Деякі питання податку на нежитлову нерухомість

Трохи з історії питання.

Нежитлова нерухомість до 2015 року не являлась предметом оподаткування податком на нерухоме майно відмінним від земельної ділянки. Однак, в грудні 2014 року законотворці за давньою традицією майже «під ялинку» зробили подарунок українцям та внесли зміни Податкового кодексу України (далі ПК).

Таким чином з 2015 року нежитлова нерухомість стала об’єктом оподаткування за деякими виключеннями. Наприклад, не є об’єктом оподаткування: 

- гуртожитки;

- майно, що належить органам державної влади та місцевого самоврядування;

-будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств;

-будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності;

(повний перелік об’єктів за яких не справляється податок див. в п. 266.2.2. ПК України).

Оскільки такий податок віднесено до місцевих -  повноваження щодо його введення та встановлення розміру, закріплені за органам місцевого самоврядування. Так у відношенні майна, що розташоване в межах території м. Одеса такі повноваження належать Одеській міській раді.

На виконання вимог податкового кодексу місцеві органи почали масово приймати рішення щодо встановлення розміру податку на майно. Для прикладу, в м. Одесі розмір податку вперше був затверджений рішенням Одеської міської ради №6258-VI від 21.01.2015р.   Фіскальні органи в свою чергу почали поповнювати бюджет дораховуючи податок починаючи власникам нежитлового майна з 2015 року.

Найбільшого поширення отримали звернення до суду з питань колізійності норм щодо встановлення часу, з якого має сплачуватися податок, його розміру та підстав для звільнення від його сплати. Саме в контексті даних спорів ми і розглянемо питання справляння податку на нерухоме майно відмінне від земельного податку. 

Порушення порядку зміни податкового законодавства

Слід зазначити, що законотворець регулярно ігнорує норми податкового законодавства якими. встановляються його основні принципи. 

Так відповідно до положень ст. 4 ПКУ зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. 

Як бачимо навіть і у питанні податку на нерухомість він змінив правила гри майже на передодні нового року чим  був  порушений  принцип  стабільності оподаткування.  

Згідно ч.1 ст.3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. А тому введення нового податку чи зміна його ставки на протязі бюджетного року є фактично грубим порушенням законодавства.

Що стосується аналогічних випадків зміни загальнодержавних податків, то суди, зазвичай, ставали на бік податківців оскільки їх нормативною основою були закони, які за своєю силою прирівнюються до Податкового кодексу України. У контексті податку на майно законом (ПКУ) обмежено лише граничну величину податку, в той час як сам розмір встановлюється підзаконним актом – рішенням органу місцевого самоврядування. Враховуючи вищезазначене, нарахування та стягнення податку на нежитлову нерухомість за 2015 рік є незаконним.

Звільнення від податку промислової нерухомості.

 З осені 2016 року розпочалась череда перевірок суб’єктів господарювання з підстав несплати податку на нерухомість, наслідками яких було донарахування зобов’язань.

Досить часто спір в таких справах йде саме щодо податку нарахованого на нежитлову нерухомість, яка використовується у господарській діяльності.

 Позиція податкових органів з даних питаннях є досить дивною та необґрунтованою з правової точки зору. Частково її можна встановити з роз’яснень, які розміщені на порталах територіальних органів ДФС (для прикладу: http://kyivobl.sfs.gov.ua/media-ark/news-ark/272434.html), а частково – виходячи з поведінки самих податківців під час проведення перевірок.

Нагадаємо, що положеннями ПК України визначено, що не є об’єктами оподаткування, будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств (підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПКУ).

Однак, фіскальні органи, м’яко кажучи, розширено трактують дану норму і вимагають доведення не тільки того, що об’єкт нерухомості є будівлею промислового призначення, але й що в ньому провадиться безпосередня виробнича діяльність.

На щастя, здоровий глузд та судова практика говорять про інше. Так необхідно додержання всього 2 критеріїв за наявної сукупності яких нерухоме майно не підлягає оподаткуванню:

-Об’єкт нерухомості є будівлею промисловості;

-Дана будівля належить промисловому підприємству.

Для визначення чи є ваш об’єкт нерухомості будівлею промисловості слід звернутися до  Національного класифікатора будівель та  спору ДК 018-2000 затвердженого Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації (наказ від 17.08.2000 N 507). Саме на даний документ  посилаються як податківці так і суди. 

Що стосується промислового підприємства то слід звернути увагу, що суди розглядають даний термін в широкому контексті і застосовують як до фізичних так і юридичних осіб підприємців. При цьому основним критерієм є  види економічної діяльності, які здійснює такий суб’єкт господарювання відповідно до даних державного реєстру.

Слід наголосити, що жодних вимог підтвердження фактичного виконання промислових операцій безпосередньо в об’єкті нерухомості законодавство не містить, а тому, навіть при проведені позапланових перевірок, ви не зобов’язані надавати такі відомості –  оскільки це виходить за межі питань перевірки.

В контексті  подібних спорів цікавою в даному плані є позиція викладена у Постанові Верховного Суду / КАС у справі № К/9901/1438/17 від 31.01.18, якою суд підтримав платника податків, зазначивши, що оскільки позивач є власником нежитлової будівлі, яка за вимогами ДК 018-2000 належить до класу (код 1251) «Будівлі промислові», тому відсутні підстави для нарахування податку на нерухоме майно та обов'язок його сплати.