Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
19.09.2016 12:42

Підсудність спору: законність об’єднання різних процесуальних вимог

Адвокат (судебная защита), магистр права

Судова практика Верховного суду України щодо законності об’єднання різних по суті процесуальних вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, в одне судове провадження.

 

судья.jpg

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-1593цс16 в черговий раз підтверджує, що  не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають  розгляду за  правилами  різних  видів  судочинства.

В такому разі суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Необхідно вказати, що все вищевикладене було вже неодноразовим предметом судового дослідження, зокрема у рішеннях та правових позиціях Верховного суду України  від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2974цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-467цс15, від 6 квітня 2016 р. справу № 6-77цс16 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16   судом зазначено наступне.

Так з урахуванням положень статей 55, 124 Конституції України та відповідно до статті 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду, проте лише за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Більше того, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом   (ст. 8 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд має перевірити належність справи до юрисдикції та підсудності суду.

Визначити підсудність суду   - значить з'ясувати коло цивільних справ, які компетентний вирішувати по суті даний суд.

Підсудність   - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду (ст.15 ЦПК).

Основні норми про підсудність у цивільному процесі містяться в главі 2 ЦПК.

В залежності від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду, прийнято розрізняти два види підсудності в цивільному процесі:

а) родову (предметну) підсудність;

б) територіальну підсудність.

Територіальна підсудність   - це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. З її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.

Критеріями даного виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача, позивача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місце розгляду первісного позову та ін.

Загальними критеріями  визначення судової юрисдикції   є предметний   (характер спірних правовідносин) і суб'єктний (суб'єктний склад цих правовідносин). Разом з тим, суди повинні звертати увагу на винятки із загального суб'єктного критерію, що встановлені законодавством (наприклад, корпоративні спори, спори щодо захисту ділової репутації в сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності), згідно з якими спір належить до розгляду певного виду судочинства незалежно від складу учасників спору.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до визначення пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Як зазначено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», «…для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір.  Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне .

Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань».

В свою чергу, Конституційний Суд України визначає юрисдикцію судів як їх повноваження вирішувати спори про право й інші правові питання  (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року у справі №1-1/2002 ).   У схожому розумінні вживається і поняття «компетенція господарських судів», яку визначають як повноваження щодо розв'язання спорів і розгляду справ, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Таким чином, господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин та спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що прямо б передбачала вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. У випадках, якщо у законодавчому акті підвідомчість визначена словами: суду чи господарському суду або вказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду належить виходити з суб'єктного складу учасників і характеру спірних правовідносин.

Справи, що віднесені до підвідомчості господарських судів, також кваліфікуються за сукупністю   предметного та суб'єктного критеріїв . За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи, пов'язані зі здійсненням господарської діяльності. За суб'єктним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадках за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб.

Європейський суд з прав людини у справі  «Zand v. Austria»   у рішенні від  12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі  «Ветштайн проти Швейцарії»   від 28.10.1998 р.) важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобовязані викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід або бути відведений.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справах   «Сокуренко і Стригун проти України»   зазначається, що термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

ВАЖЛИВО:   суд слід вважати встановленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції та у законному складі суду.                                                                         

Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

ВАЖЛИВО:   Абзацом 3 пункту 15 цієї Постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

ВИСНОВОК:   Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.


Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]