З Києва – кроком руш!

Президент України виступив з ініціативою перенести центральні органи з Києва в регіони. Зеленський назвав це «деконцентрацією» і, звісно ж, відразу наразився на критику. Хоча ідея сама по собі не погана і не добра. Оцінювати її можна, тільки вписавши в конкретний контекст. Та я не пропоную зараз фантазувати на тему, що станеться, якщо умовне міністерство енергетики переселити в Маріуполь, сільське господарство – в Полтаву, а освіту та науку – у Львів. Я пропоную змоделювати дві інші ситуації та уявити, що весь урядовий квартал та бізнес-центри покинули Печерськ і правий берег та назавжди перебралися на околицю Києва. Або навіть ще далі – у передмістя, до одного з міст-супутників.

Які тут, як прийнято казати, плюси, мінуси та підводне каміння?

Печерськ їде на Троєщину

Пам’ятаю, як в команді чинного мера пояснювали циклопічні київські затори. Мовляв, не дивно, що зранку весь лівий берег їде на правий, а ввечері – навпаки – з правого на лівий. Адже на лівому березі зосереджено лише 18% робочих місць. А що, як запхати на київське лівобережжя усі промзони та офісні центри? – зметикували на Хрещатику. Тоді просто береги поміняються місцями, відповім я. Адже згідно з тією ж статистикою, на лівому березі живе 38% киян, а на правому, відповідно, 62%. Словом, як не крути, а жити та працювати містяни будуть по різні боки Дніпра.

Можна, звісно, взяти та й десантувати офіс президента, парламент та уряд на лівий берег. Проект суто гіпотетичний, бо він не буде втілений ніколи. По-перше, це безумно дорого. По-друге, недоречно. Хоча якби Банкова опинилася на Троєщині, туди б, напевно, нарешті провели метро. Але це були б подвійні видатки: на переїзд та на підземку. А що заважає один раз зекономити і подбати про інфраструктуру, не затіваючи пертурбацій з переміщенням офісів? Треба не жонглювати ними, а подбати про мости та дороги, про великий міській транспорт, аби рейс з лівого берега на правий і навпаки був комфортним та легким.

Тут мені можуть навести приклад Парижу з його діловим кварталом Дефанс. Той, хто був у столиці Франції, знає: в цьому районі з його висотними будівлями, майже хмарочосами, ніщо не нагадує Париж – радше вже Манхетен. «Чим поганий Дефанс? – запитають євромрійники, – якщо змогли французи, зможемо і ми». Все так, але наріжний камінь Дефансу був закладений ще у 1955-му, і з тих пір його функціонал не змінювався, цей квартал, як і раніше, є центром бізнесового життя Парижу. Існують країни та столиці, які мислять стратегічно, і мають план розвитку, розписаний на десятиліття вперед. Але в Києві все інакше.

У нас немає певності у тому, що наступна влада (хоч центральна, хоч міська) не забажає перенести урядовий квартал, бізнес-центри та промзони ще кудись. Київ вже давно живе без генерального плану, розвивається та забудовується хаотично, тож планувати в ньому наш власний український Дефанс можна тільки в тому випадку, якщо це рішення буде остаточним та незворотним. Але таких гарантій ніхто не дасть. Тож пересувати будівлі в межах міста не виглядає продуманим і вмотивованим рішенням. Навіть варіант по перенесенню президента та прем’єра в передмістя є більш прийнятним, але і тут є свої «але».

Дача для держави

Чи зраділи б Бровари, Ірпінь або Буча, якби там почали зводити будівлю Верховної Ради, офіси для всіх міністерств та відомств? Гадаю, що так, зраділи б, і навіть дуже. Бо це означало би приплив інвестицій, новий поштовх для розвитку. Скільки в такому разі було б відкрито нових ресторанів та кав’ярень, автозаправних станцій та магазинів, салонів краси і медичних закладів. Аби чиновники могли, не відриваючись від роботи, вкусити плоди від усіх благ цивілізації – від перукарні до стоматології, від скромної піцерії до дорогого бутіка. 

Щоправда, тут би виникло питання, як розділити між містами-сателітами усі «столичні штучки». Приміром, Ірпіню віддати парламент, Бучі – уряд, а президентську вертикаль довірити Броварам? Але якщо владі знадобиться термінова нарада? І бажано не по скайпу? Якщо йтиметься, приміром, про державну таємницю? Чи не краще тоді вручити все наше національне багатство у вигляді армії чиновників одному місту? Якщо так, то якому саме? І що скажуть на це «обділені» міста? У нас прилеглі до Києва околиці і так живуть не надто дружно, про шо свідчить той факт, що створити єдину столичну агломерацію Кличкові у свій час так і не вдалося.

Однак просто ощасливити околиці мало. Важливо розуміти, що це дасть Києву? Свого часу перенесення столиці Казахстану з Алмати в Астану стало величезним плюсом для обох міст. Астана отримала дуже потужний імпульс для розвитку – тепер вже в новому своєму статусі. Але й Алмати не залишилася без стимулів. Переставши бути адміністративним центром, екс-столиця почала еволюціонувати в напрямку туристичного магніту, міста з давньою історією тощо. Чи зможе Київ реалізувати подібну іпостась? Не впевнений у цьому. Київ мінус офіси ще не дорівнює розвиненій сучасній столиці.

Саме тому рішення відносно того, кому де бути, варто реалізовувати в комплексі. Не точково, а всеохопно. Причому так, аби вигода була взаємна: і для того, хто віддає функцію столиці, і для того, хто її приймає. Але особливо варто замислитися над бонусами для «донора», бо «реципієнт» і так має свій прикуп. І ось тут-то і криється диявол, котрий сидить в деталях. Український бізнес не любить грати в довгу, дохід йому потрібен тут і зараз. Навіщо вкладати в місто, яке стає столицею, для нього зрозуміло. А от для чого витрачатися на місто, яке лишається ні з чим – не ясно зовсім. 

У 1991 році мер іспанського міста Більбао, котре доти було відоме хіба що серією терактів, здійснених у Країні Басків, запропонував Фонду Соломона Гуггенхайма профінансувати будівництво музею сучасного мистецтва. Цей музей відкрив нову сторінку в історії міста. Витрати на проект були колосальні, проте окупилися вони досить скоро. До Більбао вирушили поціновувачі мистецтва, які залишали в його бюджеті кругленькі суми, і це був справжній прорив.

Але чи станеться подібне у Києві, якщо завтра столиця перебереться з нього до Харкова, Кривого Рогу або до малої батьківщини наступного українського президента? Чи зітхне Київ з полегшенням, скинувши тягар представницьких функцій, і чи займеться нарешті розбудовою парків, музеїв, планетаріїв? І чи знайде на це спонсорів та меценатів? Якщо відповідь на всі питання «так», то де ж вони зараз, ці спонсори та меценати? Де креслення музеїв, де розбивка парків? Чому наша столиця має такий неоковирний вигляд, чому так відстає у культурному розвитку від інших столиць?

Тож яка мораль всієї цієї історії? – спитаєте ви. Вона, власне, у тому, що планувати зміни можна і треба. І що казати час від часу «I have a dream» просто таки необхідно (бо, як кажуть фахівці, бажання досягати кращого є ознакою здорової психіки). Але при цьому треба чітко уявляти, як і навіщо будуть реалізовані всі ці плани та якими будуть наслідки від їхньої реалізації. І головне: затівати все це варто не задля піару та негайних преференцій, а заради майбутнього свого та своїх дітей. Як би пафосно це не звучало.