Вироки, винесені у Гаазі сербському та хорватському генералам Ратку Младичу та Слободану Праляку, розмежовує у часі всього один тиждень. Младича було засуджено 22 листопада. Вирок Праляку підтвердили 29 листопада. Цей збіг закономірно штовхає на роздуми пр
Вироки, винесені у Гаазі сербському та хорватському генералам Ратку Младичу та Слободану Праляку, розмежовує у часі всього один тиждень. Младича було засуджено 22 листопада. Вирок Праляку підтвердили 29 листопада. Цей збіг закономірно штовхає на роздуми про спільну долю балканських країн.
У 90-ті роки Балкани стали уособленням міжетнічного протистояння у Європі. В ході балканських війн було допущено дійсно багато злочинів (недосконалості людської природи ніхто не скасовував). Утім, героїзму і жертовності було продемонстровано не менше. І ось на крові своїх героїв та жертв, поміж руїн міжетнічного протистояння хорвати та серби опиняються у підневільному становищі. На обидві країни здійснюється шалений тиск із боку Заходу. В обмін на перспективи членства у ЄС від них вимагають відвернутися від тих, хто боровся за них зі зброєю в руках. Так за ґратами опиняються і серб Младич, і хорвати Готовіна, Маркач, Праляк.
Все це схоже на фарс. В ідеалі війни ведуться для того, аби пролита кров конвертувалася у забезпечення національних інтересів. Тут же підсумком усіх жертв стає національне приниження.
Ця ситуація дещо нагадує українсько-польський конфлікт часів Другої світової. Напевно, цей конфлікт можна вважати ще жорстокішим за балканські війни 90-х років. Героїзму також вистачало. Та в підсумку й Україна, і Польща були захоплені більшовиками.
Суди над Готовіною, Праляком чи Младичем є не лише судами над Хорватією та Сербією. Це суди над усією Центрально-Східною Європою, а разом із нею — і над європейськістю як такою.
Хорватсько-американський філософ Томіслав Суніч якось поділився двома цікавими спостереженнями. По-перше, ряд комуністичних ідеалів був реалізований саме в умовах капіталістичного Заходу. “Такі палеокомуністичні ідеї московських більшовиків і європейських інтелектуалів-марксистів як егалітаризм, інтелектуально-ідейне “вирівнювання”, можливість постійного економічного росту в межах мультикультурної системи — все це зі значно більшим успіхом було реалізовано саме на Заході”. По-друге, попри антинаціоналістичну політику соціалістичних урядів, країни Центрально-Східної Європи були вбережені від напливу мігрантів.
Західна Європа стала жертвою ідейної денаціоналізації, мігрантського вторгнення, встановлення гегемонії суміші лібералістичної та марксистської ідеологій. Центрально-Східна Європа значною мірою убереглася від такої долі. І ось тепер деєвропеїзований Захід диктує свої правила Балканам та Балтиці, Польщі та Україні. Не лише судить балканських військових, але й намагається змусити країни Вишеградської четвірки приймати мігрантів, вказує, кого не можна шанувати латвійцям та естонцям, висловлює занепокоєність зростанням націоналістичних настроїв в Україні.
Парадокс ситуації полягає у тому, що націоналістичність Центрально-Східної Європи водночас є її слабкістю. Суперечки з сусідами не просто відволікають сили, але й, передусім, не дозволяють об'єднатися настільки, наскільки це потрібно для належної конкуренції із Заходом. Аби відстояти свій національний характер, народи Центрально-Східної Європи мають винайти власну пан'європейську формулу.
Повертаючись до порівняння балканських війн із українсько-польським конфліктом, слід нагадати, що після встановлення комуністичних режимів українські та польські підпільники таки спромоглися на порозуміння. За іронією долі ініціатором примирення між УПА та ВіН став Мар'ян Голембйовський — той самий, який кількома роками раніше ініціював антиукраїнські акції на Холмщині. Голембйовський до останніх років життя гордився тим, що одним із перших зрозумів цінність українсько-польської дружби. За подібних обставин, в умовах встановлення комуністичного режиму відбувся пошук шляхів примирення між хорватськими усташами та сербськими четниками на Балканах.
Народи Центрально-Східної Європи мають усвідомити, що взаємні конфлікти — це надто велика розкіш. Часи Другої світової і порубіжжя XX та XXI ст. показали, що в підсумку таких конфліктів господарем политої кров'ю землі стає якщо не радянський окупант, то брюссельський бюрократ і гаазький суддя.
