Один шанс і чотири перешкоди: Чи отримає Україна вуглеводні з чорноморського шельфу

Сучасна розвідка, карта запасів на шельфі і чітка стратегія з видобування - це кроки, які має зробити Уряд, щоб залучити інвестиції і гроші в бюджет. Але чомусь їх не робить.

Національна програма комісії Україна — НАТО на 2021 рік вийшла цікавим документом. Хоча б тому, що окрім питомо військових питань містить економічні теми, дотичні до питань нацбезпеки. Однією з таких тем, без сумніву, є пункт про "залучення інвесторів та партнерів для нарощування ресурсної бази та видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря".

Який в усіх, знайомих з темою, викликає змішані почуття. Оскільки в контексті засвоєння шельфу першою на пам'ять приходить історія про "вишки Бойко". Які спочатку були куплені вдвічі дорожче за реальну вартість, а потім – захоплені Росією. В 2017 року, якщо вірити тодішньому міністру оборони Полтораку,  з них навіть обстрілювали українські транспортні літаки. 

Втім, після анексії Криму площа шельфу, досяжного для українських компаній, скоротилася з 130 до 40 тисяч квадратних кілометрів. Що аж ніяк не посприяло пришвидшенню розвідки та освоєння шельфових родовищ. Згодом, в 2019 році, було проведено конкурс на використання родовища "Дельфін", на якому перемогла компанія "Trident Black Sea" екс-депутата російської Держдуми Іллі Пономарьова. Подолавши у непростій боротьбі іншого сумнівного конкурента – перманентно збиткову Frontera Resources. А вже у вересні уряд Олексія Гончарука визнав конкурс таким що не відбувся. Згодом "Дельфін" мав бути виставлений на конкурс у 2020-му – який не відбувся. 

А потім Дерслужба геології та надр поставила в цій історії жирну крапку. Видавши "Нафтогазу" 20 спецдозволів терміном на 30 років на геологічне вивчення з подальшим видобутком вуглеводнів на площах "Скіфська" і "Дельфін".

Втім, і після цього не те що видобуток – навіть детальна розвідка родовищ не розпочалися. Наразі "Нафтогаз", формально, перебуває якраз у стані активного пошуку інвесторів та партнерів для освоєння цих шельфових родовищ. 

Зокрема, в лютому стало відомо, що укладено меморандум про взаєморозуміння щодо співпраці з румунською OMV Petrom, яка відкрила перспективне родовище Нептун у Чорному морі, та володіє технологіями в галузі буріння на шельфі. 

За місяць було оприлюднена інформація про те, що "Нафтогаз" та ізраїльська Naphtha Petroleum Corp. підписали меморандум про взаєморозуміння щодо потенційної геологічної розвідки вуглеводнів в українській частині Чорного моря.

Складно сказати, як вплине зміна керівництва "Нафтогазу" на цей прорцес в середній та довшій перспективі, але те, що теперішні проекти, якщо вони, звичайно, існують, буде пригальмовано – сумніватися не доводиться. 

Чому ж видобутком вуглеводнів на українському шельфі не цікавляться світові компанії? 

Це питання має кілька відповідей. Першу з них неодноразово оприлюднював вже колишній керівник "Нафтогазу" Андрій Коболєв. Який стверджував, що компанія зможе розпочати видобуток тільки після того, як буде "мінімізовано фактор присутності там російського флоту". Після невеселої історії з "вишками Бойко" це твердження має підстави: навряд чи хтось із інвесторів нехтуватиме тими ризиками, які створює в регіоні російська військова приступність. Особливо якщо зважити на той факт, що навіть на частині ділянок “Дельфіну”, які з останніх конкурсів “вирізали”, розміщені захоплені українські газовидобувні об’єкти і російські військовослужбовці на них.  Звичайно, зростання присутності країн НАТО в Чорному морі, яке спостерігається в останні місяці, частково ослаблює цей фактор – але перспектива ймовірної ескалації навряд чи приваблює потенційних інвесторів.

Другим моментом, який ускладнює прихід потужних іноземних інвесторів та партнерів, на кшталт BP чи Royal Dutch Shell, є погано визначене законодавче поле, яке регулюватиме стосунки у трикутнику уряд України — керівництво “Нафтогазу” — іноземний інвестор. Без чітко прописаного нормативного регулювання цих стосунків — хоч у відповідному законі, хоч у інших нормативних документах Кабміну — потужні гравці  із “прозорого” сегменту ринку навряд чи прийдуть на український шельф. Натомість сумнівні компанії, на кшталт Frontera Resources — відчуватимуть до нього особливий потяг.

Третьою вагомою причиною затримок із розробкою шельфу є той факт, що при оцінці запасів шельфових вуглеводнів українські експерти дотепер користуються даними іще радянського періоду. На думку, наприклад, директора енергетичних програм Центру Разумкова Володимира Омельченка, “український шельф на сьогодні розвіданий менше, ніж на 3%”. Без більш ретельної і масштабної розвідки, яка, до того ж, може помітно збільшити прогнози стосовно кількості наявних вуглеводнів, подальший розвиток шельфового видобутку є неможливим. 

Грає певну роль ще й той факт, що "Нафтогаз" у розвитку морського видобутку, схоже, не надто зацікавлений. Оскільки перепродаж газу із "віртуального реверсу", а також закупки азербайджанської чи лівійської нафти – це набагато простіше, прибутковіше і менш ризиковане заняття, ніж розвідка і розробка родовищ у Чорному морі. 

Хоча цей процес напряму стосується питань національної безпеки України.

Що варто робити

Нам необхідна сучасна розвідка, створення карти і реальної картини запасів на шельфі. Потрібно розробити і підписати стратегію розвитку і видобування з чіткими термінами і подальшими змінами до законодавства. Уряд має продумати принципи взаємодії між державою та приватними компаніями щодо видобування вуглеводнів на нашому шельфі за чіткою формулою. Кожен повинен розуміти, яку вигоду отримає Україна, що матимуть компанії. 

Чому це важливо? У випадку, якщо Росія запустить "Північний потік -2", а споживання газу в Європі ще трохи скоротиться, Росія перестане використовувати нашу ГТС. Або використовуватиме її у відверто збитковому для України режимі. Що автоматично зупинить "віртуальний реверс", який полягає в отриманні Україною російського газу, закупленого європейськими компаніями і перепроданого нам. Точніше, "віртуальний реверс", за якого ми можемо отримувати законтрактований раніше європейцями газ просто на російському кордоні, перетвориться на реальний – з купівлею в Європі газу, що прийшов туди двома "Пінічними потоками". Зі всіма колосальними транспортними витратами, і неминучими обмеженнями стосовно кількості. Що стане чимось, навдивовижу близьким до поняття "енергетична катастрофа". 

До того моменту Україні вкрай бажано мати альтернативні джерела газу. Або у вигляді власного LNG-терміналу, або у вигляді інфраструктури для отримання газу з аналогічних терміналів, розміщених в країнах-партнерах, зокрема, у Польщі. А також бути готовою швидко розпочати видобуток на шельфі, який в той момент може стати вельми вигідним. Особливо якщо врахувати ще й той факт, що, оцінюючи ймовірну вигоду для української економіки від морського видобутку, до вартості отриманих вуглеводнів та сплачених податків слід додати ще й розвиток чималого ланцюжка суміжних підприємств, які забезпечуватимуть роботу видобувної галузі — починаючи від сфери спеціального нафтового машинобудування (яке колись було непогано розвинутим в Україні) — і завершуючи портовою сферою. Це велика кількість підприємств і високооплачуваних робочих місць у морських регіонах, які можуть повністю змінити роботу портів. Не виключена й поява спеціалізованих терміналів для обслуговування роботи бурових. Найважливіше, що держава отримуватиме великі надходження до бюджету. 

І оскільки безроздільним "володарем газу морського" тепер є "Нафтогаз", було б вкрай непогано, якби політична команда, яка прийняла рішення віддати цій компанії родовища без аукціону, зуміла знайти способи примусити її новий менеджмент бодай би до проведення детальної розвідки наявних родовищ. Після "блискучої" спецоперації зі зміною керівництва "Нафтогазу" не таке вже й складне завдання.