Несиметричне стримування: як Україні посилювати свою оборону після промови Зеленського

Або чому Україна для стримування РФ має робити ставку на «ракетний щит», а не на «ядерний статус»

В суботу 19 лютого під час Мюнхенської конференції з безпеки президент Володимир Зеленський виголосив промову, яка уже отримала ефект історичної. Зокрема, Зеленський заявив, що Україна ініціює в рамках «Будапештського меморандуму» консультації міністрів закордонних справ країн-підписантів. І якщо ці консультації не дадуть належного ефекту, Україна оголосить домовленості в рамках «Будапештського меморандуму» недійсними, і сама шукатиме способи, як убезпечити себе від агресії Кремля. 

Критики Зеленського у цій промові побачили спробу замаху на євроатлантичний вибір України та систему колективної безпеки в Європі. Прихильники – побачили натяк на можливе відновлення «ядерного статусу» нашої держави. І також - перший крок до набуття суб’єктності країною, що уже 8 років веде війну не лише за власну безпеку, але й за безпеку Заходу, і при цьому не отримуючи від того ж Заходу належні гарантії безпеки, наприклад – чітку перспективу вступу в НАТО. 

Тут на ситуацію треба дивитись не тільки з точки зору політичних оцінок. Тому давайте разом спробуємо розібратись, наскільки промова Зеленського в Мюнхені може стати реальністю. І наскільки Україна сама здатна зміцнити власну архітектуру безпеки.

Дипломатія на крилах бомбардувальників

Слова Зеленського в промові для Мюнхенської конференції з безпеки можна сприйняти як мабуть найбільш проникливе прохання України до Заходу про допомогу. І настільки емоційне прохання має свій цілком прагматичний контекст.

За даними наших джерел, незадовго до Мюнхенської конференції президентська партія «Слуга народу» провела нараду за участі самого глави держави. Учасники наради дійшли до такої точки зору. Путін влаштував воєнну ескалацію та влаштував стан «ні миру, ні війни» на кордонах з Україною, щоб примусити нашу країну виконати дві умови – остаточно відмовитись від вступу в НАТО та виконати «Мінські угоди» саме так, як їх бачить Кремль, тобто піти на прямі перемовини з терористами та погодитись на вибори до виводу російських військ з Донбасу. 

Погодитись на такі умови – означає кінець не тільки для партії влади, але й для України вцілому як держави. Але і стан «ні миру, ні війни» руйнує нашу країну зсередини, бо б’є по економіці та посилює психологічне напруження в суспільстві. 

Ситуація виглядає безвихідною, але «шпарини» можна знайти завжди. Як приклад – той же президент Франції Макрон сам хоче виглядати «мачо-меном», здатним вирішувати долю безпеки всієї безпеки. І «човникова дипломатія» між Кремлем та Парижем для Макрона – лише один із способів досягнути своєї мети. Тим більш, що зараз на наших очах відбуваються два процеси: Макрон на словах лестить Путіну, а на ділі французька бойова авіація вперше після «Холодної війни» почала брати «на приціл» бомбардувальники РФ над Середземним морем. 

Президент США Байден та держсекретар Блінкен говорять не тільки про можливе вторгнення РФ. Але й також – що ситуацію ще можна вирішити дипломатією. І вочевидь, для підсилення «дипломатичного ефекту» США перекинули в Європу додаткові стратегічні бомбардувальники B-52. 

Іншими словами – зараз Захід докладає максимально можливі (у своєму розумінні) зусилля, щоб запобігти агресивним планам Кремля. І Україна має цим скористатись. 

Але з іншої сторони, Захід при цьому все рівно робить основну ставку саме на дипломатію в той час, як Кремль відкрито погрожує застосувати силу проти України. Неспівмірність цього може виявитись фатальною для України. 

Тому Зеленський і проголосив у Мюнхені, що наша держава лишає за собою право самостійно обирати спосіб захисту своєї Незалежності. Такий собі план «Б».

«Б» означає «Будапешт»

«Будапештський меморандум» - це в чомусь національна травма. Бо суспільство сприймає ситуацію так – у 1994 році Україна відмовилась від ядерної зброї під гарантії безпеки в тому числі й РФ як держави, а в 2014 році та сама РФ порушила свої обіцянки і почала агресію проти України. Відтак, відновлення «ядерного статусу» України стало привабливою політичною ідеєю. І саме в цю «точку» суспільних настроїв і влучили слова промови Зеленського в Мюнхені.

Але тут потрібно розуміти наступне. «Будапештський меморандум» був фінальною точкою у цілій низці угод, що обмежували обороноздатність України. 

Наприклад, у 1992 році Україна стала підписантом Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДОВСЕ), який обмежує кількість «звичайних» озброєнь, дозволених кожній з країн-підписантів. Суть цього договору можна передати так – якщо у Збройних Сил України техніки та озброєння стане більше виділеної квоти, «зайве» озброєння потрібно утилізувати. 

Судячи за даними сайту Верховної Ради, Україна цей Договір вважає досі чинним, і сумлінно його виконує. Наприклад, можемо знайти згадку, що в 2017 році Україна приймала інспекторів із Німеччини, які перевіряли сумлінність виконання цього Договору. Хоча здавалось би – які можуть бути обмеження, коли потрібно розгортати ЗСУ для протистояння ворогу? Тим більш, що сама РФ остаточно припинила виконувати положення ДОВСЕ в 2015 році. І взагалі незрозуміло – на 2022 рік Україна виділила 2,2 млрд грн на «утилізацію техніки та озброєнь», хоча яка може бути «утилізація», коли ми навіть радянські зразки озброєнь вимушені докупати в Східній Європі. 

Або ж давайте згадаємо, як Україна добровільно відмовилась від «ракетного щита». У 1992 році наша країна стала підписантом Угоди про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (РСМД), котрий ще у 1990 році уклали СРСР та США. РСМД передбачає, що учасники угоди мають утилізувати всі наявні ракети з дальністю стрільби в діапазоні 500-5500 км, і натомість не мають розробляти нові такі ракети. У 1992 році саме за договором РСМД Україна погодилась утилізувати радянські балістичні ракети середньої дальності «Піонер». А в 2007 році – зняла із озброєння ОТРК «Ельбрус» з дальністю стрільби до 500 км, саме тоді, коли РФ поставила на озброєння свій комплекс «Искандер».

У серпні 2019 року РФ оголосила, що виходить із договору РСМД. Але тоді Україна не наважилась зняти із себе обмеження по «ракетному щиту». Тоді наше МЗС оголосило, що Україна «проведе консультації партнерами по НАТО». І схоже, ці негласні обмеження Україна не скинула і в 2021 році. Інакше б не було такого казусу – на початку минулого року наше Міноборони обіцяло поставити ЗСУ першу батарею ОТРК «Грім» з дальністю стрільби в 500 км, а по факту все обмежилось демонстрацією «парадної» машини цього комплексу. 

Тобто – перш ніж відмовлятись від обмежень на «неконвеційну» ядерну зброю, Україні варто було б спочатку відмовитись від обмежень на «конвенційні» звичайні озброєння. Бо в іншому випадку може вийти ситуація – за указом Зеленського Україна справді сформує 20 нових бригад ЗСУ, але не зможе їх повноцінно озброїти.

За 2 роки Україна не зможе збагачувати уран

Що стосується «бомби» та повернення «ядерного статусу». Формально, Збройні Сили України досі мають на озброєнні засоби доставки тактичної ядерної зброї – ракети «Точка-У» з дальністю стрільби до 120 км, та 203-мм самохідні гармати «Піон» з дальністю стрільби до 50 км. 

Але от виготовити «ядерну начинку» - уже проблема. Тут справа не тільки в тому, що Україна досі всупереч своїм намірам так і не змогла створити замкнутий цикл виробництва та обслуговування ядерного палива, тобто «мирного атому» для АЕС. 

Україна могла збагачувати уран на потужностях дослідницького реактора ВВР-М на базі Інституту фізики Національної академії наук, розташованого в Києві. Але цей реактор був запущений ще в 2015 році, і в проміжку 2023-2025 років має бути виведений з експлуатації. Про план будівництва нового подібного реактора в Україні – поки нічого невідомо.

Або ж – для проведення паралелей. Ізраїль вперше «козирнув» фразою «У нас нема ядерної зброї, але ми її можемо застосувати» у 1973 році. А робити свою «бомбу» ізраїльські фізики почали ще в 1950-х роках, прикриваючись виробництвом «фосфатних добрив».

Україні потрібні ракети

Схоже, в команді Зеленського насправді розуміють всю безперспективність «ядерного шантажу». Тому впливають і на «зовнішню», і на «внутрішню» аудиторію за принципом «проси якомога більше, і отримаєш бажане». Бажане в цьому випадку – це масштабна ракетна програма України, затрати на яку в наступні 10 років можуть досягти 200 млрд грн.

Детальні наміри по «ракетній програмі» уже засвітив Головнокомандувач ЗСУ Залужний у одній із своїх промов. Він зокрема заявив, що Збройні Сили України прагнуть отримати наземні ракетні комплекси з великою дальністю стрільби, і також – ракетні системи повітряного базування. Ну і заодно – комплекси ПРО, здатні збивати гіперзвукові ракети, системи кібервійни та радіоелектронної боротьби. Словом – все те, чим «козиряє» Кремль, коли погрожує війною проти України. 

Ймовірно, зусилля нашої країни по «ракетному щиту» можуть зустріти певний опір навіть у наших західних партнерів. Бо, наприклад, зараз країни Європи взагалі не мають наземних тактичних ракет, а Армія США – має лише ракети ATMACS з дальністю стрільби лише до 350 км, розроблені аж у 1980-х роках.

Але з іншої сторони, Україна уже і так рухається до того, щоб грати більш суб’єктну роль у безпеці Європи. Наприклад, скоро на бойове чергування має стати перший серійний дивізіон нашого протикорабельного комплексу «Нептун». Ракети цього комплексу можуть стріляти на дальність до 280 км, і цей факт уже схиляє «шальки терезів» на нашу користь. Бо країни НАТО в Чорному морі, в тому числі й Туреччина, подібного за характеристиками комплексу не мають взагалі.