Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
29.07.2016 08:51

Страшно бути українським народом

Якби я мав великі гроші, був багатою людиною, то неодмінно написав би сценарій і зняв кіноепопею під сакральною назвою «Страшно бути українським народом». Думаю, що вона мала б не меншій успіх, ніж екранізація відомого твору американської письменниці Марга

Якби я мав великі гроші, був багатою людиною, то неодмінно написав би сценарій і зняв кіноепопею під сакральною назвою «Страшно бути українським народом». Думаю, що вона мала б не меншій успіх, ніж екранізація відомого твору американської письменниці Маргарет Мітччел «Звіяні вітром». Тут же, що важливо насамперед? Життєва історія, захоплююча фабула. А вона, знаєте, якраз і є.

            Я випадково знайшов її, доторкнувся до неї понад пів року тому, випадково прочитавши в щоденній україномовній газеті «Свобода», яка видається в цьому форматі безперервно з 1893 року, замітку про те, що в травні 1984 року, в Нью-Йорку українська діаспора відзначила 100-річчя з дня народження доктора права зі Львова, гуцула Романа Домбчевського. Я здивувався, що нічого не знаю, ніколи не чув про таку людину.  Почалися пошуки, струшування пилу з архівних полок. І переді мною відкрилася нечувана історія родини, яка неймовірно постраждала від «торжества» комуністичного режиму. Мені довелося написати статтю про поліглота Домбчевського (володів вісьмома мовами світу) статтю до «Вікіпедії», розмістити публікацію в газеті «Просвіта», видати в Інтернеті ще ряд публікацій, відтак, ім’я воістину великого українця повернулося до пам’яті нашої нації. З архівів піднято головну працю Романа Домбчевського – книгу «За право мови», видану автором 1934 року. Її ви можете читати тут. Спасибі керівництву юридичного факультету Львівського національного університету, воно  запевнило мене, що тепер за цим трактатом студенти та викладачі, громадяни зможуть захищати дипломні роботи, наукові звання.

            Нинішньої ночі я виставив на сайт «Вікіпедії», так би сказати, жіночу історію сім’ї Домбчевських – розповідь про дружину пана Романа – Ірину/Ірену Рибчак-Домбчевську, активну громадську діячку довоєнної Галичини, журналістку, яка після арешту доктора права енкеведистами восени 1939-го зуміла зберегти код родини – втекла з дочкою до Мюнхена, за тим до США. Якщо ви прочитаєте цю статтю, ви зрозумієте, чому я фільм назвав би «Страшно бути українським народом».   

            А тепер розповідь про жіночу долю Домбчевських:

            Ірина/Ірена Григорівна Домбчевська (нар. 06 лютого 1886, м.  Бучач ,  Гуцульщина , Австро-Угорщина  —  пом.   05 серпня   1964 ,  Нью-Йорк )     журналіст ,  публіцист , громадський активіст, фундатор  «Просвіти»   у  Галичині , керівник шпиталю  Українських січових стрільців , організатор курсів підготовки медсестер для  Української Галицької армії , прес-секретар Нью-Йоркського відділення  Союзу українок Америки , дружина доктора права  Романа Домбчевського .

            Вступ до життя [ ред.  •  ред. код ]

Ірина Рибчак народилася 6 лютого 1886 року в містечку Бучач (тепер Тернопільська область, у родині священник]]а греко-католицької віри отця Григорія. Батьки її були щирими патріотами і в цьому дусі виховували дочку. Активно дбали про те, щоб вона здобула освіту, і тому школу Ірина закінчила у Львові, мешкаючи в близьких родичів. Пані Рибчак дуже рано стала громадською активісткою, зайнялася журналістикою. В пору виступів української молоді Львова проти полонізації, переводу Львівського університету на польську мову викладання, познайомилася з молодим випускником юридичного факультету, гуцулом Романом Домбчевськимполіглотом, який у свої двадцять п’ять літ уже володів вісьмома мовами світу. 1911 року вони зіграли весілля.

Активістка «Просвіти»

Молоді поселилися в містечку Миколаїв під Львовом. Роман відкрив юридичну контору, зайнявся юридичною практикою, Ірина — фундатор місцевої бібліотеки товариства«Просвіти», комплектувала, яку в основному за кошти сім’ї та батьків. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти» в містечку, де Ірина Домбчевська, організувавши перший тут драматичний гурток, поставила на сцені п'єсу поетеси-гуцулки Марії Підгір'янки (справжнє прізвище - Ленерт) «У чужому пір'ї». У Стрию, куди переїхала згодом сім’я (1928-1932 рр.) очолювала місцеву організацію Союзу Українок. Активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка». Організовувала у Львові жіночі гуртки та кооперативи. З-під її пера вийшло і опубліковано в виданнях "Нова хата", "Діло" ряд блискучих нарисів. Особливо високим художнім рівнем відзначається спомин "Три стрічі. Пам'яті Олекси Новаківського" (журнал "Жінка", 1935 р. ч.11).

Управителька шпиталю Українських січових стрільців

З початком бойових дій Першої світової війни, усі члени родини проявили свої кращі людські якості, виступили на захист рідного краю. Батько Ірини, отець Григорій Рибчак, служив духівником Української Галицької армії. Чоловік Роман, доктор права, пов’язавши свою долю з політичною силою «Союз визволення України», у складі її місії відправився до Австрії, в табори військовополонених, з метою агітувати українців для вступу в національну армію для захисту незалежності рідної Вітчизни. Після цього він був сотником Української Галицької армії. А Ірина Домбчевська, залишаючись у Львові, постійно знаходилась у центрі громадсько-політичних подій. У червні 1915 року, коли війна впритул підступила до міста, у великій залі митрополичої палати на горі Святого Юра зібралися поважні громадяни міста і утворили так звану харитативну, тобто, спонсорську установу під назвою „Українська самаритянська поміч” (УСП). Організацію, яка планувала займатися питаннями забезпечення життєдіяльності вояків-українців, котрі борються і проти поляків, і проти московітів, за незалежну Україну. На цьому засіданні несподівано люди обирають журналістку Ірину Домбчевську секретарем УСП. Галичани ділилися всім зі своєю армією: несли гроші, коштовності, возами з сіл доставляли продукти. А за тиждень-два пані Ірина організувала на ремонт приміщення десятки львів’ян – студентів, монахинь, професорів, домогосподарок для обладнання шпиталю Українських січових стрільців, бо поранених не було де лікувати. Незабаром такий медичний заклад відкрився на дванадцять кімнат у монастирі студитів при вулиці Петра Скарги, 2»а». На чергових зборах УСП Ірину Домбчевську призначають управителькою лікувального закладу вояків.

Опікунки здоров’я Івана Франка

У листопаді 1915 року до шпиталю прибули посли (так величалися депутати) австрійського парламенту від Галичини, які буквально попід руки привели важко хворого великого українського поета Івана Франка. Ірина Домбчевська разом з лікарем Володимиром Щуровським та медсестрою Софією Монджейовською доглядали за великим мислителем української нації в останні дні його життя. Згодом пані Ірина організувала курси підготовки медичних сестер для Української Галицької армії, в якій її чоловік служив сотником.

Чекістський «воронок» прилетів уночі

Після війни родина Домбчевських мешкала в Стрию і Львові. Ірина й тут розбудовувала організації товариства «Просвіти», активно виступала з блискучими статями у пресі. А пан Роман, практикуючи юриспруденцію, підготував і видав трактат «За право мови» (1934 р.), який заклав правові основи для вільного користування українцям рідною мовою в державних органах влади, і, насамперед, у судах, проти чого різко виступала польська влада. Це був відчутний публічний удар по дискримінаційній полонізації краю, подібне вкрай не сподобалось в офіційній Варшаві. Романа Домбчевського зарахували до ворогів режиму поляків. Але, коли у вересні 1939 року Галичину окупувала Червона Армія, то одним із перших тут арештували саме доктора права Романа Домбчевського. І знову ж таки причиною була його книга «За право мови». Зрозуміло ж, української мови. Нових окупантів ще більше, ніж поляків турбувало те, що науковець підносив вище «вєлікого і могучєго» мову простого народу, мову Тараса Шевченка і Івана Франка. Серед ночі чекісти нагрянули з обшуком і вивели до «воронка» Романа. Назавжди.

Втеча від радянського монстра

Було зрозуміло, що наступною за ким прийдуть енкеведисти, буде Ірина Домбчевська, бо чимало її публікацій було спрямовано проти радянської влади, сталінський режим | сталінського режиму]], імперських посягань Кремля на ласий шматок - Україну. Журналістка разом із дочкою Христиною покинули назавжди домівку. Направилися в Польщу, звідти попрямували до Німеччини. Поселилися в Мюнхені. А в кінці сорокових років перебралися до США. Отаборилися вчотирьох – мати Ірина, дочка Христина, зять Юрій Навроцький і внучка – в Нью-Йорку. Тут Ірина, яку за океаном звали всі Іреною, не зрадила своїм уподобанням і нахилам, хисту, стала громадською активісткою. В США тоді якраз ширився рух за створення Союзу українок Америки (СУА), викликаний новим напливом вихідців з України. Ірина Домбчевська була серед тих, хто формував перші організації в різних містах Америки. Виконувала обов’язки референта і прес-секретаря Нью-Йоркського відділення. Багато її статей з’являється в україномовній газеті «Свобода», в журналі СУА – «Наше життя».

На різних берегах океану

В сім’ї Романа та Ірини/Ірени Домбчевської було двоє дітей – Стефанія та Христина. Старша дочка померла від тифу. Молодшу, 1916 року народження, вдалося виходити. З нею матір і пройшла крізь війни Європи, дісталася американського континенту, тікаючи від червоної, радянської чуми. Вони удвох ні на одну хвилину не забували про чоловіка і батька, який залишився в лабетах комуністів. Різними способами намагалися дізнатися про його долю. Багато разів зверталися з запитами до радянського посольства з проханням повідомити обставини життя доктора права Романа Домбчевського. Пані Ірена якось потрапила навіть на прийом до заступника Генерального секретаря ООН, умовила його написати листа до радянського уряду з проханням сповістити, де знаходиться її чоловік, ув’язнений органами НКВС. Але й тут не було ніякої відповіді. Бо що, власне, було відповідати? Роману Домбчевському інкримінували одну з найстрашніших статей Кримінального кодексу СРСР – 54-13. Її називали «розстрільною». Його ж звинувачували в «зраді» за те, що він служив сотником в Українській галицькій армії і, звичайно ж, за книгу «За права мови», де польську та російську мови названо «окупаційними». Доктор права пан Домбчевський, вимучений кількамісячними знущальними допитами, зібравши останні сили, на суді військового трибуналу так розвінчав червонозоряних кровопивць, що їм потрібно було б його випускати з-під варти, вибачатись за незручності утримання і мордобійних «опитувань», але судді «виписали» тільки сім років таборів. Відбувши їх на Колимі, метикуватий гуцул отримав «білий квиток» з чотирма пересторогами. Йому заборонялося: в’їжджати до областей Західної України; займатися юриспруденцією; писати статті на будь-які теми; будь-де публікуватися. Іншими словами, доктора права позбавили всього, чим він жив, що було сенсом його життя. Роман Домбчевський, аби не померти з голоду, змушений був поїхати до Одеси, влаштуватися у шістдесят з лишком своїх літ вантажником у морському порту. Через декілька літ, 1952 року, його не стало. А дружина й дочка ще багато літ по цьому надсилали в московські інстанції запити про його долю. Останнього такого листа пані Ірена Домбчевська відіслала в кінці липня 1964 року, а через кілька днів - 5 серпня, серце її зупинилося.

Діти ідуть далі

Дочка Домбчевських Христина Навроцька вся вдалася в своїх активних, бойових батьків. Вона пішла по маминій стезі – знаходила зиск у громадській роботі, працювала референтом у Союзі українок Америки. Колеги достойно оцінили її цілеспрямованість і організаторські здібності, на початку сімдесятих років минулого століття обрали заступником голови СУА, на той час вельми впливової громадської організації США. Цей пост вона займала аж до травня 1985 року. Розбите, знищене, понівечене родинне щастя Романа й Ірини/Ірени Домбчевських, як ніяке інше, крізь призму подій на двох берегах світового океану показує, яким антилюдяним, антигуманним був радянський режим. Ця історія проситься до сценарію кіноепопеї.

У пам’яті назавжди

6 червня 1993 р. у Львові, в Музеї Івана Франка, у рамках відзначення пам'яті роковин смерті Франка, відбулося вшанування двох українок — завідувачки шпиталю Українських січових стрільців Ірини (Ірени) Домбчевської та медсестри притулку і реабілітації вояків Софії-Зоні Моджейовської. У зв'язку з цим директор музею Івана Франка Роман Горак випустив дві брошури, в яких розповів про двох славних українок, які опікувалися долею хворого творця в останні дні його життя. На урочистостях побували рідні опікунок Івана Франка з США та України.

Джерела

·         Іван Франко в шпиталі Українських січових стрільців

·         За Іваном Франком доглядала Софія Монджейовська

·         Франковими місцями Львова

·         У Музеї Франка вшанували українок, які рятували Великого Каменяра

·         Ірина Домбчевська, журнал Союзу українок Америки «Наше життя», №11 за листопад 1952 року, «У шпитальній, воєнній службі»

 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]