Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
22.08.2017 06:56

Хто з письменників зірве куш у 5 000 доларів США за кращу книгу-2016?

Підсумки літературного марафону.

КОМУЖ УСМІХНУТЬСЯ 5 000 ДОЛАРІВ США ЗА ПЕРЕМОГУ В КОНКУРСІ АМЕРИКАНСЬКОЇФУНДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВІЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

  У передостанній деньнинішнього літа, себто, 30 серпня ц.р., о 4-ій годині по полудні, в столичномуМіському будинку вчителя, що міститься на вулиці Володимирській Києва,відбудеться вельми урочиста подія. А саме: Фундація Українського Вільного Університетуіз США організовує церемонію вручення премійпереможцям цьогорічного конкурсу Літературно-наукового фонду ФУВУ ім.Воляників-Швабінських.

Аби було зрозуміло, поясню. Даний фонд засновано 31 грудня 1997року родинами Стефана і Емілії Стефаників та Теодора і Софії Швабінських зстейту Огайо в Сполучених Штатах Америки. Від того часу Фундація УкраїнськогоВільного Університету з Нью-Йорку, яка диспонує цим Фондом, щороку проводитьконкурс. Цього разу підіб’ють підсумки літературного змагання за 2016 рік.  

Зізнаюся: в цій своєрідній письменницькій олімпіаді бере участь і мояостання книжка «Постаті з вирію», видана 2016 року. Твір виграв конкурс середмайже вісімдесяти рукописів членів Національної спілки письменників України,які мешкають у Києві, набравши найбільше – 42 бали з 50-ти можливих, і виданий накошти Київської міськдержадміністрації. Чому я вельми радий. Звичайно ж,хочеться, щоб моя лебідонька, оповита спілою яскраво червоною калиною (така вкниги жива й виразна обкладинка, автор її Володимир Варгалюк), зійшла нанайвищу сходинку творчої перемоги автора. Я б тоді широко розтопирив кишеню:нехай би туди впало заповітних 5 (п’ять) тисяч доларів США – перша премія! Це,власне, був би мій перший літературний заробіток. Позаяк за всі часи письменницькихстрадань, я ще не заробив жодного ламаного гроша! Треба ж колись поламати цюгірку традицію. Журналістика, якою я займався до 2010 року сюди, звичайно ж, невраховується.

Чи достойний мій твір цієї високої відзнаки, судіть за рецензієюна цю книгу великого українського письменника і генералісимуса сучасних вітчизнянихсатири і гумору  Олега Федоровича Чорногуза.27 квітня 2017 року він опублікував її у газеті «Літературна Україна».Називалася вона – «Повернення сотника Домбчевського». Отож, читайте:

«       Тепер я добре розумію, чому одним з лауреатів Міжнародноїлітературної премії у галузі літератури і публіцистики за 2016 рік сталакнижка  Олександра Горобця  «  Свічка на вітрі  » -   зразок яскравого громадянського краснописьменства. Мабуть,насамперед завдяки внутрішній силі його свіжої і проникливої прози, духовнійнаповненості аргументів та переконань, задіяних автором, вмінню літераторапідводити читача до самостійних висновків, моралей. А прочитавши його новукнижку  «  Постаті з вирію  »,  я б рекомендував, аби у кожній світлиці українців на столі був цейнепересічний, невеликий за обсягами, але навдивовижу сяйний, проймаючий,людинознавчий твір, виповнений неспокоєм і за минуле, і за нинішнє України.Фігурував би, як літературний паспорт їхньої громадянської свідомості, яксвітоглядна метрика рідномовної сім’ї і родини. Мені здається автор історичної,художньо-документальної повісті і кількох есеїв, котрі складають чепурненькукнижку,  зумів своєю щирою розповіддю сконцентрувати увагу на людяхнезвичайних доль, які у муках і болях великих страждань, навіть поневіряньпожертвували своїм життя, але не зрадили, не здалися, залишилися мужні, якукраїнці. 

     Повість  «   Тіні світлих предків   »  не лише із назви віддалено нагадує безсмертний твір великогоМихайла Коцюбинського, а й стосується доль людей, яких виплодила, викохалаславетна Гуцульщина. Тільки в образі казкових Ромео і Джульєти ухудожньо-документальній повісті  Олександра Горобця постають не романтичніІван та Маричка, оспівані Коцюбинським і фігурально майстерно зображеніПараджановим, а реальний гуцул Роман Домбчевський і його дружина Ірина. Він,син верховинського пароха, здобуває фах доктора права у Львівськомууніверситеті, оволодіває мистецтвом восьми мов світу, вона – також  дочкасвященика, стає бойовою активісткою  «   Просвіти   »,  організатором хат-читалень на Львівщині, щоправда, здебільшого завласний кошт і батьків, блискуча журналістка.

     Уся ця ґрунтовна підготовка, як показало життя, закладалася длявеликих і славних справ у майбутньому, а кожна життєва пригода була до мудростіпряма дорога. Коли на початку двадцятого століття починаються часи великихвипробувань, Роман Домбчевський з окопів Першої світової війни у складі верхівкиполітичної організації  «  Союзу визволення України  » (  СВУ) відправляється до Австрії, аби з військовополонених вояківАнтанти в окремі табори відбирати українців, готувати з них достойних патріотівнезалежної України, готових воювати за ідею суверенітету нашої молодої держави.Ще згодом, він як сотник Української Галицької Армії, пройде з боями від Львовадо Києва і назад. По війні, у спольщеній Галичині доктор права РоманДомбчевський стане справжнім захисником бідних і знедолених. У краї не відбуваєтьсяжодного важливого судового процесу за участі представників національних меншин– мадярів, румун, ромів, словаків, болгар у якому б не використовувалися знанняполіглота пана Домбчевського. Він – найактивніший борець за використанняукраїнцями рідної мови, що загалом вважалося замахом на устої влади Польщі.Доктор права повсякчас у своїй прямоті і відвертості ходив по краю прірви, томуйого не раз намагалися повчати, наставляти на шлях істинний гонорові пестивцівід варшавської влади. Із уст правника-гуцула неслися не просто голослівнігасла, словесні прожекти. Роман Йосифович готує і видає 1934 року науковийтрактат  « За права мови   ».  Що було, мабуть, прирівняне для освічених галичан до здобуття нимикатехізису життя в поневоленому окупантами краї. Ця книга організовувала,закладала фундаментальну основу для українців у боротьбі проти полонізаціїУкраїни. Польська знать вважала доктора права Романа Домбчевського чи неголовним інтелектуальним ворогом Речі Посполитої.

     Не менш активна, життєдіяльна роль і жіночої лініїхудожньо-документальної повісті О. Горобця. Бо бурхливі події 1915 рокувиносять на бистрину львівського життя журналістку Ірину Домбчевську.Розбурхана громами воєн громада західного міста обирає її управителькою шпиталюУкраїнських Січових Стрільців. Тим часом з щастя та горя так скувалася долявеликого Івана Яковича Франка, що він важко занедужав, залишився буквально самяк перст у великому своєму помешканні, хоч до цього і мав велику сім’ю, томудрузі під новий рік припроваджують його до медичного притулку січовиків. Вінопиняється під опікою пані Ірини і її не чисельного колективу.

     Здавалося б, письменнику могло б вистачити фактажної канви дляопису подій, які відбувалися довкруги Каменяра в останні місяці його життя, удраматичну пору смерті й похорону генія, але як справжній професіонал-дослідникісторії, автор іде далі. Він як умілий факір залишає логічний посил, кінчикодного не до кінця з’ясованого  дивного випадку в шпиталі,  коли ІванФранко, геть замучений болями, відмовляється прийняти старшого віку жінку увуалі. Майже через сорок літ Ірина Домбчевська, перебуваючи далеко від України,смикає за цей давній вузлик пам’яті і розкриває цілий оберемок прихованихподій. На читачів опускається справжній розсип фантиків і конфетті з казковоїісторії останнього кохання Івана Яковича до химерної польки ЦиліниЗигмунтовської, звичайної маніпулянтки (так офіційно величалася посадапоштового службовця, котрий завідував бюро листів  «  до запитання  »).  Тієї, завдякикотрій у неперевершеній поетичній збірці  «  Зів’яле листя  »  Каменяра,справжньому шедеврі красно письменства, ми знаходимо п’ять найяскравіших жаринпристрасті, потягу до жіночої вроди і таїни. І це, можна сказати, літературнакульмінація твору Олександра Горобця.

    Тим часом у Галичині окупант змінює окупанта. Чи не першим туткомісари беруться за справу доктора права Романа Домбчевського, відомого борцяза право українців на свою офіційну мову. Клепають  «   розстрільну   »  справу титулованому бранцю. І всі факти начебто проти його. Услідства, а справу розглядає військовий трибунал, на руках його книга  «   За права мови   »,  а ще дослідження француза Андре Жіда (згодом лауреата Нобелівськоїпремії в галузі літератури)  « Повернення з СРСР   »,  де в знущальному стилі викладено матеріали  поїздки метраслова по країні Рад, з його розповідями про концентраційні табори сталіністів,про бідування простого люду в селах, трагедії  «   розкуркулених   »  сімей. Але на те Роман Домбчевський і юрист, щоб, як мовиться, упух і прах розбити нікчемні аргументи слідства проти його. Військовий трибуналдовго міркував, як вийти з юридичної пастки, до якої загнав їх доктор права, ізамість розстрілу присудив йому лише сім років каторги.

    У ніч арешту чоловіка пані Ірина з дорослою вже дочкою Христиною(1916 року народження), покинувши все, втікають. Вони впевнені: наступногосмеркання ненажерливий  «   чорний ворон   »  прилетить і по них. Так рідні сотника Домбчевського опиняються вПольщі, звідти направляються до Мюнхена, а звідти згодом відбувають до США,поселяються у Нью-Йорку. Звісно, що цього всього Роман Йосифович не знає. ЗКолими він запитує у підпільних листах знайомих і близьких: де мої рідні? Ніхтоз тих, хто відважується на відповідь. Тому в 61 рік вийшовши за ворота ГУЛАГу,Роман Домбчевський став перед дилемою – куди подітися? Сім’я зникла, мовби підлід провалилася. Крім того, на руках учорашнього зека промовиста довідка. В нійчорним по білому записано, що йому забороняється: повертатися до Галичини;займатися юридичною практикою; писати і друкувати статті будь-якого змісту;займатися публічною пропагандистською роботою.

     Але з чого ж жити доктору права? І буквально розчавленийрадянською дійсністю, колишній весельчак і музикант, тепер уже згорбленийстарик Роман Домбчевський прямує до Одеси, влаштовується… вантажником уморському порту. Вся вимріяна свобода полягала лише в тому, що в його новомужитті не стало тільки вишок з вартовими, колючого дроту, що не булонабридливого  « підйому   »  та  «   відбою   ».  Все інше – тотальне стеження, сексотство на кожному кроці, доноси,виклики на профілактичні бесіди до НКВС збереглося і продовжилося все в тій жебрутальній формі. А найголовніше – не з’явилося  ніякого просвітку впошуках рідних. Відтак, Роман Йосифович Домбчевський 1952 року в зовсім немилій йому, гуцулу, Одесі помирає з морального голоду, як кажуть з розпуки,втративши, як пояснюють психологи, мотивації до життя. 

     Виною всьому залізна комуністична завіса, глухий кам’яний мішок,який для свого народу влаштував диявольський комуністичний режим. Тому, щонасправді єдиний пагін нового життя з роду Домбчевських, дочка Христина, далекообійшовши в рівні громадянської активності матір, згодом виросла і тривалий часпрацювала на цій високій посаді – заступника голови Союзу українок Америки(СУА). Її знав весь діловий, публічний світ Америки та й інших країн світу. Аось дружина Ірина, як її у США називали, - пані Ірена Домбчевська ні єдиногодня не забувала про свого любого й милого Романа. Спершу вона працювала вгромадській організації, яка займалася переселенцями з Європи, в тому числі й зУкраїни, ледве не віх новоприбулих опитувала, чи бува не знають вони, незустрічали де сотника, доктора права, поліглота Домбчевського. Згодом трудиласябезпосередньо в СУА. Весь цей час пані Ірена регулярно зверталася з офіційнимизапитами до радянського уряду. В них була одна єдина, але така значуща для неїфраза: де доктор права Роман Домбчевський? З цією проблемою вона пробиласяякось до першого заступника Генерального секретаря ООН. З його офісу мініструзакордонних справ СРСР Андрієві Громику в кінці п’ятдесятих років минулогостоліття відправили запит цього ж самого змісту. Ніхто жодного разу з СРСР неповідомив про долю нещасного гуцула.

     Найстрашніше те, що пані Ірена на 12 літ пережила свого чоловіка.Його вже давно не було на білому світі, а мила й чарівна його Ірина всестукалася  в радянські двері з-за океанської сторони, на весь білий світкричала: поверніть правника Домбчевського! Мабуть, не так уже важливо чиживого, чи мертвого. Твердокам’яні комуністи так і не відгукнулися.

    У цьому, друзі, весь цинізм соціалістичної доби, що антихристовікерманичі буквально ні за що мали людей, заради своїх блюзнірських бісових ідейусяко маніпулювали долями громадян. Навіть таких неординарних, яким був сотникРоман Домбчевський. 

    У народі кажуть, що іноді трапляється, коли й по заячих слідахзнаходять ведмедя. Саме це, як мені видається, сталося в історії з відомимюристом Домбчевським. У кінці 2015 року письменник Олександр Горобець випадковонатрапив в україномовній газеті  «   Свобода   »,  що видається в США ось уже 125-ий рік на невеличку інформацію. Вній повідомлялося, що 25 травня 1984 року американська діаспора Нью-Йоркавеликими урочистими зборами вшанувала сторіччя з дня народження доктора праваРомана Домбчевського. На торжестві були доповіді, спогади, промови. Літераторазацікавило те, хто ж це такий Роман Домбчевський. Що за українець, якогоблагословить закордон, а рідна сторона нібито й не знає такого. Всі наполегливіпошуки ніяких наслідків не дали, і це, зауважу, на 25-му році нашоїНезалежності! Українські енциклопедії не знали такого діяча. Пошук вІнтернеті  приніс також від’ємний результат. Ось тоді й розпочавсясправжній пошук відповіді на питання  «   хто ви докторДомбчевський »?

    Благо, що автор документальної повісті до приходу в літературувовка з’їв у журналістці, у справі розслідувань, зокрема. Тому загадковий сезамдля нього відкрився доволі швидко. Як результат, історичний твір видавсябагатим, насиченим різноманітними промовистими штрихами й деталями, життєвимиколізіями. Мимо всього письменник Олександр Горобець майстерно володієприйомами образних порівнянь, алегорій. Що просто й не вимушено вживаєшся вканву розповіді літератора, поєднуючись з нестримними бажаннями читача:  «   А що ж там далі?   », «   А чим закінчитьсяцей епізод?   »   Слово в оповідача м’яке й ладнопригнане і по фасаду будови твору, і зі зворотної сторони конструкції також.Тому все читається, сприймається легко, і проникає в саму душу. На стільки, щомимоволі живеш проблемами героїв, начебто аж спілкуєшся із ними. Ось, доприкладу, сідаючи за ці рядки я думав про те, що лише окреслю головну канвуфабули, поясню в чому глибина твору, а вийшло, що все в художньо-документальнійповісті настільки підігнано, припасовано в сюжеті, що коли щось упустиш,прибереш з його конструкції, про щось не скажеш, мовбито, розсувається всяархітектоніка літературної структури. Тому жанрові твори О. Горобця, зроблювисновок, добре продумані за сюжетами і бездоганно побудовані за стилем істилістикою. Ці елементи доповнюють одне одного.

    А ще в цьому творі мене приємно вражає те, що автор не просто пишедля того, аби писати (бо я, мовляв, письменник і це мій творчий хліб), а вихочете читайте чи ні. Олександр Горобець про головних героїв повісті – РоманаДомбчевського  та Ірину/Ірену Домбчевську написав статті до інтернетенциклопедії  «  Вікіпедія  ».  Про них з’явилася розповідь у газеті  «   Просвіта   »,  в ряді Інтернет видань, як ось  «   Воля народу   »,  Ліга.нет, Кореспондент.нет, у Фейсбуці.  Так, власне, заактивної позиції письменника Олександра Горобця відбулося повернення впублічний світ України достойного імені доктора права, поліглота, сотникаУкраїнської Галицької Армії Романа Домбчевського та його дружини. Занаполягання Олександра Олександровича вдалося розшукати в архівах оригінал йогокниги  «   За права мови ».  Вона оцифрована і виставлена в Інтернет для активноговикористання. Нещодавно письменнику повідомили, що деканат юридичногофакультету Львівського національного університету імені Івана Франка затвердивпо цій праці теми курсових і дипломних робіт студентів. На аналізі твору вженинішнього літа пройдуть захисти докторських праць ряду науковців. 

     Загалом же художньо-документальна повість Олександра Горобця, якна мене, річ цілком кінематографічна, виконана, до речі, в стилі американськоїписьменниці Марґарет Мітчелл, автора неперевершеного роману   «  Звіяні вітром »,  дехто стверджує зукраїнської діаспори, що слід роман називати „Усе пішло за вітром”, як заанглійською, а за російською- „Віднесені вітром”  .  У даній же історіїбуквально розметеними комуністами-московитами по різних берегах морів-океаніввиявилися члени родини Домбчевських, які до безмежжя любили свою українськуВітчизну і рідну мову, йшли на каторгу за них. Автор так вправно зумів описатицю трагедію розпаду сім’ї під суховіями драматичних обставин, що гарній командікіно митців можна легко пройти за описаними сценами до світового успіху, а то йдивись, до свого Оскара. Лиш би віднайти стартовий капітал та одержимихкіношників для початку.  

    Документальна повість  «   Тіні світлихпредків   »  не єдине чудове достоїнство нової книги Олександра Горобця. Мене,зізнаюся,  буквально потрясла есея  « Скажу,як зять Івана Дем’янюка   ».  Це скрупульозний, поділений на деталі і нюанси публічний розбірпрограної битви ні, не всієї України, а насамперед менше вартісними вождями ікерманичами нашої держави за долю простого солдата війни Івана Дем’янюка. Безєдиного доказу вини в колабораціонізмі, прислужництві фашизму його на весь світоббрехали, зробили винним у розстрілах, знищенні нещасних у концентраційнихтаборах. Усе це повсякчас подавалося з такою , буцімто це не Німеччина й СРСР,фашизм і комунізм розв’язали світову війну, а Україна і українці. А на чолоіцієї ініціативи стояв  червоноармієць, українець за походження ІванДем”янюк із подільських Махаринців.

     Олександр Горобець розставляє всі крапки над  «  і  »  у ційдовготривалій  і трагічній історії. Він, як мовиться, з фактами у рукахрозкладає все по логічних поличках. На найвищій з них стоїть держава Ізраїль.Її Феміда першою засудила до страти Івана Дем’янюка. Після цього сім роківтривав педантичний і сумлінний аналіз аргументів захисту, який, до речі,фінансувався на зібрані на пожертви українцями діаспори, і нарешті прийшовдовгожданий висновок: українець - солдат ні в чому не винен. Усі матеріалипроти нього сфальшовані. Нашого земляка відпускають, перед ним вибачаються,відшкодовують моральні збитки.

     Однак наступ злих сил припиняється не надовго. „Братня” Москва зцим аж ніяк не може погодитися. Вона прагне проголосити на весь світ і доказатисвітові, що найбільше зрадників у Другій Світовій війні було не збокуМосковії(Власов, Краснов, РОА, РОНА, десятки  „русскіх корпусов СС тощо),а саме з українського. І в особі безневинного українця Івана  Дем’янюка,створює, (як нині  у Донецькому краї, де жорстокі укропи розпинають малолітніх дітей та безжалісно відстрілюють через колір московського прапора -„бісика” снігурів) образ  кривавого м’ясника - українця. Почерк, якментальність, московіта вічна жива, як їхній вождь Ленін. Але цей український кат уже за Кремлівською вказівкою, виявляється, перебував в іншомуконцтаборі. Ізраїль не там шукав злочинця. Зроблю ще один художній відступ. Уті роки я працював у журналі „Перець”. Леонід Макарович Кравчук, як мій безпосереднійначальник, якось запросив  до себе і сказав, що потрібно розвінчувати насторінках журналу українських буржуазних націоналістів і сіоністів, які вАмериці почали об’єднуватися. Ходять  під час спільних мітингів підсиньо-жовтими і сіоністськими прапорами. Цю спілку українців і євреїв требарозбити. Євреї мають знати, що українці антисеміти і їхні кати. Саме тому в тіроки і придумала Москва Івана Демянюка. Я на той час мав честь представлятиУкраїну, власне,УРСР в ООН, як делегат від українського народу. Саме тоді менідовелося про це почути і одного із ініціаторів подачі „правдивих відомостей проДемянюка” навіть зустрічатися. Ім’я цього московського ініціатора зукраїнського табору Олександр Горобець у своєму глибокому дослідженні називаєконкретно. Кремль підхоплює ініціативу московського служки-українця, щопродався за 30 срібняків і спеціальна лабораторія КГБ фальшує нові свідченняпро вахмістра Івана Дем’янюка. Світ ще не знає на скільки глибокою є гадючапровокаторська нора кривавої Росії, і на слово вірить черговій фальшивці, щойде начебто від українця, а не від єврея, чи московіта. А незалежна Українамовчить. Ніхто у ті роки не подає голосу на захист невинного солдата. Ніхто.Ніби й в Україні є сили, які  з задоволенням спостерігають за розп’яттямбезневинного, а справедливість мовчить. Її також фінансово приспали …  Аби ж не це,то щ  о нам перешкоджало забрати Івана Дем’янюка під свою опіку, коливін залишився чи не єдиною на весь світ людиною без будь-якого громадянства? Це справедливий докір автора сучасній владі.

Його глибока  аргументованість переконує читача, з якою радістю це підхопила іНімеччина. Вона також зіграла „заплясала” під московську „Бариню”, знайшовши взнущанні над старим чоловіком, якому повернуло вже на десятий десяток, свійнаціональний інтерес. ФРН, з землі якої розпочалася Друга світова війна,фактично ніколи останнім часом не судила своїх відомих поплічників гітлеризму.А ці особи вже  майже відкрито, не ховаючись від людського гніву, жили вусіх землях країни. Ніхто з них не клав своїх шевронів і орденів на дно скринь.Німці з радістю схопилися за московську провокацію. Їм давно снилася кривавасцена у їхніх же концтаборах смерті, де розпинали собі подібних не німці -фашисти, а  ті , що продалися за баланду Третьому рейху у гітлерівськихтаборах смерті. А тут така нагода- є нібимто конкретний кат освенціумів ітреблінок. На цю роль і випала доля беззахисного Івана Дем’янюка. А нашівожді-правителі безвольно промовчали.

     Мені ця історія болить, як кожного українця. Я   такожписав про Івана Демянюка, як публіцист. Виїздив у рідне село безневинногоДубові Махаринці Козятинського району Вінницької області. Розмовляв там збагатьма людьми, знав їхні настрої щодо цієї гнилої історії. ОлександрГоробець, резюмую, чудово розібрався в цій історичній ситуації, майстерновиклав її у своїй глибоко аналітичній і переконливій книзі. Черговапубліцистична  книжка  «  Постаті з вирію  » Олександра Горобця, на моє переконання,  це та книжка, якуукраїнці, повторююсь, повинні мати на своєму письмовому столі, у кожнійукраїнській домівці. Щоб самим знати, дітям й онукам передавати, якою ціноюнашим предкам вдалося відстояти, вибороти славу і честь рідної України.

      Олег ЧОРНОГУЗ,    письменник -романіст".

   Електронна версія книги Олександра Горобця  «  Постатіз вирію  » - http :// vinnychany . kiev .ua /!_ ata / data /151. pdf

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net