Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
26.04.2022 16:42

Коли повертатися додому?

Виконавча директорка МБФ "Українська фундація громадського здоров’я", директор представництва в Україні МО HealthRight International

Наразі все більше українців прямують додому. Та чи не зарано ми їдемо?

Наразі все більше українців прямують додому. Ще до Великодня кількість осіб, що повернулися з-за кордону вже сягала 1 мільйону; скільки українців наважилося поїхати з західних областей, лишається тільки здогадуватись. Та чи не зарано ми їдемо? 

З одного боку, новини не дають приводів для оптимізму: росіяни обстрілюють залізничні вузли, об’єкти інфраструктури, житлові квартали навіть у відносно спокійних регіонах України. З іншого боку, кожен, хто все ж наважується їхати, озвучує свої вагомі причини.

Когось до цього підштовхують не найкомфортніші умови проживання (наприклад, з купою родичів), або ж оренда, яку треба сплачувати у двох містах. На когось у рідному місті чекають родичі чи хатні улюбленці, залишені в сусідів. Хтось просто вірить, що вдома повернутися до нормального життя вдасться швидше.

Останній аргумент, до речі, набуває все більшої ваги. Якщо протягом перших тижнів після нападу ми сподівалися, що війна завершиться швидко, то зараз такої впевненості немає: прогнози експертів варіюються від кількох місяців до кінця цього року, 2023-го і далі. А тому нам варто потихеньку виходити з «режиму очікування» та налаштовуватись на тривале життя в умовах війни. Осідати, повертатись до роботи, дописувати дипломи, готуватись до ЗНО, запускати нові проєкти... Гостріше це розуміння приходить за кордоном, коли відкладені кошти закінчуються, а робота не знаходиться. Ось і маємо десятки тисяч українців щодня, що повертаються додому попри небезпеку.  

Є й інша причина нашої невимовної туги за домом — це прагнення до емоційної безпеки. Які гарні умови не пропонували б нам на заході, у рідних стінах, на знайомій до дрібниць вулиці та в оточенні близьких людей ми почуваємося сильнішими духом. 

Та це почуття сили залишається з нами тільки тоді, коли ми хоча б частково контролюємо обставини: маємо, куди сховатися та як виїхати, чим нагодувати дітей та як заробити гроші на найнеобхідніше. 

Коли ж обставини беруть повну владу над людиною — як це сталося з багатьма українцями в окупованих Маріуполі, Волновасі, Бучі та інших містах — рідні стіни, на жаль, не рятують.

Сьогодні немає правильної відповіді на питання: «Чи повертатися вже додому?». Однак є кілька вагомих факторів, на які слід зважати всім, хто стоїть перед цим нелегким вибором. 

Перше і найважливіше — безпека вас та вашої родини. Ніхто не може передбачити, як розгортатиметься війна завтра. Однак варто зрозуміти, що жоден інший аргумент — про вихід на роботу, збереження майна чи тугу за домом — не має бути вагомішим за аргумент безпеки.

До того ж сьогодні безпека — вже не особиста справа кожного. Адже залишаючись далі від бойових дій ми щонайменше не заважаємо нашим захисникам боронити країну. 

По-друге, дуже важливо прислухатися до рекомендацій місцевої влади — мерів, голів ОДА й ОТГ, старости села. Всі вони не мають жодного інтересу в тому, щоб без вагомих причин утримувати вас від повернення у рідну домівку — навпаки, як тільки це стане безпечно, кожен з нас буде вкрай потрібен для відновлення міст. Однак якщо зараз влада говорить про ризики замінувань та ракетних ударів — не ігноруйте ці повідомлення. 

Якщо ситуація неоднозначна й офіційної заяви про можливість повернення у ваш населений пункт немає, зв‘яжіться з тими, хто в ньому залишився. Запитайте не лише про ситуацію безпеки, а й про стан інфраструктури, сталість енергопостачання, води, газу, Інтернету, обмеження в пересуванні. Варто простежити за частотою й тривалістю повітряних тривог, подумати, куди ховатися та яку кількість часу щодня відніматиме сидіння у сховищі. 

І вже з огляду на всі ці обставини зважити: чи вдасться вашій дитині продовжити дистанційне навчання, вам — продуктивно працювати, і чи буде ваше помешкання придатним до життя.

Двічі подумати про повернення до неспокійних зон варто тим, хто застав активні військові дії. Навіть якщо в евакуації помітних наслідків від пережитого не було, ризик розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР) залишається, особливо якщо в родині є діти. Тригером може стати що завгодно: повернення до місць, де ви ховалися від обстрілів, гучні звуки чи сигнал повітряної тривоги, військові у формі тощо. 

Не з чуток знають про це жителі Сходу, що пережили події 2014-2015 років. Там, у Донецькій та Луганській областях, Українська фундація громадського здоров’я забезпечує діяльність мобільних бригад соціально-психологічної допомоги, що працюють з домашнім насильством та наслідками війни — в «портфоліо» мобільних бригад чимало історій роботи з ПТСР. 

Наприклад, минулого року до Костянтинівської мобільної бригади звернулася мама 12-річної Оленки з незвичним запитом: після тривалого карантину і канікул її донька фізично не могла переступити поріг школи. Зарадити цьому не могли ні вчителі, ні шкільні медики, тому матір і звернулася за допомогою психологів. 

З’ясувалося, що страх увійти до школи «виринув» з часів, коли дівчинка з родиною жила в самому епіцентрі бойових дій і щоразу з острахом заходила у приміщення. Крім цього, у дівчинки спостерігались висока тривожність, різка негативна реакція на звуки та запахи, що нагадували військові дії, нічні кошмари, порушення харчування, проблеми з концентрацією уваги, різкі перепади настрою, агресія. Оленка постійно шукала місце безпеки та замкнулася в собі, тому з соціалізацією також були проблеми. 

Відновлення Оленки потребувало тривалої роботи психологів та матері: парні та індивідуальні заняття продовжувались не один місяць.

Самостійно з такими наслідками війни впоратися складно, тож якщо у вас/ваших близьких є острах чи навіть ознаки розвитку ПТСР, може виникнути потреба у фаховій психологічній допомозі. 

Повертаючись до зважування всіх «за» та «проти» повернення додому, не зайвим буде звернутися за думкою третьої сторони — когось, хто перебуває зараз в інших життєвих обставинах. Тривалі незручності та відсутність обстрілів поруч можуть змушувати нас дивитись на ситуацію викривлено — і приймати не зовсім раціональні рішення. Саме тому тверезий погляд родичів, психолога чи колег по роботі може допомогти.

Інший важливий аспект — чітко зрозуміти, що ви повертаєтеся у місто під час воєнного стану. Багато людей з тих, хто покинув дім ще 24-25 лютого запам’ятали рідний край зовсім не таким, яким він є зараз. Спроможність інфраструктури та транспорту знизилася, у більшості областей діє комендантська година. Міста перебудувались на військовий лад, і до цього треба бути готовими. 

Наприклад, співробітниця МБФ "Українська фундація громадського здоров’я" Любов Антоненко ділиться, що наважилася повертатися не просто через «хотілку», а через усвідомлення, що зі своїми зв’язками та ресурсами може бути більш корисною в Києві.

«Сьогодні ми жартома називаємо нашу квартиру «Штабом 37» (за її номером), адже це значно більше, ніж помешкання. Тут ми отримуємо та розподіляємо гуманітарну допомогу, яку нам надсилають з Західної України, координуємо роботу з іншими волонтерами. Ми повернулися не просто жити в столиці, а активно допомагати їй тримати оборону», — ділиться Любов. — «Наприклад, вчора возили їжу в Бородянку та на власні очі бачили, що несе нам “руський мір”. Проте навіть туди люди повертаються, і їм потрібна наша допомога»

Також Любов радить дізнатися, які з районів міста залишаються небезпечними та заздалегідь мати «запасний план», куди переїхати. Закликає не залишатися наодинці та бути з людьми, з якими вам найкомфортніше. 

Остання, не менш важлива порада: не робіть імпульсивних рішень. Не вирушайте в дорогу, наприклад, після сварки зі співмешканцями або під впливом новини, що ваші знайомі вже повертаються в місто. Від цього рішення залежить безпека вас та ваших близьких — тож не покладайтеся на випадок.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи