Яка чудова іграшка…

Разом з усіма співгромадянами з цікавістю слідкую за перипетіями судового двобою адвоката нашої фірми Івана Чорного з великим і жахливим ДАІ. Іван Тимофійович намагається у суді з’ясувати, наскільки правомірним є використання приладу «ВІЗИР».

Разом з усіма співгромадянами з цікавістю слідкую за перипетіями судового двобою адвоката нашої фірми Івана Чорного з великим і жахливим ДАІ. Іван Тимофійович намагається у суді з’ясувати, наскільки правомірним є використання приладу «ВІЗИР».

Завжди заохочую наших адвокатів до таких позовів. Виграємо – забезпечимо торжество права і справедливості. Програємо – теж не біда. Державних службовців у формі триматимемо, змусимо норми законів пригадати. Все розбудові правової держави на користь.

Подібних процесів пам’ятаю багато. І що мене вже багато років вражає, так це просто казкова необізнаність державних службовців стосовно законодавчих норм, які регулюють їх діяльність. Таке враження, що шукати і вивчати профільне законодавство вони починають тільки після отримання виклику до суду. А до цього керуються такою собі усною чиновницькою творчістю. Мій начальник сказав мені, що…

Ось і цього разу адвокат Чорний неабияк вразив відповідачів у погонах, нагадавши їм, що відповідно до абзацу третього пункту 21 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію», міліціонери мають право використовувати не будь-які технічні засоби фото- і відеоспостереження, для виявлення та фіксування порушень правил дорожнього руху, а лише передбачені нормативно-правовими актами.

Питання: «Яким нормативно-правовим актом передбачено використання радіолокаційного вимірювача швидкості «Візир»?», - якщо не поставило державних мужів та дам (до речі, вони ходять до суду групами до восьми осіб) у глухий кут, то змусило замислитись. В усякому разі, негайної відповіді годі було й чекати. А пояснення дорослих чоловіків у величезних кашкетах та з великими зірочками на погонах типу: «Ми ж не на вулиці ті «Візири» знайшли, нам начальство їх видало», - навіть коментувати не варто. Інше питання, у яких компаній і за яку ціну начальство ті прилади придбало, але то тема іншого тексту.

Дещо пізніше довелося влаштовувати носіям офіцерської честі черговий лікнеп на тему «що таке нормативно-правовий акт». Бо притягли вони на чергове судове засідання документ під заголовком «Службова телеграма». Ця телеграма і телеграмою не була, бо відповідно до тексту мала передаватися електронною поштою. Ось так підлеглі пана міністра Луценка дізналися, що нормативно-правового акта, який передбачав би використання сумнозвісного «Візиру» не існує. Сумне відкриття. Сподіваюсь, їм тепер відомо і те, що нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, підлягають державній реєстрації Мінюстом.

Мимохідь згадується бородатий анекдот. Не можуть їх маленькі діти чекати, поки нормативно-правовий акт затвердять та ще й у Міністерстві юстиції зареєструють.  От дітки великі і граються з коштовною іграшкою – приладом «Візир».

Отже, слідкуватимемо за процесом далі. Хто виграє – побачимо. Але у тому, що міліціонери відкриють для себе багато нового можна не сумніватися.