Свого часу у Федеративній Республіці Німеччини був такий відомий політик Ганс-Дітріх Геншер: ледве не чверть століття він займав пост спершу міністра внутрішніх справ, а тоді, майже двадцять літ поспіль, - керівника зовнішньополітичного відомства. Цікаво, що окрім радянської, його жодного разу не покритикувала міжнародна й західнонімецька преса. Тому, либонь, що був він на диво комунікабельною, толерантною, поміркованою і дружелюбною людиною. Була в нього ще одна унікальна особливість – він раз на тиждень, але чітко і обов’язково, обідав з одним із журналістів. У дружній бесіді відповідав на всі без винятку питання, котрі цікавили чи то німецького, чи зарубіжного кореспондента. Тому вся зовнішня політика ФРН була відкрита, прозора, без будь-яких несподіванок.
Думаю, що в Україні роль своєрідного берлінського Геншера сповна виконував до свого остаточного виходу на пенсію такий відомий політик, як Микола Васильович Джига.
Познайомились ми з ним 1995 року, коли почали організовувати Вінницьке земляцтво у Києві. Він на ту пору вже був полковником міліції, заступником начальника зі слідства Київського обласного ГУ МВС України. Я вперше зіштовхнувся з таким, коли різні люди, без будь-якої вигоди і зиску, але з великою пошаною, поважанням, пієтетом відгукувалися про керівника правоохоронних органів. Просто був винятково добропорядною особистістю. Я б навіть сказав – добропристойною душею. Для нього на першому місці завжди були не посади і ранги, а порядність людини. Він завжди намагався допомогти людям. Звичайно ж, не на шкоду службі, своєму обов’язку. Джига завжди був і є винятково справедливим.
Були потім у нього високі міліцейські пости, дослужився до звання генерал-полковника міліції, став першим заступником керівника МВС України, народним депутатом, очолював Комітет боротьби з корупцією і організованою злочинністю Верховної Ради. Одначе за весь час ніхто лихого слова не сказав про його кар'єру. Думаю, що надзвичайно зрадів Микола Васильович, коли перевели його долю на рейки цивільного життя. Призначили главою Вінницької обласної державної адміністрації. Напевне, що саме на цих щаблях по-справжньому розкрився, проявився авторитет і талант М. Джиги керівника і організатора. Бо душа його належала полям і просторам, завжди була готова до спілкування з простими і рідними серцю людьми. Здавалося, готовий пригорнути кожного, посприяти хто б трапився на шляху.
Народився і виріс він у древньому, віддаленому від центрів та цивілізації селі Ярове Шаргородського району. Там у бідненькій хатині усе життя звікувала мати. А він усі шкільні роки пас корову за селом. Власне, Микола з одного боку лісу, а я з іншого, бо мій населений пункт тулився до гряди ярівсько-голинцинецької дібров, до якої підступали наші джуринські поля. Ось тому ми завжди зустрічалися щиро й приязно, як колишні пастушки, як друзі по завзятих футбольних ігрищах. Просто, як однолітки з Подолії.
Тепер, коли не буваю на Вінниччині, у рідних краях, від багатьох людей чую, що найкращою порою для Східного Поділля був період правління областю Миколою Джигою. Його, напевне, знали всі люди регіону, бо він за час своєї роботи на посту глави облдержадміністрації мало в якому не побував селі, хутірцю. Такої щирої, добродушної людини, яка б так сердечно бажала допомогти кожному тут просто не бувало. Це, друзі, його Божий.
19 травня 2015 року їздив z на відкриття пам’ятної дошки нашому відомому земляку, письменнику, поету, перекладачу, сценаристу Аркадію Добровольському із села Мурафа Шаргородського району. А звідтіля направився провідати знамените Голинчинецьке диво і там зустрів… добрі сліди справ Миколи Джиги. Не полінуйтесь, будь ласка, прочитайте публікацію «Барви нашої віри», ви все зрозумієте про що я тут сказав - http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/18190
15 травня 1997 року Миколі Васильовичу виповнилося 47-ім. Він тоді мешкав у Кіровограді. Я приїхав до його зі столиці, з подарунком від редакції газети «Правда України», аби привітати з уродинами. Ще живими були наші матері. Ми довго розмовляли про життя-буття. Йому перед тим присвоїли звання генерал-майора. Він весело розповідав про те, наскільки справедливою є весела, бравурна пісенька про те, як добре бути генералом… А Микола Васильович, виявилося, був один-єдиний з таким лампасним статусом в області, командир гарнізону. Тодішній глава області вельми шанував Джигу.
-Якось телефонує, - розповідав Микола Васильович, - давайте поїдемо нам покажуть, як буде оформлятися на кордоні в’їзд до області з боку столиці. Мені важливо знати вашу точку зору…
Здавалося б, - продовжував Джига, - яке мені до того діло, якою буде вітрина області, для мене важливо, щоб порядок панував у містах і селах, щоб ніхто нікого не кривдив, щоб для всіх діяв один український закон. Але ж хіба я можу відмовитись?! А якщо чесно, то це заохочує втручатися в усі сфери життя області, якщо з тобою радяться, тебе поважають…
Я знайшов світлину з тієї давньої і незабутньої зустрічі з Миколою Васильовичем у Кіровограді, в його робочому кабінеті. Було це 21 рік тому. Обидва ми були ще чорночубі… О-йо-йо-й!
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДЖИГИ
Нині з приємністю вітаю незабутнього земляка і колишнього побратима-пастушка, Миколу Васильовича Джигу з новоліттям. Зичу міцного здоров’я і добрих, теплих, довгих літ життя. Щиро, від усієї душі!
