Що важливіше: клепка в голові чи родинна лінія на Банкову?

Усі ви, друзі, либонь, забули, що таке 2-е грудня в нашій новітній історії. А 2-го грудня 2014 року приступив до виконання своїх обов’язків уряд, який був сформований щойно обраною новою Верховною Радою України восьмого скликання. На пост прем’єр-міністра тоді заступив удруге, фактично обманом виштовханий на цю посаду провладною коаліцією, без будь-якого звіту за попередній період роботи, - А. Яценюк.

Думаю, що ще прийде час йому сповна відповідати за свої оборудки, зокрема, про ті, які витягнув на світло Боже колишній голова Державної фінансової інспекції України Микола Гордієнко. Тоді при первинній перевірці лише частини наданих фактів, було виявлено крадіжок на майже сімсот мільйонів гривень. Якби розслідування продовжили, то вже б частина з тих, хто прихопив теплі місця у владі після Майдану вже б давно знаходилися на нарах. Тому «справу Гордієнка» силоміць заглушили, приховали, зам’яли соратники крадія із «кулею у лобі». Хто вони – ви їх добре знаєте…

Але нині я б хотів нагади всім про те, що саме цього дня на посту міністра інформаційної політики України (нове, спеціально створене 2 грудня 2014 року відомство) вигулькнула така собі сіра бездарність – Мінстець. Більше в простолюдді відома особа, як кум Петра Порошенка.  

До цього він носив звання народного депутата, якийсь час навіть виконував обов’язки голови парламентського комітету зі свободи слова. Більш нікчемного слуги народу в історії українського парламентаризму, як мені видається з позиції оціночних суджень, ще не було.

Коли його кума обрали главою держави, цей «великий політичний діяч» так розкукурікався, що навіть заявив: якби він, мовляв, захотів, то зайняв би місце глави президентської адміністрації, чи народного депутата. Але йому більше тоді якраз забажалося стати міністром. Позаяк ще не був в цій іпостасі. І під нього створили спеціальне міністерство.

Більш дурнішу ситуацію, помножену на цинізм цього приземленого чувака, годі відшукати в історії України. Тим паче, що сьогодні, через два роки після подій, коли ділили портфелі на Банковій, оцінка його «героїчної» діяльності на омріяному посту, практика функціонування Мінінформу стовідсотково доводять, що це справді не фахівець, не керманич, не лідер, а звичайне порожнє місце. Бездарність, яку треба судити за бездіяльність, злочинну пасивність у пору війни.

Якщо чесно, то мені видається, що пост міністра інформаційної політики України найбільш відповідальна посада на нинішньому етапі оборони медійних інтересів держави. Голос цієї людини мав би найголосніше звучати нині в Україні. Принаймні так, як це було в пору російсько-чеченських воєн. Є люди, які стверджують, що першу чеченську війну з Московією виграв особисто… міністр інформації та преси Ічкерії, соратник Джохара Дудаєва -  Мовладі Умаров. Світ почув його чесний, правдивий голос, світ орієнтувався на нього, вірив йому. Виступи у пресі, на імпровізованих прес-конференціях, його заяви, коментарі, репліки були в стократ значиміші за удари патріотів по російських бандитах.

За два роки ви хоч би раз чули, що в Україні існує відомство інформаційної пропаганди? Воно хоч би раз спробувало спростувати просто таки дурноваті, ворожі заяви окупаційної пропаганди Кремля щодо захисту інтересів України і українців, спрацювати на випередження?

Думалося, що створення Мінінформполітики дасть змогу припинити інформаційну експансію Росії, призведе до скорочення медійного засилля московітських видань на нашому ринку, до очищення від зросійщених ЗМІ періодичного товчку України.  Але з ким там говорити про подібне, якщо цей, примітивний  чоловічок фактично і по сьогодні не знає чим йому займатися на своєму посту. Він думає, що його головне завдання завершити спорудження телевишки на горі Карачун, начебто він головний муляр і монтажник в державі, хлча для цього є спеціальні технологічні підрозділи. Він, здається, так і досі не зрозумів, що його справа – ідеологічні засади інформаційної політики в часи анексії одних наших територій і окупації інших, а не вміння замішувати бетон десь під Слов’янськом чи на Чонгарі.

Одне слово, доручи бездарі молитися, він і лобі собі розіб’є, і перетворить усе в безславне посмішище…