Про правову допомогу

Є всі підстави  вважати, що  Конституційний Суд України незабаром вже втретє офіційно тлумачитиме статтю 59 Конституції (про право на правову допомогу):  провадження за зверненням Приватного малого підприємства-фірми „Максима“ вже порушене, справа розглядається з 24.01.2013р.                  

Тому  надзвичайно цікавими і своєчасними є зауваження Георгія Львовича Знаменського, доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук України, заслуженого  діяча науки і техніки України, що їх я пропоную зараз читачам.  

ПРО ПРАВОВУ ДОПОМОГУ

В практиці виникали раніше і виникають дотепер певні труднощі щодо здійснення правової допомоги громадянам і організаціям. Найчастіше гострі суперечки виникають при розгляді питань визначення (вибору) належного суб’єкта надання цих послуг та компенсації понесених витрат

Цілковитj виправданим є припущення про те, що такі ситуації виникають внаслідок складності, багатоаспектності самого поняття «правова допомога», оскільки воно охоплює різною за змістом, обсягом та формами діяльность. При цьому така складність характеру правової допомоги може обумовлюватись різними сферами її здійснення у суспільному чи приватному житті. Очевидно, всі ці обставини обумовлюють й певні відмінности у правовому регулюванні надання правової допомоги, що можна побачити на прикладах відповідних положень галузевих процесуальних кодексів.

Проте було б бажаним, щоб застосування правової допомоги мало єдину правову основу, базу. Здавалося б, що така база вже  інує – це відповідні положення Конституції України, які закріплені у статті 59. Зміст цієї статті корисно навести повністю: 

«Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. 

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».

Однак можна легко переконатися в тому, що наведені вище конституційні положення набувають досить хиткого вигляду завдяки їх різному тлумаченню (як офіційному, так і доктринальному). 

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 16.11.2000,  № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) зазначається: «Положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав", в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г. І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи».

Щодо  положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, то Конституційний Суд висловився у такому сенсі: це не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката!  Суд лише зазначив, що згадане  положення частини другої статті 59 Конституції України треба розуміти як одну із конституційних гарантій. 

У такому ж дусі висловився Конституційний Суд і в подальшому в одному із своїх рішень: «Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати» (див.: п. 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя І. В.щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу).

На нашу думку, Конституційний Суд в цьому питанні  не використав всіх можливостей для отримання бездоганного юридичного и розумового тлумачення Основного закону. Зокрема, він навіть не спробував застосувати такий ефективний спосіб тлумачення правових норм, як цільовий (телеологічний). В останні десятиліття він отримав значне поширення у практиці європейських судів різного рівня. Останнім часом увагу до нього стала приділяти вітчизняна навчальна література. Головне у цьому способі є те, що він передбачає аналіз змісту правового припису шляхом виявлення  і рокриття цілей приняття правової норми у співвідношенні із граматичною і логічною суттю формулювань законодавця, що містяться у текстах нормативно-правових приписів (див.: Загальна теорія держави і права. За ред. М.В. Цвіка і О.В.Петрішина. – Харків: Право, 2011, с. 429). 

Якщо врахувати викладене вище, то можна надати в дечому іншу інтерпретацію змісту статті 59 Конституції України, ніж це зроблено в рішеннях Конституційного Суду,

Вже в першому реченні частини першої статті 59 чітко виявляється цільова спрямованність (ціль) припису – закріпити право кожного на правовий захист. Такому результату сприяє компактна словесна компановка тексту, його граматичний стиль та логічна завершенність, що є характерним  для інших приписів Конституції України, в яких йдеться  про  закріплення певних прав. Це дає змогу зрозуміти, що в приписі йдеться про загальне правило та що воно гарантується саме Конституцією. Також цим відкривається шлях до конкретизації цього правила в поточному законодавстві.

На відміну від цього, в рішеннях Конституційного суду тлумачення змісту частини першої статті 59 здійснюється через намагання перерахувати можливі види правової допомоги та спроби визначити субєктів її  надання. Однак це зробити тут неможливо та й не потрібно (подібна конкретизація могла б бути предметом поточного законодавства). До того ж такі спроби інтерпретації конституційного припису недалекі від зовсім абсурдної його трасформації: «Кожний має право надавати правову допомогу» (!).

Тепер зробимо спробу аналізу офіційних тлумачень статті 59 в цілому. Однак необхідно відразу зробити таке застереження: якщо залишиться в силі офіційне тлумачення Конституційного Суду частини першої статті 59 (воно вже розглянуто нами), то в тлумаченні  частини другої цієї ж статті вже не має необхідності. Такий висновок виглядає логічним, оскільки адвокатура вже згадувалась раніше серед інших суб’єктів надання правової допомоги.

Насправді ж частині другої статті 59 вкрай необхідні окреме та  неупереджене тлумачення. Розумило, це треба зробити передусім з урахуванням цільової спрямованності припису, що там міститься.

В п. 2 Рішення Конституційного Суду України від 16.11.2000,  № 13-рп/2000 йдеться про наступне: «Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що "для забезпечення права на захист від обвинувачення... в Україні діє адвокатура", треба розуміти як одну із конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката - особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю». Це знову ж таки означає, що захистником може  вибиратися не тільки адвокат, хоча останній тут зазначений.

Перш за все звернемо увагу та те, що із тексту цього рішенні безпідставно була виключена ціла низка слів (ніби як щось зайве!) із Констиуції, а замість них поставлені три крапки. Цього не слід було б робити, оскільки у повному граматичному виразі законодавчого припису йшлося саме про ціль дій адвокатури в Україні  - для(!) забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. 

Дуже принизливо для Конституції було б вважати, що цей її припис з’явився тільки для того, шоб нагадати ще «про одну із конституційних гарантій» та нагадати всім, что в Україні є адвокатура. А вона насправді є  та ще й діє. Є всі підстави  стверджувати, що адвокатура здатна діяти заради  (в цілях!) виконання дуже важливих завдань у найбільш гострій сфері суспільного життя – під час обвинувачення  та при вирішенні справ у судах та інших державних органах.  В данному разі держава і її Конституція зробили  свій вибір, виокремлюючі  серед інших суб’єктів саме адвокатуру. Тим самим адвокатура була визнана вагомим суспільним інтитутом, що здатний здійснити найбільш ефективну праовову допомогу.

Якщо ж розглянуті помилки у тлумаченні статті 59 Конституції нарешті будуть виправлені, что це відкриє шлях до удосканалення відповідного поточного законодавства.