Мобілізація - місія нездійсненна

На справді писати про АТО після всього того, що було вже написано журналістами, блогерами, фб-активістами та АТОшниками доволі складно, адже майже не залишилось вже тих тем, які б не були розкриті та обмусолені до кістки, проте я спробую…

У березні 2014 року нас всіх лякали розповідями, що Росія розпочала гібридну війну проти України. Мало хто тоді розумів повне значення цих слів, але усвідомлення того, що всі ми переходимо у доволі складний для себе та України період, думаю відчували всі…

Та гібридна війна страшна не тим, що як і в будь-якій іншій війни гинуть люди, а тим, що люди мають сумніви, що ця війна взагалі існує, а відповідно, якщо війни не існує, то і думати про неї не слід.

За три роки українське суспільство ще більше сегментується у своєму відношенні до подій на Сході України. Загалом можна виділити декілька категорій. Перша – це ті, які вважають, що війна з Росією, це найважливіша справа для суспільства і держави, адже на кону стоїть питання існування України. Друга категорія – це ті, хто впевнені, що на Сході братовбивча війна спровокована політиками і винуватцем її є Майдан. Третя – це найвизначніша група, адже вона найбільш велика та аморфна, у ній ті, кому просто байдуже. Насправді третя група нараховує аж ніяк не менше 2/3 населення України.

І саме це чи немале угрупування  гонорових панів та панянок, які не бажають навіть думати про те, що відбувається на Сході, формує порядок денний нашої країни, адже українські державні мужі думають не в інтересах народу чи держави, а в інтересах плебсу, якому нічого не цікаво окрім «Хліба та видовищ».

Гібридна війна, перетворила Україну у гібрид совкової пострадянської України і європейської Неньки, найкращі діти якої або гинуть на фронті “війни, якої немає”, або покидають її межі в пошуках кращої долі.

Україна не зможе перемогти у цій гібридній війні лише через те, що гібридна Україна породила гібридне суспільство, яке не може бути мобілізоване заради однієї мети. Навіть якщо ця мета – майбутнє України.

Мобілізація, яка рятує країну відбувається не в воєнкоматах, а в серцях людей. Починають забуватися ті  часи, коли українці добровільно йшли з дерев’яними щитами на кулі, та аби як озброєні звільняти місто за містом. Це у минулому. А сьогодні слово мобілізація викликає жах на ситих обличчях молодих і не дуже українців, у заможної громади – це викликає посмішку, адже за 2000-3000$ можна спокійно відкосити від боргів Батьківщині. Рух добровольців та волонтерів виходить в маргінес, завдяки не урегульованості Законом їх діяльності та цілеспрямованим медійним атакам, за якими стоїть оточення Президента України та Міністра внутрішніх справ. Ці атаки залюбки сприймаються тими тхорами, яким ніколи не вистачить сміливості самим ризикнути життям та здоров’ям заради не те, що Батьківщини, а просто майбутнього своїх дітей.

Але без мобілізації всього суспільства, в тому числі і пикатої шляхти, яка зараз перебуває при владі, не буде ані сильної соборної незалежної України, ані перемоги. Буде поступова стагнація та обидлювання населення за прикладом нашого східного партнера по виконанню мінських угод.

Якщо українців це влаштовує, то чи маю я право йти проти свого народу?