Миру мир в Україні

Раніше або пізніше ми будемо змушені замислитися над питанням, хто винен у війні та що робити. Це ключові питання для подальшого розвитку, для самої можливості розвитку країни.

Усунемо причину — скінчиться війна.

Народ України усвідомить, чиїми руками робиться лихо. Але коли саме це трапиться? Адже наші мізки щоденно промиваються пропагандою терору, загрозою втрати державних територій, виправдання домінування однієї групи людей над іншою (наприклад, за мовною ознакою). Думка про мир наразі не є актуальною серед широких верств населення. ЗМІ здійснюють шалений тиск на суспільство, подаючи тему ворожнечі у патріотичних кольорах.

Я й сам під час Євромайдана був настроєний дуже категорично — усунути озброєних бойовиків з Росії та припинити економічні стосунки з окупантом. Після мого особистого відвідання Криму, під час якого побував у полоні, зі сцени Майдану я дозволив собі такі вислови, що Слідчий комітет Росії завів на мене кримінальну справу...

Проте час йшов. Крим було анексовано без супротиву, наче українська влада й не бачила, що відбувалося на півострові. У Донецькій та Луганській областях почалися бойві дії. Країну очолив новий президент. У Верховну Раду прийшли «нові обличчя». А внутрішня криза тільки поглиблювалась. Далі були жахливі новини про обстріли, руйнування, гуманітарні лиха у зоні АТО, «котли», людські втрати, гіркі історії. І час йшов...

Три роки потому я кажу зовсім інші речі, ризикуючи виставити себе у невигідному, непатріотичному світлі. Але Україні, її народові, потрібен мир. Війна ж вигідна лише тим, хто на ній наживається.

Давайте замислимось, від кого залежить те, що кажуть з телевізора, що пишуть у газетах? Правильно, від власників ЗМІ. А хто є власниками найбільш популярних ЗМІ країни? Політично-фінансові клани. Загугліть «власники телеканалів Україна» і ви отримаєте повний перелік ключових персоналій. Це ляльководи, які запустили псевдопатріотичну істерію, дозволили проповідувати на своїх інформаційних ресурсах, що одна частина країни є більш моральною та «правильною», ніж інша. Новини забиті кадрами війни та хибними висновками щодо того, хто винен (кремлівський агресор, а не помилки власної влади), і що робити (брати міжнародні кредити). За ними повторюють депутати, політичні сили, патріотичні батальйони, за якими стоять все ті ж могутні люди. Як зручно робити піар на патріотизмі, мрії про воєнну відсіч та славетну перемогу, бо цим досить легко виправдати свою бездіяльність.

Україна понад усе. Однак патріотизм — дуже зручне середовище для перебування людей, які мають на меті заробити на війні. І про це необхідно пам’ятати, щоб не стати жертвою маніпуляції.

І над всім цим стоїть президент, чий образ дуже далекий від голуба миру. У нього ті ж гіпертрофовано патріотичні, войовничі настрої. Жодного разу я не чув від президента заклику до обговорення (хоча б обговорення!), чого хоче населення Криму та Донбасу, чи можливо вирішити конфлікт мирним шляхом. Напевно тому, що це невигідно. Напевно тому, що більшості населення не подобається, що окрім нас існує ще й «інша» Україна із своїми політичними та мовними вподобаннями, яка прагне до економічної автономності. Подобається нам це, чи ні, ми не можемо вимагати від частини українського населення позбавитися їхніх відмінностей, тому що це прямий шлях до роз’єднання та подальшого занепаду.

Росія напхала Донбас військовою технікою та озброєними силами. У РФ є ресурси та можливості вести військові дії довго та криваво. Можливо, українські збройні сили, або те, що від них залишилось після десятиліть безвідповідальної діяльності, зібрали би всі ресурси в кулак і дали відсіч. Та на це немає політичної волі. Тому війна триває. І це також час усвідомити.

У війні винна вся політична еліта України, як винна й у крайній бідності населення, корумпованості, зростаючому державному борзі.

Хоча війна у нас гібридна, людські трагедії справжні.

Україні потрібен мир.