Порушення принципу належного урядування або "Мінливі настрої Кабміну"

26.08.2009 року Кабінетом Міністрів України було прийнято розпорядження «Про добудову підвідних газопроводів з високим рівнем будівельної готовності, які можуть бути введені в експлуатацію в 2009 році».

Урядом було погоджено пропозицію Міністерства палива та енергетики та Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» щодо фінансування Компанією робіт з добудови підвідних газопроводів, а також передбачено, що для забезпечення виконання робіт Нафтогаз України укладає відповідні договори із замовниками їх будівництва на загальну суму фінансування.

Розпорядженням №1881-р від 13.09.2010 було чітко передбачено, що замовник будівництва газопроводів здійснює за державні кошти закупівлю товарів, робіт і послуг, пов`язаних із завершенням їх будівництва, згідно із законодавством.

Держава, з метою виконання загальнодержавного завдання розвитку українського села, взяла на себе обов`язок здійснити фінансування добудови (будівництва) підвідних газопроводів до сільських населених пунктів саме за рахунок коштів Державного бюджету України.

Згодом у 2011-2012 році між Нафтогаз України та сільськими радами було розпочате укладення договорів на добудову (будівництво) об’єктів газопостачання, а також додаткових угод до них, якими передбачалось, що Замовник зобов`язаний протягом року, наступного за роком введення об`єкта в експлуатацію, повернути Нафтогазу отримані кошти, а відсутність бюджетного фінансування не позбавляє Замовника обов`язку повернути Нафтогазу кошти, отримані згідно з договором.

Однак, бюджетне фінансування не передбачалось, у зв’язку з чим відповідно до умов договору Нафтогаз України розпочало компанію по зверненню до суду з позовами про стягнення коштів, які було виділено на будівництво саме з сільських рад.

В свою чергу, не погодившись з таким станом справ, сільські ради почали звертатись до суду з позовом про визнання договорів на добудову (будівництво) об’єктів газопостачання, а також додаткових угод до них недійсними в частині обов’язку повернути отримані грошові кошти.

Зазначене обґрунтовувалось тим, що фактично державою на нормативному рівні було визначено певний механізм реалізації проекту добудови (будівництва) підвідних газопроводів за участю НАК «Нафтогаз України», яка уповноважувалася здійснювати фінансування будівництва газопроводу, та сільською радою, яка здійснювала технічні функції з будівництва газопроводу. Згодом первинно визначений механізм було змінено шляхом внесення змін до Закону України "Про газопровідний транспорт" та підзаконних нормативних актів.

Зважаючи на те, що фінансування добудови (будівництва) підвідних газопроводів є обов`язком Держави, суди приходять до висновки, що зміна нормативних умов у процесі реалізації проекту, що стало наслідком покладення на сільську ради обов`язку з відшкодування грошових коштів, витрачених на будівництво газопроводу, є порушенням принципу належного урядування.

У зазначеному аспекті також доцільно зазначити про позицію Європейського суду з прав людини стосовно важливості принципу "належного урядування". Він передбачає, що коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява №33202/96, п. 120, ECHR 2000-І, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v.Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява №10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Аналізуючи зміст укладеного сторонами Договору, також зазначається, що сільська рада не є «замовником» у розумінні того поняття, що зустрічається у визначеннях окремих видів господарських зобов`язань, оскільки у цьому випадку сільська рада, на відміну від «замовника» у звичайному значенні, є лише учасником Договору, зобов`язаним вчинити певні дії для отримання результату робіт та його подальшої передачі Державі у власність.

Аналогічна позиція викладена в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №918/33/17 від 12.10.2018, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №918/35/17, від 05.12.2018 у справі №918/34/17, від 22.01.2019 у справі №902/559/17 та від 10.04.2019 у справі №908/1270/17.

Однак, суди касаційної інстанції роблять різні по своїй суті висновки щодо застосування норм права по аналогічним правовідносинам. Зазначене зводиться до того, що частина договорів, які укладені з територіальними громадами та Нафтогазом, в частині обов’язку повернути грошові кошти, отримані від Нафтогазу визнаються судами недійсними, інша ж частина вимог за даними договорами залишається без задоволення.

Залишається не зрозумілим, для прикладу, яким чином Селецька сільська рада, Інзівська сільська рада, Аркадівська сільська рада, Сіянцівська сільська рада, Деребчинська сільська рада, Берегівська сільська рада була звільнена Верховним судом у складі Касаційного господарського суду від обов’язку повернути грошові кошти отримані від Нафтогазу на добудову підвідного газопроводу, а от обов’язок Остриківської сільської ради, Мордвинівської сільської раду, Гутятинської сільської раду, Огульцівської сільської ради повернути грошові кошти за аналогічним договором тим же Верховним судом у складі Касаційного господарського суду підтверджений.

Висновки Верховного Суду у постанові від 12.10.2018 у справі №918/33/17 є обов’язковими до застосування в силу ч. 4 ст. 236 ГПК України, ч. 4 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів». Більш того зроблені у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду.

Навіть за умови, якщо Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду і не погодився би з якимось висновками об'єднаної палати, то був зобов’язаний в силу статті 302 ГПК передати справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду або об’єднаної палати, однак таких дій вчинено не було, натомість зроблено прямо протилежні висновки щодо тих самих правовідносин, що підтверджується наступним.

Зазначене вбачається у постановах Верховного суду у складі Касаційного цивільного суду по справі №922/74/19 від 20.11.2019 року, №922/541/17 від 27.03.2019 року, №908/1076/17 від 03.04.2018, №908/489/17 від 27.02.2018 року, яким викладено прямо протилежні правові позиції.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ГПК України, правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру».

Вважаємо, що питання недійсності пунктів договору, укладених на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.08.2009 № 1001-р «Про добудову підвідних газопроводів» зі змінами і доповненнями, внесеними розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.09.2010 № 1881-р щодо обов’язку територіальних громад повернути Нафтогазу грошові кошти, отримані на добудову підвідних газопроводів становить виключно праву проблему, оскільки безпосередньо стосується інтересів жителів територіальної громади, а забезпечення верховенства та розвитку права без єдиної правозастосовчої практики є неможливим у правовій Державі.

Більш того, наявність різних судових рішень щодо одних і тих самих правовідносин, ухвалених судами найвищої інстанції, вказує на порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки за таких умов гарантії справедливості та безсторонності суду є недотриманими, так як конкретно в даній справі одні територіальні громади було фактично звільнено від обов’язку повернути кошти Нафтогаз України, а обов’язок інших було підтверджено.

Таким чином, питання недійсності пунктів договору, укладених на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.08.2009  № 1001-р «Про добудову підвідних газопроводів» зі змінами і доповненнями, внесеними розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.09.2010 № 1881-р щодо обов’язку територіальних громад повернути Нафтогазу грошові кошти, отримані на добудову підвідних газопроводів становить виключно праву проблему, а отже остання підлягає вирішенню Великою Палатою Верховного Суду.