Скарб, забутий у руїнах імперії

Коли мої вороги прагнуть, як тепер кажуть, «потролити» мене, достати до живого, вони найперше, чим мені дорікають: мовляв, він – випускник ВПШ. У радянські часи це був закритий партійний вуз – Вища партійна школа при ЦК Компартії України. Там готувався резерв кадрів для районів та областей, центральних органів влади. Мав він чотири відділення – для підготовки відповідальних партійних і радянських (голів райвиконкомів) працівників, комсомольських вождиків і журналістів.

                На навчання відбиралися, як правило, люди, котрі мали перспективу стати першими керівниками  в районах і областях, журналісти – майбутніми редакторами видань. Кажуть, що туди вряди-годи висовували тих, хто неугодні були на місцях. Можливо, траплялося й подібне, щоправда, схожих там чомусь не зустрічав.

                Принаймні, як на мене, то це був ідеальний спосіб збагатитися знаннями, як ніде інакше. Адже для слухачів ВПШ створювалися такі умови для навчання, про котрі можна було лише мріяти. Насамперед, було вирішене фінансове забезпечення. Я по тій порі (1979-1981 рр) отримував на руки 220 рублів. На рівні району це був оклад однієї посадової особи – першого секретаря райкому партії, в області -  заступника голови облвиконкому. Саме восени 1979 року було здане чудове приміщення дев’ятиповерхового гуртожитку ВПШ ну вулиці Мельникова, 84. Тривалий час люди, які мешкали в окрузі ніяк не могли зрозуміти, що за люди поселилися там. Десь за пів року прийшли до висновку: то, либонь, студенти консерваторії, або артисти, бо вже занадто часто співають. Було ж на що…

                Гуртожиток – сама казка. Великі й просторі кімнати. В кожній мешкає по двоє слухачів. Усе в килимах. Ідеальні кухні на кожному поверсі. В самій школі – шикарна бібліотека. В ній можна було замовити будь-яку літературу, навіть історичну. Я звідти буквально не виходив. Хіба що їздив у відрядження від республіканських газет, публікуючи в них свої статті. Насамперед, у «Сільських вістях», які незабаром, ще далеко до закінчення мого навчання в ВПШ, запропонували мені посаду власного кореспондента цієї газети по групі західних областей України. І цим ідеальним творчим шансом я скористався.

                Так що ВПШ я не соромлюся, а горджуся тим, що два роки навчання у ній витратив за цілковитим призначенням – для власного інтелектуального збагачення. А ось що за люди втрапляли туди, розповім на одному життєвому прикладі.

                Мене обрали старостою однієї з трьох груп журналістів, де на одному курсі навчалося 45 служителів пера. Мабуть, тому, що я був наймолодший – мав лише 29 літ. Всі решта були дещо старші -- літ під сорок, один лише Віктор Стельмах, колишній працівник ЮНЕСКО у Парижі, був дещо старшим. По закінчені ВПШ Віктор Іванович став першим прес-секретарем глави української держави Леоніда Кравчука. Нині вже покійний.

                Видавалася в начальному закладі своя газета. Звалася ж вона, зрозуміло, «Ленінець». А готували їх до друку по черзі групи слухачів-журналістів. Староста групи виступав у ролі редактора, всі інші були за кореспондентів.

                Нашій групі випало редагувати номер, напевне, в жовтні-листопаді 1979-го. Я зібрав своїх колег. Ми розписали майбутні теми, закріпили виконавців матеріалів. Собі я залишив роль мисливця на щось особливе. І не помилився чуттям. Позаяк відомо, що на стрільця й звір біжить. Згодом майже таємно дізнаюся, що на нашому курсі сталася дивна надзвичайна подія, про котру начебто навіть заборонено говорити.

                Усі 44-ри слухачі-журналісти поселилися в новому гуртожитку на вулиці Мельникова, якраз навпроти мотоциклетного заводу. А ось одна наша колега з Криму – Тамара Маланіна мешкала в іншому гуртожитку, котрий знаходився у провулку Нестерівському, це буквально за спиною Львівської площі. Цей виняток їй зробили через те, що вона мати-одиночка. До столиці на навчання прибула поспіль з сином школяриком: у місті над морем за ним не було кому приглянути протягом двох літ. Ось їм і виділили кімнату в старому, але вельми пристойному гуртожитку. Тамара ходила до ВПШ, син – до київської школи.

                Женя, так звали хлопчака, не зважаючи на малий вік, був заїдливим авіапланеристом: моделював літаки. Ось якось, поки мати була на навчаннях, він пішов на руїни старого будинку, якого напередодні розвалили будівельники, неподалік їхнього гуртожитку, готуючись звести нове житло. Йому конче потрібна була будь-яка фанера. Обстежуючи розруї, він натрапив на стару грілку з довгою вицвілою оранжевою трубкою. Вхопивши її за довгий кінець, він почав щосили розкручувати знахідку над головою, і на його приголомшливе здивування з старої грілки на землю дощем посипалися… гроші. Папірці, а були це банкноти по 25, 50, 100, 200 і навіть 500 рублів, розлетілися на всі боки. Тільки тепер він помітив, що вся грілка була набита купюрами.

                Оглянувшись чи ніхто не побачив його кружляння з грошевим веєром, хлопчина старанно позбирав усі банкноти, склав їх на місце і заховав знахідку поміж руїнами, щодуху кинувся шукати матір.

                Тамара Маланіна, була жінкою віком років 37-38. До ВПШ трудилася заступником редактора в одній з районних чи міськрайонних газет Криму. Мрійлива ідеалістка, переконана комуністка. В цьому дусі й виховувала сина. Почувши про грілку з грішми, заборонила тут же Жені будь-кому розповідати про знахідку. Старанно загорнувши знахідку в свіжий номер газети «Правда», разом із сином понесла її до райвідділу міліції…

                Коли я прийшов до неї з ідеєю розповісти мені всі деталі історії з грішми, вона буквально заніміла. Страшенно перелякалася. З великими очима почала мене притишеним голосом переконувати в тому, що про цю історію не можна навіть говорити. Стала виясняти, звідкіля це мені стало відомо і таке інше.

-А хто ж заборонив про це висловлюватись? – уточнив я.

-Начальник міліції. Він забрав гроші і сказав нікому про це не говорити. Таке є державною таємницею…

Вона ніяк не могла зрозуміти, чому я відверто сміюся з її розповіді. Хіба, мовляв, можна жартувати з «державною таємницею». Це була доросла жінка з свідомістю наївної дитини, яка вірила в усе, що її казало начальство, а особливо ж представники правоохоронних органів. Це був надійний гвинтик механізму радянської системи, який ніколи і нічого не піддавав сумніву. Коли я їй сказав, що завтра піду до начальника райвідділу міліції, зажадаю показати мені, де знаходяться гроші, які знайшов її син, Тамара вчепилася мені руками в одяг і стала гірко плакати. Вона була переконана, що за розголошення «державної таємниці» її виключать з ВПШ, відтак, доведеться дочасно повертатися з навчання. А в неї все так було добре і надійно, до цієї знахідки…

На завтра після занять я справді відправився на прийом до начальника Шевченківського тоді, здається, райвідділу міліції м. Києва. Благо, він знаходився буквально через дорогу від ВПШ, у тому ж таки провулку Рильського, де й наша бурса. Бравий підполковник довго не міг второпати, а, можливо, робив лише вигляд про це, що не може зрозуміти, який мій інтерес до грошей, котрі він отримав від Тамари Маланіної і її сина.  Це справа міліції їх конфіскувати - стверджував.

Я ж вимагав показати мені їх, або дати довідку про те, що вони прийняті державою. Розказати, яка буде їхня доля.

-Ви хто такий? Ви слухач ВПШ? Яке відношення маєте до цієї історії? Ніяке, – через якийсь час уже сердився міліціянт.

-Ні, -було моє заперечення. – Ви не правильно ставите наголоси. Я не просто слухач. Я на цей момент редактор газети «Ленінець» ВПШ при ЦК Компартії України. Я знаю, що наша слухачка звершила достойний людський учинок, а ви забравши гроші, не склавши ніякого документу про це, заборонили їй про подібне будь-де повідомляти. Де гроші – також не відомо. І мені ви також не пояснюєте подібне, довідку також не даєте. Для газети. Як це все зрозуміти? У мене є два виходи. Перший – написати про все в газеті і за день-два про це прочитають секретарі ЦК, яким кожен випуск «Ленінця» обов’язково кладуть на стіл. От про все це вас тоді буду запитувати не я, а, напевне, інші люди, мабуть, і ваш міністр особисто. Другий – дайте мені довідку про те, що студентка Тамара Маланіна здала до райвідділу таку-то суму знайдених грошей. Тоді ви також будете своєрідним героєм…

Мій візаві гірко скривився. Подумав і запропонував прийти завтра.

На завтра я його не дочекався під кабінетом. Наступного дня також. Але третього ранку я зустрів підполковника вранці на вході до райвідділу. Не вітаючись, він махнув мені рукою, мовляв, пішли зі мною. Під дверима кабінету показав на стілець. Мовляв, підожди тут.За дві години, після того, як у нього побувало декілька десятків людей, він раптом розчинив двері і мигнув мені: іди сюди. Посеред кабінету подав мені папірець з печаткою. Це була довідка, видана редактору газети «Ленінець» про те, що Шевченківським райвідділом міліції від слухачки ВПШ Тамари Маланіної дійсно отримано 11 721 рубель, які знайдено її сином, школярем Євгенієм на місці розвалин будинку в провулку Нестерівський…

Суму я запам’ятав на все життя, бо вона вкладалася в вартість  двох «Жигулів», а потім ця довідка пилилася ще років десять тому в моєму архіві і невідомо куди поділася. На жаль…

Я прибіг до гуртожитку, швиденько написав статтю. Назвав її так: «Що упало – не пропало…» Вранці з відповідальним секретарем газети Сашком Соловйом, це був єдиний штатний працівник ВПШ в редакції «Ленінця», розмістили її примітним підвалом на першій полосі видання, виділивши текст забористими привабними шрифтами, рельєфним заголовком, підзаголовком, й здали весь номер до набору. Наступного дня мене розшукав переляканий Соловей (про нас із ним казали: «Розвелося птахів на газетній ниві»). Йому зателефонував цензор, не пропускає в номер мою статтю. Потрібні докази, що все з Маланіною на вигадка.

На щире здивування Солов’я я ніскільки не засмутився. Ми тут же з ним поїхали до цензора. Я подав йому довідку з міліції. Покрутивши її з усіх боків, симпатична жіночка цензор сказала: «Це справді може бути доказом», і поставила штамп санкції на вихід газети у світ з моєю статтею.

Ви не уявляєте, яке це велике задоволення спостерігати за тим, як люди пожадливо читають твою сенсаційну статтю, пропонують ознайомитись з нею іншим.

Свіжий номер газети завжди лежав на вході до ВПШ. Хто заходить, бере собі безкоштовно. Слухачі тут же прямують до їдальні. Далі відкривається така картина. Вздовж довжелезного стелажу з наїдками (адже самих слухачів в ВПШ було, здається, 250 осіб) люди повільно просуваються вперед, до каси, пожадливо читаючи, «Що пропало…» Потім обговорюють все написане за столами, в коридорах, аудиторіях. Куди не поткнешся, всюди про це розмови…

Як мені розповідали очевидці, Тамара Маланіна, запримітивши статтю в газеті, розплакалася, розвернулася біля входу до ВПШ і поїхала до гуртожитку. Мабуть, готуючись до від’їзду додому. Але все повернулося стовідсотково навиворіт. По обіді її викликали до телефону чергової гуртожитку на першому поверсі. Телефонували від ректора – Івана Павловича Грущенка. Він особисто сказав їй у трубку про те, що вона велика людина, чесна комуністка. Її запрошують на спільне засідання ректорату і парткому, де хочуть по достоїнству оцінити вчинок її і сина-школяра…

А ще за місяць Тамара Маланіна справді від’їхала з навчання до Криму, перевівшись у ВПШ на заочну форму навчання. Поспішила на позачерговий пленум, здається, Феодосійського міському партії, якому ЦК КПУ рекомендував обрати її секретарем міськкому партії.

Після того я більше ніколи не бачив і нічого не чув про Тамару Маланіну. Ніколи й вона мені не подякувала за те, що я так мимохіть однією публікацією зробив її секретарем міськкому партії. Хто знає, можливо, вона залишилася вірити в те, що я, як журналіст, не мав права розголошувати «державну таємницю», якою пов’язав її волю й журналістське чуття, сумління начальник райвідділу міліції. Гадаю, що я тоді просто був більш прагматичний, ніж вона. Я уже знав, що менти часто крадуть такі знахідки, і був упевнений у тому, що ті гроші мали лягти комусь до кишені. Тому й наполіг на видачі довідки. Вона ж в свою чергу врятувала публікацію від пильного ока цензора.

Іноді думаю: а чи могли б сьогодні знайтися такі люди, як Тамара Маланіна? Простакуваті. Безкорисливі. Навряд чи…  Якщо знаєте таких – напишіть мені на Фейсбук - https://www.facebook.com/profile.php?id=100004693296272