Євробляхи: хто створив проблему?

Тема євробляхерства має ряд нюансів. Мало хто замислюється над питанням, як взагалі виникло це явище

Тема євробляхерства має ряд нюансів. Мало хто замислюється над питанням, як взагалі виникло це явище. Більшість просто розділена на бляхофобів та бляхофілів, хоча є й та частина соціуму, котрій байдуже до цього великого батлу. Хоча байдуже бути не повинно. Бо ті, хто зараз клянуть на чім світ стоїть власників автівок на єврономерах, мали б передусім дати замашистого ляпаса особам, які запустили цю схему і дію.

А запустили схему певні діячі з «Народного фронту», причетні також до силових структур. Імен не називаю, хоча це – секрет Полішинеля. Євробляхи «народилися» влітку 2014 року, і тоді ці самі діячі благословляли нерозмитнений транспорт, бо він, мовляв, йде на потреби фронту. А коли в країні – фронт, тоді будь-які інші моменти (правові, зокрема) є другорядними.

Не те, що б це була повна брехня. Дійсно, на війні потрібен транспорт. Багато транспорту, адже машини постійно виходять з ладу в силу зрозумілих причин. Тому не грає ролі, що поїде на передову – новісінька іномарка чи литовсько-польський секонд-хенд. Волонтерський рух, котрий на початку війни тільки народжувався, постачав армії все, що міг – від теплих шкарпеток та закруток з огірками до тепловізорів і автомашин.

І це правда. Але не вся. Декому дуже сподобалася дана схема, яку «обкатали» під гаслом «все – для АТО!». Відтак дешеві євробляхи стали переганяти в України вже не заради військових, а заради звичайних трудяг. Тих, наприклад, кому зранку треба закинути одного «кіндера» в дитячий садок, іншого – до школи, а потім мчати на роботу обхідними шляхами, аби не стояти в заторах у маршрутці. Такими є наші українські реалії, і ті, хто зараз звинувачує «бляхерів» в обкраданні країни, мали б замислитися й над тим, чим для останніх є їхній «залізний кінь», «підкований» в Європі, – дійсно розкішшю чи засобом пересування? 

Але повернемося до цілком конкретних політиків, котрі благословили появу «блях». Переконаний, що привчивши митницю (тоді, у 2014-му) заплющувати очі на циркулювання єврономерів, а тепер – вимагаючи від власників пройти офіційну реєстрацію, вони переслідують цілком конкретну мету. Яку?

Наприклад, таку. Певний міністр МВС створює нову годівницю. Для початку міністерство пропонує власникам розмитнити авта на цілком законних підставах, звернувшись до відповідних сервісних центрів під своїм кураторством. (Так, приміром, працює ДП «Документ», котре видає закордонні паспорти). Що відбувається далі? Евробляхери біжать до таких сервісних центрів і, звісно ж, блокують їхню роботу, бо число еврономерів в Україні вже перевалило за мільйон. Тоді виникає «друга черга» таких контор – нібито альтернативних. Вони також видають офіційні (не фейкові) документи, але просять за їхнє швидке виготовлення вже більшу суму. (Знову таки, згадаємо ажіотаж довкола біопаспортів і те, скільки новостворених установ зібрали на цьому «урожай»).

Чи можливе таке в принципі? Цілком. Хоча наразі це лише припущення. Але я впевнений: подібна ідея вже навідувалася у голови наших можновладців. Створити проблему, а потім заробити на ній – це взагалі їхній стиль. Хочете ще приклади? Наведу з іншої опери. Якби в країні в цілому та у Києві зокрема не було проблеми з робочими місцями (або вона була мінімізована), величезна кількість людей не йшла б у вуличні торговці й не відкривала би МАФи з трусами / пиріжками / батарейками. Але схему запущено, й МАФів наразі значно важче позбутися, аніж свого часу – попередити їхню появу. Хоча, власне, ніхто й не збирається нічого попереджувати чи ліквідовувати – МАФи теж приносять прибуток – і офіційний, і тіньовий. Однак повернемося до машин.

Ще одна частина «змови» полягає в тому, як цілеспрямовано нищиться вітчизняний автопром. Зараз я наведу ряд «скучних» цифр, котрі все таки варті того, аби їх осмислити. Отож, за даними асоціації «Укравтопром», котра досліджувала промислові оберти Запорізького автомобільного заводу, для цього підприємства найбільш продуктивними були 2007-2012 роки. За цей період було експортовано понад 231,3 тис. автомобілів бренду «ZAZ». Основними ринками збуту були Росія (89%), Казахстан (3%), Сирія (2,5%), Білорусь (2%), Азербайджан (2%) і Узбекистан (1,5%).

Але у 2011 році в Сирії почалася війна і там перестали цікавитися автомобілями взагалі. Після анексії Криму і початку АТО в 2014 році завод припинив поставки автомашин до РФ. Слідом почали виникати і проблеми з транзитом автомобілів до інших держав, і у такий спосіб відпав експорт до країн Середньої Азії та Казахстану. На додачу до транспортного колапсу країни Митного союзу перестали визнавати український сертифікат якості СТ-1 (зокрема, в Білорусії). «ЗАЗ» відразу залишився без експортних ринків і зберіг лише поставки машинокомплектів для підприємства GM-Єгипет.

Показово, що міністерство економічного розвитку і торгівлі чомусь самоусунулася і не відстояло інтереси вітчизняних виробників на ринку Білорусії, котрі полягали у знятті безглуздих обмежень для українського експорту. Вийшов парадокс: Україна визнає всі сертифікати, видані білоруським виробникам, і дозволяє продавати їхні вантажівки і автобуси з нульовим митом, а українські виробники, навіть маючи сертифікат СТ-1, не можуть отримати аналогічні умови на ринку Білорусії. Українські ЗАЗи і автобуси стали там неконкурентоспроможними. А нашим чиновникам, відповідальним за ці процеси, до всього цього цілковито байдуже.

Однак і це не повний перелік проблем. Відбулося також значне подорожчання електрики, газу, інших комунальних послуг, стрімко зросли податки на землю, зростає податок на нерухомість. Тиснуть і кредитні зобов'язання, які до 2017 року досягли 3 млрд. гривень. Відмовляються випускати комплектуючі малими обсягами для ЗАЗу й постачальники заводу, або ж їхня вартість стала астрономічною. На даний момент доводиться визнати, що економічна мотивація продовження виробництва автомобілів в Україні і на ЗАЗі, зокрема, практично відсутня.

А відтак доводиться констатувати: всього лише протягом якихось 10 років Україна з експортера автомобілів перетворилася на країну, де виробництво виявилося недоцільним і збитковим, а громадяни вимушені «затарюватися» автобарахлом на недорогих ринках Європи. Якщо в такій ситуації винні лише автомобілісти, то давайте закидаємо їх старими покришками. Але якщо історія з євробляхами – це спільна відповідальність і соціуму, і уряду, то визнаємо її. Визнаємо та зробимо висновки, бо полювання на відьом можна продовжувати вічно.