Кодифікація у сфері культурної спадщини та національної пам’яті: виклик часу

Поділилася роздумами про важливість стратегічних рішень для галузі, особливо в частині, що стосується кодифікації.

Внутрішніми і зовнішніми випробуваннями, історичними і досвідними лініями йшла багатовікова безперервна трансформація становлення нашого державотворення, яке триває й зараз. В її основі предтечі заклали і передали наступним поколінням архетипічні символи українського народу, його вічні образи, які відображаються у матеріальних і нематеріальних формах, архітектурі, мистецтві, науці, побуті, традиціях, міфах, творчості, етнографічних і краєзнавчих практиках та мають особливі самобутні українські ідентифікатори, силу віків.

Битва радикально протилежних цивілізаційних вимірів йде насправді за нашу ідентичність.

Отож актуально вибудувати послідовність дій перед системним оновленням законодавства у сфері культурної спадщини та національної пам’яті, а також поділитися роздумами про важливість стратегічних рішень для галузі, особливо в частині, що стосується кодифікації.

Три кроки перед оновленням законодавства

Крок 1. Національна безпека

Як у Стратегії національної безпеки України, так у і Стратегії воєнної безпеки України є вектор протистояння гуманітарній агресії через розвиток української культури як основи консолідації української нації та зміцнення її ідентичності. Ці стратегії (перша затверджена Указом Президента України № 392/2020 від 14 вересня 2020 року, а друга – Указом Президента України № 121/2021 від 25 березня 2021 року) є основами для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки та ґрунтуються на позиціях Закону України «Про національну безпеку і оборону».

Стаття 3 Закону України «Про національну безпеку і оборону», визначає три фундаментальні національні інтереси України: «1) державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України; 2) сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення; 3) інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами».

Коли ми усвідомлюємо причину війни із агресивною східною країною як тотальне нищення нашої ідентичності, що поєднує людські втрати за національною ознакою, геноцидні злочини, підміну історичних понять, нівелювання унікальних традиційних надбань українського народу, руйнацію об’єктів культурної спадщини, викрадення та знищення культурних цінностей, спроби стерти нашу національну пам’ять, то постає питання абсолютно іншого загальнодержавного, пріоритетного позиціонування культурної спадщини й національної пам’яті. А це дає всі підстави вважати культурну спадщину та національну пам'ять четвертим, і, на даний момент, фундаментальним інтересом України, що потребує особливого позиціонування у глобальному сенсі та належного відображення у законодавстві країни. Особливо зважаючи на суспільне усвідомлення дійсної причини російсько-української війни як тотального знищення українства.

У цьому і є суть проекту Закону «Про внесення змін до Закону України «Про національну безпеку України» щодо збереження культурної спадщини України та національної пам’яті» № 9072 від 02.03.2023 року., ініційованого головою  Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики, народним депутатом України Потураєвим М. Р., який має розглянути Комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки (головний), перед внесенням до порядку денного парламентської сесії. Зі всіма документами та етапами проходження законопроекту можна ознайомитись за посиланням: https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/41472

Важливість прийняття проекту Закону № 9072 є очевидною та актуальною. Потрібні тільки відповідні дії українського Парламенту.

Крок 2. Стратегічні документи

Після віднесення культурної спадщини та національної пам’яті до четвертого фундаментального інтересу України на законодавчому рівні, слід імплементувати їх до безпекової та воєнної стратегій України, які є основами для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки та ґрунтуються на позиціях Закону України «Про національну безпеку і оборону». В першу чергу, варто подбати про представлення культурної спадщини та національної пам'яті у цих стратегічних документах. Тобто, віднести до напрямів, якими забезпечуватиметься їх реалізація із застосуванням в освіті, науці, модернізації, через розвиток людського капіталу, як економічно формуюча, інвестиційна складова, як інструмент протистояння дезінформації та посилення інформаційної безпеки, як суспільно-консолідуючий, об’єднавчий  фактор, обов’язковий елемент реінтеграційних та відновлювальних процесів, як в практичному, так і в ментально-психологічному використанні, як щит у семантичній війні.

Якщо мова йде про воєнну стратегію України, то посилення «всеохоплюючої оборони України» комплексами заходів всього потенціалу культурної спадщини та національної пам’яті для відсічі агресії є абсолютно органічними. Особливо зважаючи на  Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року, як головного міжнародного договору у сфері захисту культурних цінностей від небезпек збройних конфліктів, де передбачена організація спеціалізованих формувань у складі своїх збройних сил, завданням яких є захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, забезпечення поваги до культурних цінностей у разі збройного конфлікту та співпраця з цивільною владою, яка відповідає за збереження цих цінностей.

Також варто синхронізувати сферу культурної спадщини та національної пам’яті зі стратегічними освітніми документами, в яких особливе місце серед завдань освіти, спрямованої на утвердження української політичної нації і розвиток громадського суспільства, передбачити розробку та впровадження навчальних програм для закладів загальної початкової та середньої освіти з питань збереження, охорони та розвитку як матеріальної, так і нематеріальної культурної спадщини України. Також доцільно інтегрувати політику національної пам’яті до загальноосвітнього курсі з історії України.

Крок 3. Формування державної політики

Які б виклики на даний момент не поставали перед сферою культурної спадщини, вирішення їх без системної стратегії для галузі зазвичай перетворюватиметься в точкові рішення. Того неможливо уникати необхідності в розробці Міжгалузевої кроссекторальної державної програми розвитку культурної спадщини (матеріальної й нематеріальної) й національної пам’яті та відповідного плану заходів із реалізації цієї програми. Метою такої державної програми має стати створення умов для збереження, охорони, інвестиційної привабливості та відновлення культурної спадщини, посилення національної ідентичності в контексті політики пам’яті й особливого підходу до нематеріальної культурної спадщини у забезпеченні сталого розвитку суспільства.

Серед основних завдань такої програми й плану заходів, спрямованих на її реалізацію має стати формування цілісної системи культурної спадщини;  встановлення загальнодержавних пріоритетів направлених на збереження, розвиток, поширення й відродження української культурної спадщини як головного елементу ідентифікації українського народу; охорона, захист та збереження матеріальної та нематеріальної культурної спадщини України; запровадження дієвих інструментів з фіксації пошкоджень і руйнацій культурної спадщини; забезпечення відновлення та відтворення пошкоджених, зруйнованих, знищених або втрачених об’єктів і елементів матеріальної та нематеріальної культурної спадщини; повернення культурних цінностей; створення депозитаріїв музейних предметів; залучення інвестицій; позиціонування об’єктів і елементів матеріальної та нематеріальної культурної спадщини України, як невід’ємної частини всесвітньої культурної спадщини; підтримку носіїв нематеріальної культурної спадщини; створення умов для інклюзивного доступу до культурної спадщини; цифровізацію культурної спадщини та процесів, пов’язаних з нею, особливо з використанням віар-технологій; розвиток освітніх та навчальних програм пов’язаних із підготовкою фахівців у сфері культурної спадщини; імплементацію норм міжнародного права та міжнародне співробітництво у сфері культурної спадщини; розробку та реалізація відповідних локальних програм  розвитку культурної спадщини; поетапну зміну управлінських підходів у галузі.

Кодифікація  

Не зважаючи на те, що сфера набуває нових змістів для нашого суспільства та світової спільноти, є складовою цивілізаційного культурного та історичного надбання людства, існує об’єктивна реальність, яка свідчить про те, що  класичним внесенням змін до діючого законодавчого поля не обійтися.

Це нові виклики, по’вязані з війною, суспільний запит на зміну позиціонування сфери, дискомфортні умови для фахового середовища, нестача кадрів, нормативно-правова інфляція (дублювання, прогалини в правовому регулюванні, неефективні, рудиментарні норми в законодавстві), розпорошеність регулювання у суміжних галузях, відсутність секвестру підзаконних нормативно-правових актів у зв’язку із втратою їх актуальності та відповідності діючим суспільно-правовим відносинам, неефективна система управління, що в свою чергу веде до недофінансування галузі й унеможливлює залучення інвестицій на постійній основі та у прозорий спосіб. Все це комплексні питання, які вимагають системного підходу у вирішенні.

І тільки кодифікація зможе вирівняти ситуацію, коли законодавство у сфері культурної спадщини регулюється 16-ма законами, майже 300-ма основними підзаконними нормативно-правовими актами та 102-ма законами із суміжних галузей.

Варто перерахувати основні 16-ть: «Про охорону культурної спадщини», «Про культуру», «Про охорону археологічної спадщини», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про кінематографію», «Про музеї та музейну справу», «Про державну підтримку кінематографії в Україні», «Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», «Про основи містобудування», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про державно-приватне партнерство», «Про авторське право і суміжні права»,  «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей»,  «Про оренду державного та комунального майна», «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». А до цього переліку потрібно ще додати Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний кодекс України, а також близько восьми основних багатосторонніх міжнародних договорів, що стосуються культурної спадщини, які ратифіковані Україною (Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16.11.1972 р. (ратифіковану Указом Президії Верховної Ради УРСР №6673-ХІ від 04.10.1988 року), Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини від 17.10.2003 р. (ратифіковану Законом України №132-VI від 06.03.2008 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної̈ спадщини (переглянуту) від 16.01.1992 р. (ратифіковану Законом України №1369–ІV від 10.12.2003 року), Конвенцію про охорону підводної культурної спадщини від 02.11.2001 р. (ратифіковану Законом України №164-V від 20.09.2006 року), Конвенцію про охорону архітектурної̈ спадщини Європи від 3.10.1985 р. (ратифіковану Законом України №165-V від 20.09.2006 року), Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства від 25.10.2005 р. (ратифіковану Законом України №571-VIІ від 19.09.2013року), Другий протокол до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року (ратифіковану Законом України №585-IX від 30.04.2020 року).

На це все накладається неймовірне навантаження у регулюванні підзаконними нормативно-правовими актами. І це все  дає можливість вважати основним трансформаційним маркером при формуванні державної політики у сфері культурної спадщини та національної пам’яті саме кодифікацію, яка б виконала декілька простих завдань: забезпечила релевантну якість форми і змісту правового матеріалу; уніфікувала термінологію; узгодила й спростила юридичні конструкції; синхронізувала й об’єднала галузеві блоки; вибудувала зрозумілу систему управління галуззю; застосувала кращі міжнародні практики;  запровадила додаткові можливості фінансування; утворила єдину, синхронізовану систему координат у внутрішній взаємодії різних напрямів сфери.

Інституційна трансформація

Зазвичай, інституційна трансформація є завершальним і надважливим етапом перезапуску функціонування сфери. Мова йде про створення інституції сучасного зразка, яка б повноцінно реалізовувала всі плани у сфері культурної спадщини й національної пам’яті, а також застосовувала інноваційні управлінські практики, супроводжувала стратегічні напрями, підтримувала й модерувала локальні проекти. І мова йде не про класичну структурну вертикаль, а про лінійну організацію з управлінським центром, що має спрямування аналітичного й методологічного характеру з акцентом на міжнародну взаємодію. Водночас – це точно мережа регіональних представництв для супроводу проектів на місцях, інструментів посилення громад та різнорідних джерел фінансування.

Якщо застосувати сучасні управлінські практики прискореного росту й розвитку і вивести в пріоритетні завдання розвиток інвестиційної привабливості культурної спадщини та економічного посилення громад, збереження артефактів, освітні програми нового зразка, цифровізацію, пошук та повернення культурних цінностей, оцінку втрат внаслідок руйнацій та постійний моніторинг стану пам’яток місцевого та національного значення, відновлення пошкоджених об’єктів культурної спадщини, реставрацію музейних предметів, переосмислення підходів до музеєфікації, важливість комеморації у контексті політики пам’яті, переозначення музейних просторів, то зрозумілим стає те, що на даний момент не існує структури, яка б мала необхідні штатні потужності, кадрове та фінансове забезпечення для комплексної реалізації цих завдань. Потрібно її задизайнити, змоделювати та створити. Це про перегляд існуючої системи управління галуззю в сторону осучасненої інституції нового зразка, яка стане водночас інтелектуальним та аналітичним центром, а також ефективною системою для інтеграції зацікавлених сторін у розвитку галузі, сервісною службою для громад, об’єднавчою точкою входу для нових практик та науковою установою, що здатна відповідати вимогам часу й продукувати стратегічно важливі, виважені рішення, на постійній основі супроводжувати проекти у сфері культурної спадщини та національної пам’яті. Тоді трансформаційний цикл буде завершено. Тоді речові докази нашої ідентичності та змісти, що формують нашу суб’єктність і суверенність стануть запорукою «квантового стрибка» нашої державності на століття, а може і на тисячоліття вперед. І можна вирішити зараз, як із цим всім бути.

Бо культурна спадщина та національна пам'ять стосуються безпосередньо кожного українця і є невід’ємною складовою всесвітнього культурного та історичного надбання людства, нашою спільною відповідальністю перед прийдешніми поколіннями.