Українські університети. Реальність майбутнього та ілюзії досвіду

Я працюю з темою майбутнього. Тобто з тим чого по суті немає і невідомо чи буде. Разом з колегами створюю тексти: концепції стратегії сценарії про те як цього майбутнього досягнути шляхом зміни політик і системи урядування. І кожного разу коли подібний документ виходить на публіку я лейтмотивом чую приблизно один і той же аргумент: це не для українських реалій. Не стала винятком і концепція «Український університет нового покоління»

З одного боку, цьому феномену є просте пояснення: при здійсненні вибору люди переважно обирають варіант уникнення програшу, ніж максимізації виграшу. Вперше такий патерн поведінки був зауважений ще 1953 року Мауріціо Алле, який згодом став лауреатом Нобелівської премії з економіки. Тож заклики скептиків не руйнувати теперішню систему відносин у вищій школі (навіть, якщо вона веде до стагнації) цілком зрозумілі і прогнозовані.

Не буду стверджувати, що такі голоси абсолютно домінують. В спільноті інтелектуалів вони радше сприйматимуться як ретроградність. У політичному дискурсі вони вже звучать респектабельніше. Десь на кухні, в барі у приміській еклектиці чи маршрутці вони сприймаються як вираз здорового глузду. Що ж до специфічно українського контексту, соціологи, психологи і ті ж інтелектуали дають цій палітрі голосів кілька пояснень

1) суспільство несе в собі глибокі історичні травми. Люди переважно зайняті виживанням, тому бояться змін, хоч і потребують їх. Тож  залишаються при старих правилах гри, хоч і декорованих новими фасадами.

2) В Україні довгий хвіст провалених або спотворених реформ і краху грандіозних планів

3) Високий рівень недовіри і соціального цинізму.

Тож ті, хто заперечує можливість втілення сміливих ідей мають рацію? І реальність справді несприятлива для інституційних нововведень? Візьмуся припустити, що у випадку застороги до інституційних новацій  маємо справу із когнітивними викривленнями, спричиненим болем, гірким досвідом і завісою недовіри. Так згадане викривлення може впливати на реальність, коли воно мультиплікується  на великі групи людей і стає нормою, що формує відносини. Як свого часу було нормою не потикатися у відкритий Океан, шукати причин епідемій у підступах відьом і спалювати бідолах на багатті, надавати право навчатися в університетах лише чоловікам.

То ж тут більше про фільтри сприйняття, реальність же інша: динамічніша, пластичніша і парадоксальніша. Скажімо ті самі люди, які зі скепсисом дивляться на перспективи інституційни зміни  ці самі люди, демонструють дива винахідливості. Як мінімум радо користується новими моделями телефонів і автомобілів, дизайном помешкань, новими сезонами улюблених серіалів і новими дописами в соціальних мережах або навіть – місця роботи і партнерів щодо спільного. Українці загалом досить активно позбавляються всього старого у побуті. Часом наші співгромадяни виявляються радикальнішими ніж мешканці у країнах ЄС. І певною мірою навіть демонструють винятки з правил спостережених згаданими поведінковими економістами.

Разом з тим системна проблема України у тому, що політики та посадовці, відповідальні за ухвалення рішень орієнтуються переважно не на голоси інтелектуалів, які здатні запропонувати більший виграш у довгій перспективі, а на голоси умовних «маршруток», наповнених страхом втрат, пасажири яких націлені на маленький виграш тут і тепер і за будь яку ціну. 

Отже, оскільки йдеться про когнітивні викривлення, саме тому систему переконань, очікувань, правил і варто піддавати ревізії. Власне для цього й існують такі інтелектуальні конструкції як концепції, що пропонують змінювати фокус уваги і оновлювати фільтри. Досвід УКУ і Харківської школи архітектури засвідчує, що в Україні можливо будувати практично з нуля освітні інституції, в яких студенти отримують сучасні комплектності разом ціннісною основою. Досвід Київського академічного університету показує, що замахнутися на високу планку наукових досліджень і триматися рівня. Мережа академічних інкубаторів YEP продемонструвала, що як приживається інноваційне підприємництво в класичних університетах. Створення Startup Tech School при Львівській політехніці показує, яких успіхів можна досягнути, якщо делегувати повноваження і надавати автономію. Житомирська політехніка є втіленням  ребредингу нової корпоративної культури.

Згадані приклади все ще залишаються екзотикою у сфері вищої освіти України. Проте вони можуть стати новою нормою, якщо змінити фільтри сприйняття дійсності і переосмислити функції університетів в Україні. І створення та комікування концепцій у цьому плані – не про будівництво повітряних замків а про максимізацію впливу на те, на що ми насправді і маємо реальний вплив – на нашу увагу, ідеї і вибори, які ми робимо на їх основі.