Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
15.04.2021 12:15

Проблеми ліквідації неефективних державних підприємств

Адвокат, старший експерт – юрист Команди підтримки реформ при Міністерстві розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства

Спробуємо розібратись, які існують перешкоди для втілення задекларованих планів.

Існує тенденція, згідно з якою основними економічними гравцями всередині держави, а також лідерами в списку найбільших світових компаній є державні підприємства (ДП). Незалежно від рівня розвитку країни підконтрольні їй підприємства відіграють важливу роль, особливо в тих галузях, де держава є монополістом.

В Україні в умовах конкуруючого ринку чи не найболючішою проблемою у функціонуванні державних підприємств був і досі залишається неефективний менеджмент. Тривале перебування підприємств навіть дохідних галузей під неналежним керівництвом зумовило нераціональний розподіл ресурсів, відсутність контролю за процесами, сповільнення чи відсутність модернізації та, врешті, так звані «боргові ями». Для більшості підприємств, задіяних у вузьких сферах, така ситуація стала фатальною.

Державні підприємства – це той випадок, коли йдеться про якість, а не про кількість. Статистика говорить, що навіть у найбільших державах Європи діє по декілька сотень державних підприємств. Так, відповідно до Огляду корпоративного управління державних підприємств Європи та Центральної Азії за 2020 рік, у Швеції та Норвегії діє близько півсотні ДП, у Німеччині та Литві – близько сотні.

Для порівняння, в Україні наразі обліковується понад 3,5 тисячі державних підприємств, котрі перебувають у віданні різних органів влади. Близько половини цих підприємств не працює. Певна частина ДП потрапила під велику чи малу приватизацію. Чимала кількість підприємств є лише номінально прибутковими, тобто їхня дохідна частина ледь покриває витрати. Крім того, існує сегмент неефективних підприємств, які не потрапили під приватизацію, та які фактично існують у вигляді реєстраційного коду.

І якщо для тих юридичних осіб державної форми власності, які продовжують функціонувати, перспективними шляхами вирішенням проблеми зміни менеджменту є концесія, приватизація, розробка послідовної політики власності та впровадження наглядових рад, що діятимуть на основі принципів Організації економічного співробітництва та розвитку, то для підприємств, які втратили продуктивність, інвестиційну привабливість та й загалом залишились без активів, раціональним виходом вважається ліквідація.

Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України у 2017 році задекларувало, що 1255 об'єктів державної власності внаслідок їх неефективності підлягають припиненню шляхом реорганізації чи ліквідації. Проте від 2017 року і до сьогодні важко похизуватись успіхами у цьому напрямку: кількість ДП, щодо яких прийнято рішення про ліквідацію чи реорганізацію, відчутно не змінилась.

Спробуємо розібратись, які існують перешкоди для втілення задекларованих планів.

Як відомо, ліквідація юридичних осіб може відбуватись двома шляхами: позасудовий – за рішенням власника та судовий – через процедуру банкрутства.

Незалежно від обраної процедури найбільшим викликом при ліквідації є відновлення установчих та звітних документів. Як уже було згадано, чимала кількість ДП існує виключно у вигляді запису у єдиному державному реєстрі. Інформації щодо таких підприємств у органів державної влади, яким такі юридичні особи підпорядковуються, мінімум або вона взагалі відсутня. Відтак, відновлення документації є чи не найбільш ресурсозатратною процедурою.

У випадку ліквідації у процедурі банкрутства ситуація ще важча. Існує ряд проблем, які ускладнюють чи навіть унеможливлюють повноцінну ліквідацію державних підприємств у судовій процедурі банкрутства, навіть якщо така вже розпочата.

Перша проблема – це прогалини правового регулювання банкрутства державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків. Йдеться про наявність мораторіїв на застосування судових процедур банкрутства та недосконалість правового регулювання банкрутства державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків.

Не секрет, що в Україні не виконуються ні судові рішення локальних судів, ні рішення Європейського суду з прав людини у справах про стягнення заборгованості з держави в особи її органів чи підприємств. Зумовлене це тим, що в Україні діють мораторії (індивідуальні та галузеві, загальною кількістю понад десяток) на стягнення з ДП заборгованості. З одного боку це сприяє захисту економічної безпеки держави. З іншого – це унеможливлює примусове виконання грошових зобов’язань ДП, навіть якщо таке зобов’язання встановлене судовим рішенням. Безсумнівно, такі «зобов’язальні індульгенції» щодо окремих державних підприємств суперечать Конституції України й Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає право не лише на розгляд справи, але й на виконання судового рішення упродовж розумного строку. Врешті, такі мораторії порушують рівність учасників ринкових відносин перед законом.

Існують також категорії державних підприємств, щодо котрих встановлено мораторії на порушення справи про банкрутство, або ж на застосовування судової процедури санації та судової процедури ліквідації. Такі мораторії зумовлюють ситуацію, при котрій порушити справу про банкрутство ДП неможливо. А якщо справу вже порушено, то тривалість процедури розпорядження майном може тривати понад десяток років, що ілюструється існуючою судовою практикою.

Таким чином, держава створила умови, при котрих певні державні підприємства не можуть бути ліквідовані, принаймні до того часу, поки існують мораторії на такі дії.

Друга проблема – відсутність спрощеної процедури ліквідації, в тому числі щодо ДП з відсутніми активами.

Чинним Кодексом України з процедур банкрутства встановлено лише єдину та універсальну процедуру банкрутства, яка, узагальнюючи, є фінансово затратною та довготривалою. До прикладу, при порушенні справи про банкрутство (в тому числі, якщо ініціатором є сам боржник), слід здійснити обов’язкове авансування винагороди арбітражному керуючому, яке наразі становить близько 54 тисячі гривень. Середня тривалість процедури ліквідації займає в середньому два роки.

Очевидно, що витратна частина є стримуючим фактором у порушенні процедури ліквідації державних підприємств.

Підсумовуючи, вважаємо, що державі, в рамках втілення реформи по ліквідації державних підприємств, слід визначитись щодо необхідності існування мораторіїв. З іншого боку, необхідно або закладати у бюджеті статтю витрат на таку процедуру, або залучати зовнішню допомогу, або ж вносити зміни до чинного законодавства з метою спрощення процедури банкрутства принаймні щодо тих підприємств, які знаходяться у віданні держави чи підпорядковані їй.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи