Відшкодування матеріальної шкоди завданою судовою владою

10 січня 2018 року Верховний Суд у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в контекстісправи № 454/1642/16-ц (провадження№ 61-1091св17, ЄДРСРУ № 71498435) при досліджені питання щодо відшкодуваннямзавданої суддею матеріальної шкоди фактично підтвердив раніше сформовануправову позицію висловлену Верховним судом України.    

Такий висновок суду відповідає положеннямст. ст. 56, 126, 129 Конституції України, а також роз'ясненням, наданим судом уп. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8«Про незалежність судової влади», у постанові Пленуму Верховного Суду Українивід 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиціпри прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді нимиадміністративних позовів до судів і суддів».  

Зазначене також відповідає вимогам ст. ст.6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.  

Відповідно до ст. 125 Конституції України(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діютьмісцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України.  

Особи мають право оскаржити судове рішеннядо судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальномузаконодавстві.  

Отже, чинне законодавство дає можливістьособі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.  

Законність процесуальних актів і дій(бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не можеперевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.  

Аналогічну позицію висловлено у п. 57Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, щозміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогоюпроцедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогоюправа на звернення до Європейського суду з прав людини.  

У Висновку № 3 (2002) Консультативної радиєвропейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедурисудового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінкисвідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення,які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішеннясправи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторонипроти держави.  

ВИСНОВОК: За таких обставин, сліддійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава,а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на нихдержавою функції правосуддя.  

Зазначена правова позиція висловлена впостанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року № 6-3139цс16.  

Більше того, згідно з п. 5.1. Європейськоїхартії про закон «Про статус суддів»

прийнятої Радою Європи 10  липня 1998 р. у випадку невиконання суддею одного із своїх обов'язків, чітковизначених законом, він може підлягати санкції лише на підставі рішення запропозицією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половинаскладу якого обрані судді.

В свою чергу п.  5.2 Хартії вказує, що відшкодування збитків зашкоду, заподіяної неправомірно в результаті рішення або поведінки судді привиконанні ним його посадових обов’язків, гарантуєтьсядержавою.

Між тим, в Законі може бути передбачено право держави вимагати від судді всудовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше встановленихрозмірів, у випадку грубого порушення правил, які регулюють виконаннясуддівських обов’язків.