Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
08.03.2018 11:43

Звернення до українського суду з позовом до держави-агресора

Щодо судових рішень, якими задоволені позови про компенсацію шкоди від окупації ОРДЛО.

     На сторінці сайту http://sila-prava.org/uk/klyuchovi-dosyagnennya-ta-sudova-praktika/ міститься перелік судових рішень, отриманих за участю руху «Сила права» в інтересах осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації частини територій нашої країни (станом на 19.02.2018 р.). Ця громадська організація, надаючи практичну допомогу постраждалим від агресії РФ, застосовує два етапи судової процедури: 1) встановлення юридичного факту, що вимушене переселення певної особи з окупованої території Донецької (або Луганської) області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, та окупації Російською Федерацією частини території Донецької (або Луганської) області; 2) відшкодування шкоди, яка спричинена особі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. 

     Проаналізувавши як самі рішення, так і підстави їх ухвалення, якими керувались суди, можна дійти до таких висновків.

        1.Щодо встановлення юридичного факту. 

     Згідно ч.1 ст.1, ч.1 ст.4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який набрав чинності більше 3 років тому, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

     Таким чином, отримання особою довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є достатнім доказом факту, що така особа вимушено перемістилась з окупованої території Криму або Донбасу внаслідок збройної агресії РФ, тому визнання такого факту в судовому порядку є зайвим, хоча така практика і існує. Втім, починаючи з 24.02.2018 р., згідно норм Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», факт збройної агресії РФ на цих територіях прямо встановлюється законом, і відтепер у будь-яких випадках не потребує окремого доказування.

        2.Щодо відшкодування шкоди.

     Можливість подання позову до держави-агресора і раніше не суперечила загальним нормам ЦПК України, а з 24.02.2018 р., згідно ч.17 ст.28 ЦПК,  позови про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (в тому числі про відшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження у здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення, пошкодження) у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру можуть пред’являтися також за місцем проживання чи перебування позивача.

     Що стосується вже існуючої судової практики з цього приводу, то зазвичай, у вступній частині рішень судів першої інстанції вказується, що певна особа подала позов до Російської Федерації про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України (викладаються обставини справи, та суть позовних вимог). Щодо участі відповідача вказується, що він повідомлявся через Посольство Російської федерації в Україні, у судове засідання не з'явився, причини неявки суду не відомі. Рішенням вирішено стягнути з держави Російська Федерація на користь позивача  певну суму (інтервал доволі широкий – від декількох тисяч гривень, до кількох десятків тисяч євро). Також наявні посилання, що при вирішенні вимог позивача, суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов'язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

     Таким чином, наявна судова практика свідчить по потенційну можливість будь-якої особи, що прямо чи опосередковано постраждала від російської агресії, стягнути з держави-агресора певну суму коштів на відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

    Але виникає цілком слушне питання – а як такі рішення виконати? Адже ми всі твердо впевнені, що добровільно РФ такі рішення не виконає – принаймні, за діючої там влади.

    Теоретично існує декілька шляхів примусового виконання таких рішень.

     1.Звернення стягнення на активи РФ, що знаходяться на території України.

    Виконання рішень судів, та інших уповноважених органів на території України здійснюється державними та приватними виконавцями, у відповідності з вимогами Закону України «Про виконавче провадження». У випадку наявності майна, що належить РФ та знаходиться на території України, на нього може бути звернено стягнення в загальному порядку, передбаченому цим законом.

    2.Звернення стягнення на активи РФ, що знаходяться на території інших держав.

    Така процедура може бути здійснена на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна. Оформлення відповідних документів у таких випадках здійснюється згідно вимог «Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень», затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 р. № 1092/5/54. Ця Інструкція визначає порядок опрацювання доручень про вручення документів, отримання доказів, вчинення інших процесуальних дій, а також клопотань про визнання і виконання судових рішень на виконання чинних міжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільних справах. Інструкція використовується у разі наявності міжнародного договору з питань надання правової допомоги в цивільних справах, чинного у відносинах між Україною та іноземною державою.

     Звернення до виконання рішення українського суду на території окремих країн колишнього СРСР (включно з РФ) здійснюється згідно положень «Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.».     

     Зокрема, в цій Конвенції зазначено, що зобов'язання  про  відшкодування  шкоди,  крім   тих,   що випливають  з  договорів і інших правомірних дій,  визначаються за законодавством Договірної Сторони,  на території якої  мало  місце дія  або  інша  обставина,  що  послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди, а по цих справах  компетентний суд Договірної Сторони,  на території якої мало місце дія або інша обставина,  що послужила  підставою  для  вимоги  про відшкодування шкоди. Тобто суд України компетентний розглядати позов за внутрішнім законодавством України до будь-якої іноземної особи, яка спричинила шкоду будь-кому на території України. Водночас, в цій Конвенції немає жодного згадування про такий суб`єкт юридичної відповідальності, як держава – учасник Конвенції. Тобто, якщо позов буде заявлений до умовного громадянина РФ Гіркіна, громадянина РФ Шойгу, або ПВК «Вагнер», то формально є шанси звернути до виконання рішення українського суду, наприклад, на території Республіки Казахстан, і навіть (теоретично) на території РФ. А щодо стягнення з держави, як боржника за судовим рішенням – то такий правовий механізм цією Конвенцією не передбачений. Таким чином, звернути до виконання рішення українського суду проти РФ на території країн колишнього СРСР, що підписали цю Конвенцію, неможливо.

     Що стосується інших країн, то й досі відсутні угоди про взаємне виконання судових рішень між Україною і такими країнами як США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Німеччина, Швеція, Норвегія тощо. Але з метою виконання рішення українського суду можна звернутись до судів таких країн в порядку, що визначений їх внутрішнім законодавством.

     Так, у Швеції можна звернутись з позовом на загальних підставах, а рішення українського суду можна вважати звичайним доказом. У Великобританії – доволі складна процедура, але рішення може бути виконане, якщо рішення є остаточним, і український суд мав юрисдикцію в цій справі. Водночас, підставою для відмови є випадок, якщо відповідач не взяв участі у розгляді справи, не подав заперечення, чи в інший спосіб не погодився на юрисдикцію суду. У Німеччині у допуску до виконання можуть відмовити, зокрема, якщо іноземний суд не мав юрисдикції щодо розгляду справи. У Нідерландах, як у більшості країн ЄС, визнання рішення іноземного суду можливе, якщо сторони добровільно передали справу на розгляд цього суду, шляхом укладання угоди (пряма згода), або шляхом участі у розгляді справи (непряма згода). У підсумку, головною причиною відмови у виконанні рішення українського суду в таких випадках буде не обґрунтованість самого рішення (за усталеним звичаєм, іноземні суди не вважають можливим фактично переглядати такі справи по суті, виконуючи не властиву їм функцію апеляції по відношенню до суду іншої країни), а відсутність компетенції українського суду на розгляд певного виду справ.

     Для правильного розуміння цього питання слід звернутись до такого міжнародного документа, як «Конвенция Организации Объединенных Наций о юрисдикционных иммунитетах государств  и их собственности» (офіційна публікація російською мовою). Згідно ст.5, п.  ч.2 ст.6  цієї Конвенції, «Государство пользуется иммунитетом,  в отношении себя и своей собственности,  от  юрисдикции  судов другого государства с учетом положений настоящей Конвенции. Разбирательство  в  суде  государства  рассматривается как возбужденное  против  другого   государства,   если   это   другое государство   a) указано в качестве стороны в таком разбирательстве; b) не  указано  в качестве стороны в разбирательстве,  однако это   разбирательство   фактически   преследует   цель   затронуть собственность,  права,  интересы  или  деятельность такого другого государства». Це означає, що будь-яка держава не може бути відповідачем в суді іншої держави, за винятками, встановленими цією Конвенцією. Виняток встановлений, зокрема, ст.12 Конвенції, де зазначено: «…государство не может ссылаться  на  иммунитет  от  юрисдикции  при разбирательстве   в   суде  другого  государства,  который  обычно обладает компетенцией  рассматривать  дела,  касающиеся  денежного возмещения  в  случае  смерти или причинения телесного повреждения какому-либо лицу или нанесения ущерба имуществу или его  утраты  в результате  действия  или  бездействия,  которое  предположительно может  быть  присвоено  государству,  если  такое   действие   или бездействие имело место полностью или частично на территории этого другого  государства  и  если  автор  действия   или   бездействия находился   на   этой  территории  в  момент  этого  действия  или бездействия». Це формулювання по суті відповідає значній частині випадків заподіяння шкоди внаслідок збройної агресії РФ на території України, тому такі справи можуть розглядатись українськими судами. Тобто рішення українського суду, за умов дотримання встановлених процедур розгляду справ такої категорії, буде вважатись ухваленим із дотриманням чинних норм міжнародного права.

     Що стосується виконання такого рішення, то згідно ст.19 Конвенції, «Никакие принимаемые   после   вынесения   судебного   решения принудительные меры,  такие,  как  обращение  взыскания,  арест  и исполнение решения, в отношении собственности государства не могут быть  приняты  в  связи  с   разбирательством   в   суде   другого государства, за исключением случаев, когда и в той мере, в какой:  a) государство  прямо  согласилось  на  принятие  таких  мер, которые указаны: i) в международном соглашении;         ii) в арбитражном соглашении или в  письменном  контракте; или  iii) в  заявлении  перед  судом или в письменном сообщении после возникновения спора между сторонами; либо      b) государство зарезервировало или  обозначило  собственность для    удовлетворения    иска,    являющегося    объектом    этого разбирательства; либо c) было  установлено,   что   собственность   непосредственно используется  или  предназначается  для использования государством для  иных  целей,  чем  государственные  некоммерческие  цели,   и находится   на   территории  государства  суда  при  условии,  что принудительные меры после вынесения судебного решения  могут  быть приняты  только  в отношении собственности,  которая имеет связь с образованием,   против   которого   было    направлено    судебное разбирательство».

     З урахуванням змісту цієї статті можна дійти висновку, що рішення судів України, відповідачем у яких буде безпосередньо РФ як держава, на території інших держав не будуть допущені до виконання, якщо РФ прямо, або опосередковано не погодиться з компетенцією українського суду, тобто виконати таке рішення за межами України фактично неможливо. І єдиний юридичний механізм притягнення РФ до відповідальності – це звернення до міжнародних судів. На поточну дату, єдиним міжнародним судом, юрисдикція якого у справах з участю РФ беззаперечно визнається у світі, є ЄСПЛ, який розглядає справи на підставі положень «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». У цій Конвенції міститься ціла низка прав і свобод людини, які були порушені, і надалі порушуються державою-агресором, і підлягають захисту в національних судах як України, так і РФ. Водночас, згідно вимог ст.35 Конвенції,  суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права. Тобто перед тим, як подавати скаргу до ЄСПЛ, за звичайною процедурою спочатку треба звернутись до компетентного органу (суду) РФ, і отримати остаточне рішення. Вочевидь є зрозумілим, що звернення до суду РФ з позовом до держави, та ще й з приводу її збройної агресії (яку ця держава категорично заперечує), є лише втратою коштів та часу. Звернення ж до українського суду в такому випадку не має жодного сенсу, оскільки не підпадає під формулювання, що передбачене ст.35 Конвенції.

     Але є виключення із загального правила - в разі невичерпання національних засобів правового захисту заявнику необхідно буде довести, що такі засоби захисту були неефективними. Така можливість існує. Зокрема у справі  «Чірагов та інші проти Вірменії» Судом була прийнята до розгляду скарга громадян Азербайджану проти Вірменії, без попереднього розгляду справи у компетентних судах цих країн. З цього приводу у п.119 рішення Суду вказано: «Слід також відзначити, що Республіка Вірменія заперечила, що її  збройні  сили  або  інші  владні  органи брали  участь  у  подіях,  які призвели до скарг у цій справі, або що Вірменія здійснює – або коли-небудь  здійснювала - юрисдикцію  над  Нагірним  Карабахом  та навколишніми територіями. З огляду на таке спростування участі або юрисдикції, було б нерозумно очікувати, щоб заявники подали вимоги стосовно реституції або компенсації до вірменських судів та органів». Якщо в тексті цього рішення умовно замінити «Вірменія» на «РФ», а «Нагорний Карабах» на «ЛДНР», то з огляду на прецедентну практику Суду, є позитивна перспектива подання скарги до ЄСПЛ, без будь-якої судової процедури в національних судах РФ або України.

      У підсумку можна зробити такі висновки.

     1.Рішення українських судів про стягнення з РФ шкоди, заподіяної збройною агресією та окупацією території, можуть бути реально виконані лише на території України за рахунок майна, що належить РФ, як державі. З огляду на те, що таке майно зазвичай належить установам РФ, що мають дипломатичний імунітет, або має титульним власником іншу особу (не державу), перспективи звернення стягнення на  таке майно є примарними. Звернення ж до виконання таких рішень за кордоном буде суперечити основним засадам міжнародного права, і навряд чи буде допущене компетентними органами інших держав. 

     2.Единою судовою установою, до якої можна звертатись з приводу дій держави-агресора, на сьогодні є лише ЄСПЛ. З огляду на прецедентну практику Суду, заявник повинен або спочатку звернутись до суду РФ і отримати остаточне рішення (цілком передбачуване – про повну відмову у всіх вимогах), або звернутись безпосередньо до Суду, обґрунтувавши неефективність захисту своїх прав в судах РФ.  Рішення українського суду в цьому сенсі є вочевидь недоречним, хоча може використовуватись як один із доказів щодо фактів порушення прав заявника.

     3.З огляду на викладене, на поточний час звернення до українських судів з позовами до РФ фактично є лише марним витрачанням часу і коштів, а також джерелом завищених очікувань.  І залишається сподіватись, що для громадських організацій, які пропагують такі дії, це – не лише звіт про витрачені гранти, а для політичних сил, які стоять за такими ініціативами, це – не лише спроба набути електоральної популярності. 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net