Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
06.03.2017 13:35

Шлюбно–сімейні відносини: критерій поділу та реалізації майна подружжя

Адвокат (судебная защита), магистр права

Верховний суд України зробив черговий правовий висновок щодо отримання згоди другим із подружжя на реалізацію спільно нажитого майна, поділу майна подружжя після спливу значного терміну та застосування строків позовної давності.

шлюб.jpg

22.02.2017 р. розглядаючи справу № 6-17цс17   та вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуваннісудом касаційної інстанції норм матеріального права стосовно отримання згодидругим із подружжя на реалізацію спільно нажитого майна, поділу майна подружжяпісля спливу значного терміну та застосування строків позовної давності дотакого виду спору Судова палата у цивільних справах Верховного Суду Українивиходила з наступного.

Зазмістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставоюнедійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною(сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цьогоКодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актамцивільного законодавства.

Отже, підставоюнедійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодовідповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільногозаконодавства саме на момент вчинення правочину.  


Відносно критерію спільнонажитого майна та приватної власності.

 

Із змісту нормативнихположень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правовихрежимах: 1)спільна сумісна власність подружжя та 2) особистаприватна власність кожного з подружжя, залежно від якогорегулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільноїсумісної власності подружжя  (тобто перелік юридичних фактів, якіскладають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майноподружжя) визначені в ст. 60 СК України.

За змістом цієї нормимайно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на правіспільної сумісної власності.

Таким чином, належністьмайна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактомпридбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами абопрацею в набутті майна (РішенняВерховного суду України від 26.03.2008 р. у справі  № 6-25432св07 , від 20.08.2008 р. усправі  № 6-5349св08   та від 02.10.2013 р. у справі  № 6-79 цс 13 ).

Досліджуючи судовупрактику щодо зміни правового режиму майна подружжя у випадку його поділунеобхідно звернути увагу на Постанову Верховного суду України від 3 червня 2015року у справі № 6-38цс15.

Знаковою цюпостанову робить те, що суд назвав критерії, які дозволяють надати спірномунабутому майну режим спільного майна, зокрема це:

1) час набуття такогомайна,

2) кошти, за які такемайно було набуте (джерело набуття),

3) мета придбання майна,яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Застосовуючи норму праващодо належності майна до спільної сумісної власності подружжя (статтю 60 СКУкраїни) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, судповинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт,що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.(Постанова Верховного суду України від 01.07.2015 р. справа № 6-612цс15   та від 16.12.2015 р. справа № 6-2641цс15 ).

Аналогічна правовапозиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 грудня 2016 року усправі № 6-1568цс16

Правова позиція, якависловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16   підтверджує все вищевказане, а саме що майно, набуте подружжямза час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісноївласності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання,ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійногозаробітку (доходу).

 


Відносно отримання згодидругого з подружжя на реалізацію майна.

 

За статтею 65 СК Українидля укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріальногопосвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінногомайна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦКУкраїни правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.  Отже,згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна маєбути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутністьтакої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору,укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого,добросовісність.

Відповідно до частинидругої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України приукладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майномвважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначенихнорм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним ізподружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого зподружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в томуразі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодоспільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діялинедобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не моглане знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісноївласності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на цедругого з подружжя.

(!!!)   Правовою позицієюВерховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15   та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16   та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12   передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦКУкраїни та частини другої статті 65 СК України приукладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майномвважається, що він діє за згодою другого з подружжя.


Відноснозастосування строків позовної давності.

Відповіднодо статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа можезвернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовнадавність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно дочастини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається віддня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права абопро особу, яка його порушила.

Формулювання загальногоправила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часомбезпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав),а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначенийвисновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня2014 р. у справі № 6-152цс14 ).

Також, Верховний судУкраїни в рішенні від 03.02.2016 року по справі № 6-75цс15   вказав, що можливість знати про порушення своїх прав випливає іззагальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦКУкраїни), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власнийрозсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати пропосягання на права.  

ВАЖЛИВО:  Разом з тим згідно ізчастинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давністьзастосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення нимрішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною успорі, є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 статті 6Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з правлюдини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосуванняКонвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовнадавність – цезаконне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до судупісля закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосуваннястроків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичнувизначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від простроченихпозовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо судибудуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому,спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту ізплином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93,22095/93 у справі «Стаббінгс та інші протиСполученого Королівства» ; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія«Юкос» проти Росії» ).

(!!!)   Порівняльний аналізтермінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України,дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знатипро стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знавпро порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за йогозахистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен такождовести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права,що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України,про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вонапосилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки,мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічний правовийвисновок міститься у постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. усправі №6-152цс14   та від 03.02.2016 р справа № 6-75цс15 .


Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net