Що не так з карантином?

Останнім часом у суспільстві набирає обертів певний «антикарантинний рух», і значна частина наших співгромадян підтримує деяких дописувачів в частині того, що влада знову займається не тим і не так, і що обмежувальні заходи є необґрунтованими, і навіть злочинними.

Спробуємо розібратись – а що не так з карантином?

Найбільш популярним є припущення, що карантин є антиконституційним заходом, який порушує фундаментальні права людини, зокрема передбачені ст.33, ст.35, ст.39 Конституції України, та є фактичною узурпацією влади з боку очільників Кабінету Міністрів України.

Така думка є безпідставною.

Згідно ст.33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Тобто, це право може бути обмежене на підставі відповідного закону.

Згідно ст.35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. В даній ситуації, обмеження права може проводитись на підставі закону, та в інтересах здоров'я населення.

Згідно ст.39 Конституції України, громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Дійсно, це право, як таке, жодним законом обмежуватись не може. Але якщо громадяни вважають, що всупереч карантинним обмеженням вони все ж таки мають право зібратись – то таке право виникає не автоматично, а лише після сповіщення органу влади, після чого це право буде майже автоматично обмежене рішенням адміністративного суду, на підставі відповідного закону, з формулюванням «для охорони здоров'я населення».

Таким чином, обмеження перелічених конституційних прав все-таки можливе – на підставі закону. Виникає питання – якого саме? Деякі правозахисники вдаються до відвертих маніпуляцій, стверджуючи, що введення карантину може відбутись лише після оголошення надзвичайного стану, і посилаються на ст.40 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Водночас, цей Закон регулює правовідносини більш широкі, ніж захист від інфекційних хвороб, якою є захворювання на COVID-19. Так, згідно ст.1, ст.2 цього Закону, фактори середовища життєдіяльності - будь-які біологічні (вірусні, пріонні, бактеріальні, паразитарні, генетично модифіковані організми, продукти біотехнології тощо), хімічні (органічні і неорганічні, природні та синтетичні), фізичні (шум, вібрація, ультразвук, інфразвук, теплове, іонізуюче, неіонізуюче та інші види випромінювання), соціальні (харчування, водопостачання, умови побуту, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо) та інші фактори, що впливають або можуть впливати на здоров'я людини чи на здоров'я майбутніх поколінь.

Законодавство України про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення (санітарне законодавство) базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров'я, цього Закону, законів України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про протидію захворюванню на туберкульоз», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», інших нормативно-правових актів та санітарних норм». Таким чином, цей Закон є загальною нормою права, і предмет правового регулювання включає не тільки захист від інфекційних хвороб, але й від інших небезпечних для людини чинників. Зокрема, у ст.30 цього Закону зазначено, що Кабінет Міністрів України відповідно до закону встановлює карантинно-обмежувальні заходи на території виникнення і поширення інфекційних хвороб та уражень людей, тобто це словосполучення за своїм змістом означає «будь-якого закону», а не лише «цього закону». А от норма ст.40 цього Закону якраз передбачає право головного державного санітарного лікаря України, у разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. Слід звернути увагу на те, що ця норма надає право ініціювати введення карантину у разі введення режиму надзвичайного стану, і аж ніяк не обмежує (з огляду на положення ст.30 цього Закону) можливість введення карантину у випадках, передбачених іншими законами. І якраз така можливість передбачена ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Слід окремо зазначити, що згідно преамбули, цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб. Тобто цей Закон є спеціальною нормою права, яка регулює суспільні відносини, що стосуються захисту населенню саме від інфекційних хвороб. Як у теорії права, так і у практиці правозастосування існує правило, що у випадку правової колізії спеціальна норма права має перевагу над загальною, хоча в обговорюваному випадку прямої колізії якраз немає – а є лише різні аспекти правового регулювання.

Згідно положень ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виходячи із системного тлумачення норм згадуваних вище законів, Кабінет міністрів України прийняв рішення на підставі преамбули та способом, що передбачений ст.29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», та в межах повноважень, передбачених цим Законом, і ст.30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Таким чином, жодного порушення Конституції та законів України при прийнятті постанови КМУ №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» від 11.03.2020 р. не відбулося.

Що ж стосується вже самого змісту цієї постанови, то тут ситуація дещо цікавіша.

Найбільшого суспільного резонансу викликали положення, що забороняють з 6 квітня 2020 р. перебування в громадських місцях без вдягнутих засобів індивідуального захисту, та відвідування парків, скверів, зон відпочинку, лісопаркових та прибережних зон. Але слід зазначити, що поняття «громадське місце», «парк», «сквер», «зона відпочинку», «лісопарк» та «прибережна зона» в тексті постанови КМУ ніяк не визначені. В численних коментарях з цього приводу є посилання, зокрема, на визначення поняття «громадське місце» у ст.1 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення», але там зазначено, що наведені терміни вживаються лише для цілей цього Закону. Тобто, формулювання «громадське місце - частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під'їзди, а також підземні переходи, стадіони» стосуються лише правовідносин, що регулюють вживання тютюнових виробів, і жодного відношення до чогось іншого мати не можуть. Тому немає жодної правової підстави для притягнення до відповідальності за порушення карантинних обмежень саме в цій частині. Що стосується термінів «парк», «сквер», «зона відпочинку», «лісопарк» та «прибережна зона», то вони згадуються у Законі України «Про благоустрій населених пунктів», а згідно ст.20 цього Закону, організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Тобто, якщо в певному населеному пункті рішенням органу місцевого самоврядування окрема територія не була визначена, наприклад, як парк - то немає жодної правової підстави забороняти відвідування цієї території.

І наприкінці – щодо відповідальності за ст.44-3 КУпАП, згідно з якою передбачається накладення штрафу на громадян від 1000 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на посадовців – від 2000 до 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Станом на поточну дату, українські суди переважно відмовляються штрафувати за порушення карантину. Найбільша кількість випадків притягнення до адміністративної відповідальності припадає на Дніпропетровську та Донецьку області, відповідно – 57 та 48 випадків. По місту Києву в провадженні 18 справ, по області – 15 справ. Тільки 12% порушників притягнуто до відповідальності. Але слід зазначити, що робити якісь узагальнення є передчасним, оскільки ще не завершені процедури апеляційного оскарження.

У підсумку можна зробити такі висновки.

Суто формально, КМУ не перевищені повноваження, та витримана законодавча процедура введення карантинних обмежень. Але самий зміст постанови КМУ викликає багато питань – щонайменше, щодо професійної культури виконавців, що були відповідальні за підготовку цього документу. Окремо слід зазначити, що в частині відвідування громадських місць ця постанова є юридично нікчемною, і будь-який прискіпливий суддя повинен відмовити у накладанні штрафу за правопорушення в цій частині. Щодо відвідування «парків» та т. ін. – мешканцям окремих населених пунктів слід довідатись, яким рішенням місцевої влади, і які території були визнані саме такими, які згадуються у постанові КМУ. Що стосується обґрунтованості, і доцільності конкретних обмежень – тут також виникає багато питань, але їх обговорення виходить за межі права, а насамперед стосується вже епідеміології.