мене наблизились упритул. Напевне, що на початку нинішнього року офтальмолог поліклініки, чарівна й вельми вродлива, мила жінка Євгенія Валентинівна Рубаник, до котрої я прикріплений пацієнтом, одірвавшись від апарата, яким просвічувала мої зіниці, немовби вирок, проголосила: «Не пізніше, ніж цьогорічної осені, вам конче потрібно робити операцію на одному, явно слабшому оці… Занадто низький його зоровий ресурс. Будемо вставляти лінзу… Ваш кришталик дуже затуманився і його потрібно міняти на штучний. Щоб не осліпнути зовсім».

Лікар-офтальмолог поліклініки Євгенія Рубаник

Що сказати, іноді людина бездумно ставиться до свого божого дару – здоров’я, подібно до нещадного браконьєра самознищує його. І я тут також, на жаль, далеко не мудрий виняток. Уже років із двадцять, як журналіст і письменник посилено працюю в комп’ютерному режимі над пошуком і ознайомленнями з архівними текстами, які, чесно кажучи, доволі часто знаходяться в поганому і подеколи у просто таки жахливому стані. Особливо, що стосується документів української діаспори, напівзагублених творів письменників. Мені вдалося познаходити чимало оригінальних матеріалів, на основі їх я видав ряд цікавих книжок. Але за це, їй-право, заплачено занадто дорогою ціною… Втратою частини зору…

Мої рідні подеколи навіть, я б сказав, і вельми жорстоко боролися з цим, зумисне перешкоджаючи моїм читанням і написанням упродовж певної ночі текстів, нових творів. Траплялося, зухвало навіть "вирубували" інтернет. Їм, на жаль, не зрозуміти, як важливо іноді, навіть подеколи проснувшись серед ночі, немовби за чиїмсь невидимим сигналом, конче треба було сісти до ноутбука і записати гроно думок, що заполоняли всю мою свідомість... Уранці годі було щось упіймати, згадати для створення тексту...

У зеніті цьогорічного літа – 15 липня 2019 року, я змушений був, відклавши всі свої нагальні справи їхати в глибинку Поділля, на Вінниччину на одне вельми знатне… весілля. Тому, що в давніх архівах віднайшов я унікальні відомості – у селі Володіївці Барського району, рівно 119 років тому, тобто, 15 липня 1900 року, гуляли весілля Андрій Лівицький та його наречена Марія Ткаченко. Колишні київські студенти, самостійники, революціонери. Молодий незабаром стане міністром юстиції УНР, а коли застрелять Симона Петлюру в Парижі, 1926 року, верхівка української влади за кордоном вибере Андрія Миколайовича Президентом УНР в екзилі, себто, у вигнанні. І буде він виконувати цей свій обовязок до останнього свого дня у 1953 році.

Відтак, створив я вперше в історії України сценарій реконструкції такого небавалого торжества у старовинному селі, і, зрозуміло, змушений був у якості своєрідного свата обов’язково їхати у Володіївці, над річкою Лядовою. Бо як же ж можна було там обійтися без автора ідеї, яку, спасибі їм за це, гаряче підтримали і керівники області, і сільські люди… Дуже гарне свято відбулося… Небувала кількість людей з'їхалjся звідусіль. Сотні людей посадили за столи. Думаю, що подібне торжество більше не повториться ніколи...

Пізно увечері ми з дружиною поверталися з тих урочистосей. Я за кермом авто. Дорога була жахлива. Я невимовно мучився з того, що зір уже впав до того рівня, коли контролювати шлях було надзвичайно важко. Стало фізично зрозуміло: треба негайно лягати на операцію, підсилювати проблемне око…

І все одно я з усіх сил відтягував осінній візит до лікаря. Цьому явно сприяли теплі дні жовтня і навіть листопада, бо цю пору, покидаючи столицю на багато місяців, я із задоволенням проводжу у селі. Але й усякому терпцю є кінець…

Пані Рубаник ще зразу заявила мені, що в столиці вибрати можна офтальмологічний центр на будь-який смак: нині є вдосталь фахівців з гарним обладнанням, досвідом лікування подібних проблем. Вищий сервіс і увагу гарантують, звісно ж, рівень оплати. І порадила:

-Я б рекомендувала все-таки скористатися послугами нашого офтальмологічного центру, цебто, клінічної лікарні «Феофанія», - мовила Євгенія Валентинівна. - Там трудяться просто таки чудові спеціалісти, рівень обслуговування, переконана, найкращий у столиці. Чистота, затишок – унікальні, все на рівні найкращого європейського готелю. Смачно годують. Тиждень відпочините від своїх письменницьких справ… Дасть Бог, зір оновиться, позаяк у вас є ще за що боротися…

Так воно й усе виглядало наяву. Можливо, навіть і краще. Зі мною у палаті лежав багатий чоловік – відомий дизайнер, власник хоромів на Кіпрі. «Тут, - стверджував, - рівень справді європейського п’ятизіркового готелю… Вони й затишком оздоровлють зір…» Не вірити йому я не мав змоги...

Офтальмологічний центр мікрохірургії ока клініки «Феофанія», де, як я зрозумів, можуть тепер лікуватися не лише урядовці, але й усі, хто сплатить певну суму коштів (думаю, що до 15 тисяч гривень за операцію на одному оці з усім набором ліків – не менше), працює у співдружності з американською фірмою «АСRbof». Для трансплантації зорового органу використовує лінзи лише виробництва США. А це гарантовано висока якість і довговічність.

Одначе, зрозуміло, головну професійну справу вирішують старанно підібрані фахівці.

Втрапивши до клініки, я враз згадав, що маю конче привітати того дня одну гарну людину з днем народження. На Покрову, два роки тому, вийшла заміж наша з моєю Ольгою Іванівною дочка Тетяна. Відтак, незрівнянно розширилася наша родина. На той день якраз випали уродини бабусі нашого зятя Тараса – Надії Михайлівни Обштир із райцентру Іваничі Волинської області. Я набрав телефонний номер родини уроджениці, переказав найкращі вітання ювілярці, котрій уже повернуло на дев’ятий десяток. Коли вона враз запитує мене:

-А де ж це ви є, чим займаєтесь?

-Ремонтую око, - неквапом відповідаю.

-Ото ж ви молодець, що відважились, - мовить Надія Михайлівна. - Я собі також ще 2008 року поміняла кришталик. Слава Богу, стала бачити, як у молоді роки. Робив мені операцію такий дуже славний чоловік, звали його Миколою Миколайовичем…

-Микола Миколайович? – здивовано перепитую. – А чи бува його прізвище було не Тутченко?

-Так, Тутченко, - радо каже на тому кінці мобільного зв’язку моя родичка. – Святий чоловік… Якщо побачите, зустрінете, від мене кланяйтесь...

-Так він і мене готує до операції, - повідомляю. - Оце приємна новина!

-А ви що оперувалися у Феофанії? – справляюся у Надії Михайлівни.

-Ні, ні, - відповідає пані Обштир. – Микола Миколайович працював тоді у якомусь спеціалізованому центрі, що починав операції з заміни зорових органів… Дуже дякуйте йому від мене, якщо пригадає таку пацієнтку, за його високоякісну роботу, - каже на закінчення моя волинська родичка.

Лікар-операціоніст Микола Тутченко

Ледве не тиждень носив я у собі ту подяку для доктора: він постійно був настільки заклопотаний, що просто не можна було ні на хвилину одірвати від справ, уваги пацієнтів. Не станеш же про подібне говорити й під час операції, яку робив мені особисто Микола Миколайович. Тому я покланявся фахівцю від імені колишньої його пацієнтки уже при виписці, коли офтальмолог прийшов у палату надати настанови мені, як належить доглядати і берегти проопероване око. При моїх словах подяки пан Тутченко так знітився, зашарівся весь, немовби, хлопчак. Я аж розгубився. А потім запитав:

-А як, скажіть, прізвище тієї жінки?

-Обштир, - відповідаю.

-Звичайно ж, пам’ятаю її, саме через це незвичне, нетрафаретне прізвище. Вона, здається, тоді приїздила у супроводі свого чоловіка. Я ще тоді у Феофанії не працював… Бажаю їй, передайте, будь ласка, міцного здоров’я… Дуже добре, що вона більше немає проблем з очима…

Загалом лікар М. Тутченко на професійній медичній стезі уже двадцять років. У центрі мікрохірургії ока він відомий фахівець, з лікування проблем так званої, передньої частини зорового органу. Саме в цьому елементі людського зору він і проводить операції.

З моїми проблемами на операційному ложі Микола Миколайович «бавився», як я гадаю, хвилин 15-18. Потім і по нині я відчуваю себе дещо присоромленим через те, що, по-правді кажучи, раніше податися до фахівця я не міг, відчуваючи банальний страх перед майбутнім хірургічним втручанням. Усе думав: як же ж це перенести, до прикладу, укол в око.

Насамперед, робиться він, як виявилося, не в зоровий орган, а під око. Доктор виконав цей процес майже нечутно, а вся операція здійснювався у щадливому, зовсім таки безболісному режимі. Я практично нічого й не почув. Після операції ніде не помітив навіть шрамика. Ювелірна і точна робота знаного та неперевершеного майстра!

Дні адаптації мого стомленого життям ока проходили в режимі п’ятиразових за день «напоювання» «ремонтного» зору ліками. Через кожні дві-три години вливалося по п’ять – сім різноманітних препаратів, ними закапувалося післяопераційне око. І вже практично через добу я почав помічати, що проопероване око, сказати б, набирається новою зоровою силою. Обриси, на які я прицілювався ним, щоразу ставали все чіткішими. Картинка, у порівнянні з тою, яку демонструє нині моє природнє око виходить значно яскравіша, соковитіша. Зображення щодалі стає чіткішим. І цьому не можна не порадіти.

Одначе, думаю, що якість хірургічно втручання, власне, післяопераційний стан пацієнта щонайбільше залежить від генетичних даних людини. Сидів у їдальні поруч зі мною за обіднім столом цікавий, екстравагантний чоловік, якому в пору лікування виповнилося... 87 літ. Після хірургічного втручання, заміни кришталика в оці, він став начебто гірше бачити. Хоча М. Тутченко просив не робити остаточних висновків, мовляв, є все-таки перспективи на поліпшення ситуації і в нього. Я виписався, дідусь продовжив процес лікування. Дай, Боже, йому здоров’я.

З цим чоловіком в одній палаті мешкав і інший оригінальний пацієнт. Наступного після операції дня йому сказали відкривати око.

-Ви мене бачите? - запитав його Микола Миколайович.

Чоловік аж підстрибнув від здивування:

-Дуже добре бачу. Так яскраво все і в юності не бачив… Такі насичені кольори, гарна чіткість… О, й не вірю своєму оку, що воно здатне на таке.

Стали перевіряти можливості зору на читанні текстів. Не повірите, але це справді так – його того ж таки самого дня виписали додому. У лікарні йому не було більше, що робити...

В офтальмологічному центрі «Феофанії» (офіційно зветься він ЦМХО) загалом трудиться троє лікарів. Фахівцем з проблем задньої частини ока (насамперед йдеться про сітчатку, судини) є видна, красива, молода, але вельми досвідчена доктор Олена Василівна Розум. (Треба ж мати таке оригінальне і привабне прізвище!) Якось після процедур казав мій «співпалатник», знаний київський дизайнер, якого вона лікувала:

Вправний лікар-офтальмолог Олена Розум.

- Коли Олена Василівна робить укол під око, вона, здається, не проколює шкіру, а ніжно цілує її… Така вродлива жінка лише надихає в лікуванні… Нехай їй Бог здоров’я дає! - щиро каже.

Загальне ж керівництво центром здійснює лікар Ірина Юріївна Собакар.

Проблем із зором у людей чимало, тому практично кожного дня довкруги знаних офтальмологів юрмиться чимало людей з усіх куточків України. Їм конче потрібна допомага знаних професіоналів...

Керівник центру мікрохірургії ока клініка "Феофанія" Ірина Собакар.

Колись давно-давно великий український поет Микола Вороний писав:

Очі-зорі, зорі-очі
Тут і там.
Тут жагучі, тут дівочі;
Там блискучі, там урочі...
Очі-зорі, зорі-очі,
Я співаю пісню вам!

І я готовий приєднатися до цих потуг, щоб співати дифірамби тим, хто вертає людям для життя очі-зорі. Без них в людей неповноцінне життя…

***

На фото:
Лікар поліклініки Євгенія Рубанік;

доктор центру мікрохірургії ока клініки "Феофанія" Микола Тутченко;

офтальмолог ЦМХО Олена Розум;

Завідуюча центром мікрохірургії ока клініки "Феофанія" Ірина Собакар.

Олександр Горобець, письменник.