Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
21.05.2017 19:35

Зменшення суми авансового внеску в процедурі виконавчого провадження

Прошу всіх свідомих громадян підтримати мою петицію Президенту з питань, що обговорюються в статті. Петиція повинна бути зареєсторана в найближчі дні.

     З жовтня 2016 р. в Україні діє нова редакція закону «Про виконавче провадження», яка передбачає сплату стягувачами авансового внеску у розмірі 2 відсотків від суми стягнення. Водночас норми цього Закону не передбачають можливості відстрочення, або розстрочення сплати авансового внеску, як це передбачено відповідними процесуальними кодексами для судового збору.

     Зокрема, згідно вимог ст.4 Закону України «Про судовий збір», за подання позову про стягнення певної суми позивач сплачує 1 відсоток ціни позову, водночас на підставі ст.82 ЦПК України  суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору аж до ухвалення судового рішення у справі, тобто фактично позивач, якій виграв справу, взагалі не сплачує судові витрати в цій частині. Але на стадії виконання судового рішення стягувач повинен сплатити відразу суму у розмірі 2 відсотків ціни позову, тобто в два рази більше, і без будь-якої можливості розстрочення.

    Таким чином, наразі створена ситуація, коли держава, надавши малозабезпеченій категорії осіб можливість доступу до правосуддя на стадії судового розгляду, одночасно позбавила їх цього права на стадії виконання судового рішення.

    Такій підхід в цілому суперечить практиці ЄСПЛ, згідно якої виконавче провадження є частиною загальної процедури доступу до правосуддя.

    У справі «Soering vs UK» Європейський суд визначив, що Конвенція як основоположний правовий акт, що підтверджує, забезпечує та надає захист прав людини, визначає, що її гарантії мають бути реальними та дієвими. Також, будь-яке тлумачення гарантованих прав та свобод , повинно відповідати загальним положенням Конвенції, метою якої є забезпечення і талий розвиток цінностей демократичного суспільства. Тобто, на державі лежить безпосередній обов’язок дотримуватися прав та свобод особи і забезпечувати своєчасне та в повному обсязі виконання судових рішень, що набрали законної сили. Виконання будь-якого рішення суду є обов’язковою стадією процесу правосуддя, і як наслідок, повинна відповідати вимогам ст. 6 Конвенції.

     Судовий захист прав особи, як і діяльність суду, не може вважатися ефективним, якщо рішення суду не буде виконано або виконано неналежним чином і без подальшого контролю суду за їх виконанням. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції гарантується право кожної особи на звернення до суду з позовом стосовно захисту її прав та обов’язків цивільного характеру. У справі «Горнсбі проти Греції» Європейський суд зазначив, що виконання судового рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина процесу розгляду справи судом.

     Таки чином, ЄСПЛ вважає процедуру виконання судового рішення складовою частиною процедури судового розгляду справи. У даному випадку, державою в особі законодавчого органу  створено ситуацію щодо неможливості  виконання судових рішень, ухвалених на користь малозабезпечених осіб, на протязі невизначеного строку, і ця обставина спричинена встановленням занадто обтяжливих вимог для стягувачів, що є явним порушенням права особи на доступ до правосуддя.

     У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним, але не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).  Водночас законодавець не перебачив для сплати авансового внеску в процедурі виконавчого провадження можливості відстрочення (розстрочення) його сплати при наявності поважних причин, як це передбачено для судового збору.

     Європейський суд з прав людини у справі «Півень проти України»  констатував порушення ст. 6 Конвенції та вказав на те, що невиконання рішення національного суду не може бути виправдане законодавчими недоліками, які роблять його виконання неможливим.           

     Я вважаю, що є можливість запобігти цим негативним явищам, з огляду на таке.

     Згідно п.4 ст.2 Закона України «Про виконавче провадження», до переліку засад виконавчого провадження входить, зокрема, диспозитивність, тобто право сторони вільно розпоряджатися своїми правами.

     Згідно ч.2 ст.26 Закону, до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню.

     З огляду на те, що словосполучення «сума, що підлягає стягненню» не є тотожним словосполученню «сума, зазначена у рішенні», в кореспонденції з положеннями п.4 ст.2 Закону, можна зробити висновок, що закон не забороняє подання виконавцю заяви про стягнення частини суми, зазначеної у виконавчому документі, і відповідно, сплати 2 відсотків від суми, яку фактично пропонується стягнути.

     Вважаю, що такий підхід до застосування колізійних норм Закону повністю узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо доступу особи до правосуддя, а також дасть можливість збільшити надходження коштів виконавчого провадження, за рахунок розширення кола потенційних платників авансових внесків.

     Мною спрямоване звернення до департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України, з пропозицією надати відповідні роз`яснення підпорядкованим органам ДВС з приводу можливості застосування цих положень Закону.

     Крім того, законодавча вимога сплати авансового внеску у розмірі певного відсотка від суми стягнення є повністю необґрунтованою економічно. За своєю суттю авансування передбачає компенсацію витрат держави (приватного виконавця) на тій стадії виконавчого провадження, коли фактичне стягнення коштів з боржника ще не відбулося. Але витрати на цій стадії передбачають здійснення виконавцем певних заходів (надіслання запитів, доступ до державних реєстрів, накладання арештів тощо), собівартість яких є однаковою, незалежно від суми стягнення. Вбачається, що сума авансового внеску повинна бути фіксованою, незалежно від суми стягнення за виконавчим документом, а її розмір може встановлюватися або безпосередньо законом, або Кабінетом Міністрів України за погодженням з Антимонопольним комітетом України.

     Мною спрямоване звернення до Уповноваженого ВРУ з прав людини, з пропозицією внести відповідне подання до Конституційного Суду України щодо визнання неконституційною норми Закону України «Про виконавче провадження», яка передбачає сплату авансового внеску у розмірі 2 відсотків від суми стягнення, з приводу невідповідності цієї норми міжнародним зобов`язанням України, а також внести до Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до цього Закону.

    Також є ще один спосіб зменшити суму авансового внеску, що підлягає сплаті – розстрочення виконання рішення за ініціативою стягувача. Але з тексту Закону  є незрозумілим, який порядок сплати авансового внеску у випадку, коли при ухваленні рішення одночасно надано розстрочення його виконання, тобто від якої суми потрібно вираховувати 2 відсотки (від загальної суми виконання, чи від тієї частини, строк сплати якої сплинув). Вважаю, що в таких випадках заява про примусове виконання повинна подаватись, і авансовий внесок сплачуватись виходячи з суми виконання, строк сплати якої сплинув. Згідно п.6 «Інструкції з організації примусового виконання рішень»,  у разі пред'явлення до виконання виконавчого документа, за яким надана розстрочка виконання, виконавче провадження відкривається в частині, за якою сплинув строк сплати. Незважаючи на відсутність прямої вказівки щодо суми авансового внеску, що підлягає сплаті, можна зробити висновок, що вона повинна узгоджуватись з сумою, що підлягає стягненню за відповідним строком сплати. Це надає можливість стягувати борг за виконавчим документом частинами, що може зменшити фінансовий тягар для стягувача. Особливо це є актуальним у випадках, коли загальна сума стягнення досить велика, а майно у боржника фактично відсутнє.

     Заяву про розстрочення можна подати до суду на підставі ст. 217 ЦПКУ, до ухвалення судового рішення.

     Значно складніше виглядає ситуація, коли рішення вже ухвалене, але виконавчий документ ще не спрямований до органу ДВС. Оскільки діючі норми ЦПКУ прямо не передбачають правової процедури розстрочення виконання судового рішення в період після його ухвалення, але до відкриття виконавчого провадження, з огляду на ч.8 ст.10 ЦПКУ стягувач може наполягати на застосуванні у такому випадку аналогії закону, а саме положення ст.373 ЦПКУ, що регулює розстрочення виконання рішення суду шляхом винесення відповідної ухвали. Наразі ще відсутня судова практика з цього приводу, але її потрібно напрацьовувати спільними зусиллями всіх стягувачів.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net