Зменшення суми авансового внеску в процедурі виконавчого провадження

Прошу всіх свідомих громадян підтримати мою петицію Президенту з питань, що обговорюються в статті. Петиція повинна бути зареєсторана в найближчі дні.

     З жовтня 2016 р.в Україні діє нова редакція закону «Про виконавче провадження», яка передбачаєсплату стягувачами авансового внеску у розмірі 2 відсотків від суми стягнення.Водночас норми цього Закону не передбачають можливості відстрочення, аборозстрочення сплати авансового внеску, як це передбачено відповіднимипроцесуальними кодексами для судового збору.

     Зокрема, згідновимог ст.4 Закону України «Про судовий збір», за подання позову про стягненняпевної суми позивач сплачує 1 відсоток ціни позову, водночас на підставі ст.82ЦПК України  суд, враховуючи майновийстан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судовогозбору аж до ухвалення судового рішення у справі, тобто фактично позивач, якійвиграв справу, взагалі не сплачує судові витрати в цій частині. Але на стадіївиконання судового рішення стягувач повинен сплатити відразу суму у розмірі 2відсотків ціни позову, тобто в два рази більше, і без будь-якої можливостірозстрочення.

    Таким чином, наразістворена ситуація, коли держава, надавши малозабезпеченій категорії осібможливість доступу до правосуддя на стадії судового розгляду, одночаснопозбавила їх цього права на стадії виконання судового рішення.

    Такій підхід вцілому суперечить практиці ЄСПЛ, згідно якої виконавче провадження є частиноюзагальної процедури доступу до правосуддя.

    У справі «Soeringvs UK» Європейський суд визначив, що Конвенція як основоположний правовий акт,що підтверджує, забезпечує та надає захист прав людини, визначає, що їїгарантії мають бути реальними та дієвими. Також, будь-яке тлумаченнягарантованих прав та свобод , повинно відповідати загальним положеннямКонвенції, метою якої є забезпечення і талий розвиток цінностей демократичногосуспільства. Тобто, на державі лежить безпосередній обов’язок дотримуватисяправ та свобод особи і забезпечувати своєчасне та в повному обсязі виконаннясудових рішень, що набрали законної сили. Виконання будь-якого рішення суду єобов’язковою стадією процесу правосуддя, і як наслідок, повинна відповідативимогам ст. 6 Конвенції.

     Судовий захистправ особи, як і діяльність суду, не може вважатися ефективним, якщо рішеннясуду не буде виконано або виконано неналежним чином і без подальшого контролюсуду за їх виконанням. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції гарантується право кожноїособи на звернення до суду з позовом стосовно захисту її прав та обов’язківцивільного характеру. У справі «Горнсбі проти Греції» Європейський судзазначив, що виконання судового рішення, ухваленого будь-яким судом, маєрозцінюватись як складова частина процесу розгляду справи судом.

     Таки чином, ЄСПЛвважає процедуру виконання судового рішення складовою частиною процедурисудового розгляду справи. У даному випадку, державою в особі законодавчогооргану  створено ситуацію щодонеможливості  виконання судових рішень,ухвалених на користь малозабезпечених осіб, на протязі невизначеного строку, іця обставина спричинена встановленням занадто обтяжливих вимог для стягувачів,що є явним порушенням права особи на доступ до правосуддя.

     У своїй практиціЄвропейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду,закріплене у ст. 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним, але не обмежується такимчином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того,подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідуєлегітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобамита поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v.Germany).  Водночас законодавець неперебачив для сплати авансового внеску в процедурі виконавчого провадженняможливості відстрочення (розстрочення) його сплати при наявності поважнихпричин, як це передбачено для судового збору.

     Європейський судз прав людини у справі «Півень проти України» констатував порушення ст. 6 Конвенції та вказав на те, що невиконаннярішення національного суду не може бути виправдане законодавчими недоліками,які роблять його виконання неможливим.           

     Я вважаю, що єможливість запобігти цим негативним явищам, з огляду на таке.

     Згідно п.4 ст.2Закона України «Про виконавче провадження», до переліку засад виконавчогопровадження входить, зокрема, диспозитивність, тобто право сторони вільнорозпоряджатися своїми правами.

     Згідно ч.2 ст.26Закону, до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію просплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню.

     З огляду на те,що словосполучення «сума, що підлягає стягненню» не є тотожним словосполученню«сума, зазначена у рішенні», в кореспонденції з положеннями п.4 ст.2 Закону, можназробити висновок, що закон не забороняє подання виконавцю заяви про стягненнячастини суми, зазначеної у виконавчому документі, і відповідно, сплати 2 відсотківвід суми, яку фактично пропонується стягнути.

     Вважаю, що такийпідхід до застосування колізійних норм Закону повністю узгоджується з практикоюЄСПЛ щодо доступу особи до правосуддя, а також дасть можливість збільшитинадходження коштів виконавчого провадження, за рахунок розширення колапотенційних платників авансових внесків.

     Мною спрямованезвернення до департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України, з пропозицієюнадати відповідні роз`яснення підпорядкованим органам ДВС з приводу можливості застосуванняцих положень Закону.

     Крім того,законодавча вимога сплати авансового внеску у розмірі певного відсотка від сумистягнення є повністю необґрунтованою економічно. За своєю суттю авансуванняпередбачає компенсацію витрат держави (приватного виконавця) на тій стадіївиконавчого провадження, коли фактичне стягнення коштів з боржника ще невідбулося. Але витрати на цій стадії передбачають здійснення виконавцем певнихзаходів (надіслання запитів, доступ до державних реєстрів, накладання арештівтощо), собівартість яких є однаковою, незалежно від суми стягнення. Вбачається,що сума авансового внеску повинна бути фіксованою, незалежно від суми стягненняза виконавчим документом, а її розмір може встановлюватися або безпосередньозаконом, або Кабінетом Міністрів України за погодженням з Антимонопольнимкомітетом України.

     Мною спрямованезвернення до Уповноваженого ВРУ з прав людини, з пропозицією внести відповіднеподання до Конституційного Суду України щодо визнання неконституційною нормиЗакону України «Про виконавче провадження», яка передбачає сплату авансовоговнеску у розмірі 2 відсотків від суми стягнення, з приводу невідповідності цієїнорми міжнародним зобов`язанням України, а також внести до Верховної РадиУкраїни пропозиції щодо внесення змін до цього Закону.

    Також є ще одинспосіб зменшити суму авансового внеску, що підлягає сплаті – розстроченнявиконання рішення за ініціативою стягувача. Але з тексту Закону  є незрозумілим, який порядок сплати авансовоговнеску у випадку, коли при ухваленні рішення одночасно надано розстрочення йоговиконання, тобто від якої суми потрібно вираховувати 2 відсотки (від загальноїсуми виконання, чи від тієї частини, строк сплати якої сплинув). Вважаю, що втаких випадках заява про примусове виконання повинна подаватись, і авансовий внесоксплачуватись виходячи з суми виконання, строк сплати якої сплинув. Згідно п.6«Інструкції з організації примусового виконання рішень»,  у разі пред'явлення до виконання виконавчогодокумента, за яким надана розстрочка виконання, виконавче провадження відкриваєтьсяв частині, за якою сплинув строк сплати. Незважаючи на відсутність прямоївказівки щодо суми авансового внеску, що підлягає сплаті, можна зробитивисновок, що вона повинна узгоджуватись з сумою, що підлягає стягненню завідповідним строком сплати. Це надає можливість стягувати борг за виконавчимдокументом частинами, що може зменшити фінансовий тягар для стягувача. Особливоце є актуальним у випадках, коли загальна сума стягнення досить велика, а майноу боржника фактично відсутнє.

     Заяву пророзстрочення можна подати до суду на підставі ст. 217 ЦПКУ, до ухваленнясудового рішення.

     Значно складнішевиглядає ситуація, коли рішення вже ухвалене, але виконавчий документ ще неспрямований до органу ДВС. Оскільки діючі норми ЦПКУ прямо не передбачаютьправової процедури розстрочення виконання судового рішення в період після йогоухвалення, але до відкриття виконавчого провадження, з огляду на ч.8 ст.10 ЦПКУстягувач може наполягати на застосуванні у такому випадку аналогії закону, асаме положення ст.373 ЦПКУ, що регулює розстрочення виконання рішення судушляхом винесення відповідної ухвали. Наразі ще відсутня судова практика з цьогоприводу, але її потрібно напрацьовувати спільними зусиллями всіх стягувачів.