Міністерство ветеранів: небезпека профанації ідеї

В Україні планують створити Міністерство у справах ветеранів. Сама по собі ця ідея правильна. Але низка обставин змушує засумніватися в адекватності її втілення. Хоча б тому, що ідеться про установу, що буде складовою режиму Порошенка, а останній не вирізняється особливою прихильністю до тих, хто ризикував собою на Донбасі (взяти хоч би проблему кримінального переслідування вояків, яку уперто не хочуть бачити на Банковій).

Ситуація зі ставленням до ветеранів в Україні може виявитися подібною до хорватської, причому буде у рази гіршою. В Хорватії також було створене Міністерство у справах ветеранів, але проблем учасників Війни за незалежність це не вирішило. Навпаки, політика державної влади відносно ветеранів врешті-решт перетворила їх на опозиційне середовище. 2014-2016 роки відзначилися ветеранськими акціями протесту включно з протистоянням на площі св. Марка у травні 2015 року. Після цих сутичок у Хорватії навіть заговорили про небезпечний альянс “ветеранів, націоналізму і клерикалізму” і можливість військового перевороту.

Напруга між владою та ветеранським середовищем мала не лише соціально-економічний, але й ідейно-політичний характер. За часів президентства Франьо Туджмана хорватам вдалося відстояти щойно здобуту незалежність і гідним чином відповісти на реваншистські претензії Белграда. В цілому Туджман проводив національно зорієнтовану політику, яка відповідала устреміленням тих, хто довів свою любов до вітчизни зі зброєю в руках. Зі смертю Туджмана (1999) ситуація змінюється. Політичне домінування здобувають соціал-демократи — за великим рахунком, учорашні комуністи, які швидко перефарбувалися на лібералів і зорієнтувалися на Брюссель. Зміни у політичному житті ознаменувалися переслідуванням еліти хорватських збройних сил. Гаазький трибунал розпочав процес проти генералів Анте Готовіни, Младена Маркача та Івана Чермака (згодом вони були виправдані). Уряд не лише не спробував захистити своїх військових, але й, фактично, був зацікавлений у їхньому переслідуванні. Для ветеранів соціал-демократи були силою, що розпродує те, що було здобуте ціною крові. Напруга спала лише після обрання президентом Колінди Грабар-Кітарович і посиленням позицій помірковано правої Хорватської демократичної співдружності (яка, втім, залишається далекою від ідеалів частини ветеранів).

Курс нинішньої української влади також суттєво відрізняється від політичних орієнтирів, категоричність яких формувалася під мінометними обстрілами на Донбасі. Цілком можливо, що цей контраст влада намагатиметься компенсувати за рахунок “кишенькових ветеранів”, а таких у нас вистачає. Це і представники МВС, і ті ветеранські організації, яким вигідне провладне становище, і “ветеранські” організації, які до війни на Донбасі ніякого відношення не мають і радше є елементом московських впливів.

Названі обставини аж ніяк не означають, що варто опускати руки зі словами “Пропало все”. Навпаки: ті, які дійсно пережили досвід війни, мають докласти максимум зусиль і вклинитися у процес формування нового міністерства. Існують два варіанти розвитку подій: або це міністерства буде звичайним окозамилюванням, і його діяльність спрямовуватиметься на консервацію існуючого порядку речей, або ж завдяки ініціативам знизу воно стане проривом і кроком до побудови нової України.