Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
23.05.2018 07:45

Припинення забезпечувального зобов’язання: огляд судової практики КГС ВС

Суддя Верховного Суду

За певних обставин, мета, задля якої встановлювалося зобов’язання, не була досягнута. У таких випадках юридичний зв’язок між кредитором і боржником може припинитися в інший спосіб.

Зобов’язання може припинятися (погашатися) різними способами. Звичним, а отже й головним, способом припинення будь-якого зобов’язання є його належне виконання. Зобов’язання припиняється головним чином виконанням (платежем) того, що належить. Однак, за певних обставин, мета, задля якої встановлювалося зобов’язання, не була досягнута. У таких випадках юридичний зв’язок між кредитором і боржником може припинитися в інший спосіб.

У римському праві способи припинення зобов’язання класифікувалися на ті, що призводять до ефекту в силу самого права (ipso iure) та позбавляють кредитора права вимоги, і ті, які призводять до ефекту ексцепції (ope exceptionis), таким чином, що вимога кредитора зберігається, але може бути спростована позовним запереченням (exceptio) за бажанням боржника.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2018 у справі №910/27064/15

Припиненням зобов'язання за Кредитним договором є не дата вказана в договорі  як кінцевий строк сплати коштів, а постанова, винесена відділом державної виконавчої служби про закінчення виконавчого провадження з виконання наказу, у зв'язку з погашенням боргу.

Товариство  звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Банку про визнання застави за Договором застави такою, що припинена у зв’язку з повним виконанням зобов’язання за Кредитним договором та зобов’язання відповідача зняти обтяження з майна, що передано в заставу за Договором застави в якості забезпечення виконання умов Кредитного договору.

Позовна заява вмотивована тим, що Товариством виконано рішення Господарського суду Хмельницької області від 06.08.2014 по справі № 924/734/14 та повністю погашена заборгованість за Кредитним договором, а отже Банком безпідставно нараховано позивачу відсотки, комісію та штрафні санкції за період виконання вказаного рішення суду, тому Банк безпідставно відмовляється зняти обтяження із заставного майна.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.09.2017, залишеного без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.11.2017, позовні вимоги Товариства задоволено. Визнано заставу за Договором застави такою, що припинена. Зобов'язано Банк зняти обтяження з майна (легковий автомобіль), що переданий в заставу за Договором застави в якості забезпечення виконання умов Кредитного договору.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Частиною третьою статті 1049 вказаного Кодексу передбачено, що позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з частиною першою статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою.

Враховуючи викладене та те, що припинення зобов'язання Товариства перед Банком за Кредитним договором, є винесення 20.10.2015 постанови про закінчення виконавчого провадження з виконання наказу, у зв'язку з погашенням боргу, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що такі обставини є підставою для припинення права застави.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №910/16461/16

З припиненням іпотеки фактично припиняється обтяження нерухомого майна іпотекою.

Товариство звернулося до суду з позовом про визнання договорів іпотеки припиненими.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що  зобов'язання позивача за кредитним договором припинилось у зв'язку із належним його виконанням позивачем, тому іпотека за договорами, якими забезпечувалось виконання кредитного договору, також є припиненою як похідне зобов’язання а, отже, наявні підстави для задоволення позову.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.12.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.08.2017, позов задоволено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Підстави припинення іпотеки визначено ст. 17 Закону України "Про іпотеку", зокрема, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання.

У ч. 1 ст. 598 ЦК України зазначено, що зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Оскільки забезпечені іпотекою зобов’язання за кредитним договором виконано в повному обсязі, то зобов’язання за договорами іпотеки, які є похідними від кредитного договору, припиняються.

Господарські суди прийшли до правильного висновку про те, що основне зобов’язання Товариства перед Банком за кредитним договором припинилося шляхом його виконання, а тому похідні зобов’язання позивача перед відповідачем у вигляді іпотеки за іпотечними договорами також припинились відповідно до ст. 17 Закону України “Про іпотеку”.

Згідно з ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

З припиненням іпотеки фактично припиняється обтяження нерухомого майна іпотекою, адже  всі правові підстави для його утримання під обтяженням відсутні.

Отже, вимоги позивача про визнання договорів іпотеки припиненими, зняття заборони відчуження майна та вилучення записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна є взаємопов’язаними та такими, що випливають одна з одної, а тому суди правомірно задовольнили решту позовних вимог.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №910/7228/17

 

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення повністю або частково одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша – боржником, а в другому – навпаки

Товариство звернулось до господарського суду з позовом до Банку про визнання припиненим зобов'язання за укладеним між позивачем та відповідачем кредитним договором.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на виконання ним зазначених зобов'язань перед відповідачем шляхом вчинення одностороннього правочину – зарахування зустрічних однорідних вимог в порядку статті 601 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.08.2017, залишеним без змін  постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.11.2017, позов задоволено повністю.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Тому, виходячи із загальних засад цивільного законодавства і господарського судочинства, у разі невизнання кредитором права боржника на припинення зобов'язання за договором, таке право підлягає захисту судом за позовом боржника шляхом його визнання на підставі пункту 1 частини 2 статті 16 ЦК України.

Суд враховує, що зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення повністю або частково одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша – боржником, а в другому – навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). При цьому вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними; 2) бути однорідними; 3) строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

При цьому з огляду на положення частини 2 статті 601 Цивільного кодексу України зарахування зустрічних однорідних вимог за своєю правовою природою, зазвичай, є одностороннім правочином, який оформлюється заявою однієї зі сторін.

На момент вчинення правочину передбачені законом заборони щодо зарахування зустрічних однорідних вимог за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, не поширювались на спірні правовідносини сторін, адже відповідача віднесено до категорії неплатоспроможних лише постановою Правління Національного банку України від 22.12.2015.

Положення статей 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України та Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 N492, які регулюють правовідносини за договорами банківського вкладу, не містять жодних вказівок про те, що зобов’язання за договорами є нерозривно пов’язаними з особою кредитора (власника рахунку, вкладника), що, в свою чергу, свідчить про допустимість уступки права вимоги за згаданими договорами.

Положення зазначеної Інструкції також не містять обмежень щодо права вкладника (клієнта) передати право вимоги за договором вкладу (депозиту) шляхом уступки права вимоги на користь іншої особи, оскільки уступка вимоги за даним видом договору відповідає його правовій природі. На рахунки даного виду кошти надходять для зберігання і використання банком виключно від їх власника і по закінченню терміна їх зберігання повертаються власнику (кредитору банка) за вказівкою власника коштів або шляхом перерахування на його розрахунковий рахунок, або шляхом видачі готівкових коштів. Уступаючи право вимоги з повернення коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку, власник по суті розпоряджається ними у спосіб, дозволений законом.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.03.2018 у справі №910/1408/15-г

 

Порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя (часткове припинення поруки)

Товариство звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Банку в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання припиненою поруки за договором поруки

02 листопада 2016 року Господарський суд міста Києва прийняв рішення, залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.07.2017, яким позов задовольнив повністю, визнано припиненою поруку за Договором поруки з наступними змінами, внесеними додатковим договором про внесення змін.

Змінюючи рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.07.2017 у справі № 910/1408/15-г та визнавши поруку за договором припиненою в частині забезпечення зобов’язань за платежем, який підлягав сплаті до 31.03.2014 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне

Відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки

З позовом про стягнення заборгованості за Кредитним договором Банк звернувся до Поручителя з порушенням встановленого частиною 4 статті 559 ЦК України строку щодо зобов’язання з повернення 957831,47 доларів США згідно з графіком погашення заборгованості-2 у строк до 31.03.2014.

За таких обставин Суд частково погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порука за Договором поруки є припиненою тільки в частині забезпечення зобов’язання із повернення зазначеної у графіку погашення заборгованості-2 суми 957831,47 доларів США, що підлягала сплаті до 31.03.2014, оскільки позовна вимога про повернення вказаної суми боргу пред’явлена до Поручителя після спливу встановленого частиною 4 статті 559 ЦК України строку.

Таким чином встановлений частиною 4 статті 559 ЦК України строк пред’явлення вимоги до Поручителя щодо решти суми заборгованості Третьої особи-1 за Кредитним договором (без урахування суми, за якою порука є припиненою) розпочав свій перебіг зі спливом семиденного строку, а порука в цій частині не може вважатись припиненою, з огляду на встановлену судами обставину звернення Відповідача з відповідним позовом до Позивача наприкінці грудня 2014 року. Однак, станом на час подання зазначеного позову відповідальність Поручителя із забезпечення виконання зобов’язання третьої особи в частині повернення кредитних коштів в сумі 957831,47 доларів США, що підлягала сплаті до 31.03.2014, є припиненою.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.03.2018 у справі №910/6968/17

 

Строк дії іпотечного договору не закінчується та іпотека не припиняється у разі невиконання боржником зобов'язання за кредитним договором з повернення кредитної заборгованості, прийнятої боржником за договорами переведення боргу

Товариство звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Банку про визнання припиненою іпотеки, зняття заборони відчуження нерухомого майна Товариства та вилучення зазначеного запису з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позовні вимоги мотивовані тим, що іпотека, яка виникла з іпотечного договору, припинилась у зв'язку із закінченням строку дії іпотечного договору, оскільки сплинув строк кредитування (з 05.02.2015 року по 05.10.2015 року), встановлений в кредитному договорі, зобов'язання за яким були забезпечені іпотечним договором, грошові кошти за кредитним договором надано не було та не виникло жодного зобов'язання з повернення кредиту за умовами кредитного договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 року позов задоволено повністю. Визнано припиненою іпотеку, знято заборону відчуження нерухомого майна Товариства та вилучено запис з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.08.2017 року, рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 року у справі №910/6968/17 скасовано. Прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.

Залишаючи без змін рішення господарського суду апеляційної нстанції  у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цією ж статтею визначено і орієнтовний перелік способів захисту. В пункті 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України визначено припинення правовідношення, як один із способів захисту цивільних прав.

Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України визначено, що способами захисту прав суб’єктів господарювання є, зокрема, визнання наявності або відсутності прав та припинення господарських правовідносин.

Укладення між сторонами у справі іпотечного договору стало підставою для виникнення між ними прав та обов’язків з приводу виконання умов вказаного договору. Слід зазначити, що у разі існування між сторонами, які перебувають між собою в певних правовідношеннях, спору про припинення зобов’язань за договором, такий спір може бути передано на вирішення суду, а вимога про визнання припиненими зобов'язань за договором по суті є вимогою про припинення господарських правовідносин за цим договором, що відповідає передбаченим статтею 16 ЦК України та статтею 20 ГК України способам захисту.

Статтею 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

В частині першій статті 575 Цивільного кодексу України іпотека визначена як окремий вид застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Загальні умови припинення господарських зобов'язань визначені в статті 202 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов'язань визначені в статтях 599-601, 604-609 Цивільного кодексу України, відповідно до яких зобов'язання припиняється: виконанням проведеним належним чином; переданням відступного; зарахуванням; за домовленістю сторін; прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; неможливістю його виконання; смертю фізичної особи та ліквідацією юридичної особи.

Відповідно до частини 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 17 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Іпотека є дійсною до припинення основного зобов'язання, іпотека не припинається, якщо основне зобов'язання, забезпечене іпотекою, є невиконаним.

Зазначений висновок узгоджується з положеннями статті 202 Господарського кодексу України, статті 599 Цивільного кодексу України, частини 5 статті 3 та частини 1 статті 17 Закону України "Про іпотеку".

Строк дії Іпотечного договору не закінчується та іпотека не припиняється у разі невиконання боржником зобов'язання за кредитним договором з повернення кредитної заборгованості, прийнятої боржником за договорами переведення боргу, оскільки це зобов'язання є основне і було забезпечене іпотечним договором.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.03.2018 у справі №910/8698/17

Сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору застави

Позивач звернувся до господарського суду з позовом до відповідача (Банк) про визнання припиненим укладеного між позивачем та відповідачем договору іпотеки.

В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на обставини припинення забезпеченого Іпотечним договором кредитного зобов'язання внаслідок ліквідації позичальника.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.07.2017 позов задоволений, Іпотечний договір визнаний припиненим.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.10.2017 рішення суду першої інстанції скасовано, у позові відмовлено.

Постанова мотивована тим, що ліквідація боржника за основним зобов'язанням не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо іпотекодавцем було реалізовано своє право на звернення стягнення на іпотечне майно.

Касаційний господарський суд у складі Верховний Суд підтримав позицію апеляційного суду про відмову у задоволені позову щодо визнання припиненим укладеного між позивачем та відповідачем договору іпотеки з огляду на таке.

Сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору застави (іпотеки), укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, якщо до цього заставодержателем (іпотекодержателем) було реалізовано його право на звернення стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно відповідно до положень ст. 590 ЦК України, статті 33 Закону України "Про іпотеку".

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №910/2774/17

 

Пред'явлення вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Банк в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства про стягнення 195 707,19 грн. заборгованості за договором про невідновлювальну кредитну лінію

Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням позичальником умов Кредитного договору, забезпеченого порукою на підставі укладеного між позивачем та відповідачем договору поруки.

Рішенням господарського суду міста Києва від 31.05.2017 у справі № 910/2774/17, залишеним без змін   постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.10.2017, у задоволенні позову відмовлено повністю з огляду на припинення поруки у зв'язку із спливом шестимісячного троку пред'явлення вимоги.

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Згідно із ст. 553 ЦК України  за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Відповідно до ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки

За положеннями  ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення, так і вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору).

Якщо основним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то строк пред'явлення кредитором вимоги до поручителя має обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі. При цьому сама лише умова договору поруки про дію поруки до повного виконання позичальником та/або поручителем своїх зобов'язань за договором не може розглядатися судом як установлення строку дії поруки; термін має визначатися календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (наприклад, після закінчення певного строку, починаючи від дати виконання зобов'язання за кредитним договором).

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання в повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Аналогічна правова позиція  викладена Верховним Судом України в постанові  від 24.09.2014 № 6-106цс14.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні ч. 4 ст. 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку (ст.ст. 61, 64 ГПК України в редакції чинній до 15.12.2017) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Отже, виходячи з положень другого речення ч. 4 ст. 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанції встановили, що позивачем не було пред'явлено вимогу до відповідача (поручителя) протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання за Кредитним договором  у відповідності до вимог ч. 4 ст. 559 ЦК України та п. 5.1 договору поруки.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №926/2153/16

Початок перебігу шестимісячного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителя пов'язаний саме з днем настання строку виконання основного, а не забезпечувального зобов'язання.

Приватне підприємство   звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Банку про визнання припиненою поруки за договором поруки.

Позовна заява обґрунтовується тим, що з огляду на прострочення  позичальником – Товариством виконання зобов’язань за кредитними угодами Банк повинен був звернутись з позовними вимогами про стягнення заборгованості до Приватного підприємства, як поручителя, протягом 6 місяців з моменту зміни кредитором строку виконання основного зобов’язання, тобто до 15.07.2016, тоді як з відповідними вимогами звернувся поза межами такого строку (перший позов до суду про стягнення солідарно заборгованості був поданий 19.07.2016).

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 25.05.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 03.10.2017, позов задоволено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Частиною 2 статті 1050 ЦК передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Згідно з частиною 4 статті 559 ЦК порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки встановлено, що він діє до повного виконання основного зобов’язання.

Отже, одночасно направивши позичальнику та поручителю вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування ним та пені, Банк на підставі частини 2 статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту.

Початок перебігу шестимісячного строку для пред'явлення кредитором вимоги до поручителя пов'язаний саме з днем настання строку виконання основного, а не забезпечувального зобов'язання.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №912/1462/16

 

Порука не припиняється, якщо поручитель надав свою згоду на зміну умов основного зобов'язання

Банк звернувся до суду з позовом (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) про стягнення з Товариства заборгованості за кредитними договорами, укладеними в рамках генеральної кредитної угоди.

Товариство звернулось із зустрічною позовною заявою, в якій просить визнати припиненою поруку за договором та визнати недійсним договір поруки. Також просив відмовити Банку у задоволенні позову.

Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 18.01.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.09.2017, первісний позов задоволено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198 ГК України).

Вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, – стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судами, операції банку в іноземній валюті здійснюються на підставі виданих Національним банком України генеральних ліцензії на здійснення валютних операцій № 2 від 05.10.2011 та № 2-2 від 30.09.2016 (а.с. 67-71, т. 5), а тому позивачем правомірно заявлено до стягнення суму боргу в іноземній валюті – доларах США, в якій і надавався кредит банком.

Ставка LIBOR (LIBOR rates) - це параметр, що характеризує середньозважену процентну ставку міжбанківських кредитів, що видаються банками-учасниками лондонського міжбанківського ринку.

Ставка LIBOR розраховується Британською банківською асоціацією і є найбільш поширеним показником короткострокових процентних ставок у всьому світі.

Динаміка і конкретне значення ставки LIBOR публікуються.

Позивач належним чином довів, а позичальник не спростував правомірність застосування ставки LIBOR, яка використана позивачем при розрахунку заборгованості.

Господарські суди, встановивши порушення Товариством своїх зобов'язань за кредитними договорами обґрунтовано задовольнили позовні вимоги Банку.

Щодо зустрічних позовних вимог, то суди правомірно відмовили у задоволенні позову в цій частині, виходячи з такого.

Згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Зі змісту зазначеної норми випливає, що припинення поруки спричинюють такі зміни умов основного зобов'язання, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає у разі підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Водночас порука не припиняється, якщо поручитель надав свою згоду на зміну умов основного зобов'язання. Згода поручителя надається в порядку та у спосіб, який передбачений договором поруки.

Господарські суди, встановивши, що ні ст. 559 ЦК України, ні будь-які інші норми чинного законодавства України не встановлюють вимог щодо того у якій формі має надаватись згода поручителя на внесення змін до кредитної угоди (генеральної угоди); зміни до основного зобов’язання вносились за попередньою згодою поручителя, про що свідчить, зокрема, договір поруки та укладений договір про внесення змін договору поруки, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для припинення поруки згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях особи, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Оскільки відповідачем відповідно до вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України не було доведено, що він був введений в оману щодо всіх змін що вносились до генеральної угоди, то суди обґрунтовано відмовили у визнанні договору поруки недійсним згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.04.2018 у справі №911/5242/15

Норми законодавства не містять заборони виконання розрахункових документів у післяопераційний час і не визначають відповідні дії банку як порушення.

Позов було подано про визнання зобов’язань за договором про факторингове обслуговування із застосуванням поручительства припиненими.

Рішенням господарського суду Київської області від 05.04.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.05.2017: позов задоволено, визнано зобов’язання Товариства перед Банком за Договором припиненими.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає (стаття 1077);

Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598);

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599).

Відповідно до пункту 8.1 статті 8 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.

За порушення строків, встановлених пунктами 8.1 та 8.2 цієї статті, банк, що обслуговує платника, несе відповідальність, передбачену цим Законом ( пункт 8.3 статті 8 названого Закону). 

Пунктом 1.4 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, яка затверджена постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 №22  (далі - Інструкція), передбачено, що: операційний день – це частина робочого дня банку або іншої установи - учасника платіжної системи, протягом якої приймаються документи на переказ і документи на відкликання та за наявності технічної можливості здійснюється їх оброблення, передавання і виконання. Тривалість операційного дня встановлюється банком або іншою установою - учасником платіжної системи самостійно та зазначається в їх внутрішніх правилах; операційний час -  це частина операційного дня банку або іншої установи - учасника платіжної системи, протягом якої приймаються від клієнтів документи на переказ і документи на відкликання, що мають бути оброблені, передані та виконані цим банком протягом цього самого робочого дня. Тривалість операційного часу встановлюється банком або іншою установою - учасником платіжної системи самостійно та зазначається в їх внутрішніх правилах. 

Згідно з пунктом 2.19 Інструкції розрахункові документи, що надійшли до банку протягом операційного часу, банк виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного операційного дня.

Банк платника на всіх примірниках прийнятих розрахункових документів і на реєстрах обов'язково заповнює реквізити "Дата надходження" і "Дата виконання", а банк стягувача - "Дата надходження в банк стягувача" (якщо ці реквізити передбачені формою документа), засвідчуючи їх підписом відповідального виконавця та відбитком штампа банку. На документах, прийнятих банком після закінчення операційного часу, крім того, ставиться штамп "Вечірня" (пункт 2.14 Інструкції).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні платіжні доручення позивача, які були передані до банку 09.07.2015, не містять напису або штампу "вечірня", у зв’язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що подані клієнтом до банку в операційний час.

Крім того, судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що ні норми Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, ані норми Інструкції не забороняють виконання банком розрахункових документів клієнта в післяопераційний час. Норми законодавства, які містять строки виконання розрахункових документів, викладені в контексті захисту прав клієнтів банку і покликані гарантувати виконання розрахункових документів не пізніше наступного операційного дня, однак не містять заборони виконання розрахункових документів у післяопераційний час і не визначають відповідні дії банку як порушення.

Позивачем було належним чином виконано свій обов’язок за Договором з оплати авансів і процентів за користування авансами та перераховано відповідачу кошти, тому в силу  статей  598, 599 Цивільного кодексу України зобов’язання позивача перед відповідачем з оплати авансів і процентів за користування авансами згідно з Договором припинено шляхом їх належного виконання.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.04.2018 у справі №910/23087/16

 

Порука не припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання пред'явить вимогу до поручителя

Приватне підприємство подало позовну заяву про визнання припиненою поруки за договором поруки, укладеним між Приватним підприємством  та Банком, за яким позивач поручився перед відповідачем за виконання фізичною особою зобов'язань за кредитним договором.

Позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що порука позивача за договором поруки перед відповідачем є припиненою у зв’язку з тим, що відповідачем протягом шести місяців від дня настання строку виконання боржником основного зобов'язання за кредитним договором не пред'явлено вимоги до позивача як поручителя.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.03.2017, залишеним без змін постановою  Київського апеляційного господарського суду від 10.07.2017, у задоволенні позову було відмовлено.

Залишаючи без змін судові рішення у даній справі, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом (стаття 559 частина 4 ЦК України).

Пред’явивши боржнику 19.12.2014 вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, відповідач згідно частини 2 статті 1050 Цивільного кодексу України змінив строк виконання основного зобов’язання.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позов до Поручителя та Позичальника відповідач заявив у лютому 2015 року.

Тому враховуючи умови Договору поруки, приписи частини 4 статті 559, частини 2 статті 1050 Цивільного кодексу України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку про те, що відповідачем було у встановленому порядку заявлено вимогу про солідарне стягнення з боржника та поручителя заборгованості за основним зобов’язанням.

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №921/247/17-г/16

 

Не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності для звернення до суду з позовом до позичальника про звернення стягнення заборгованості на предмет іпотеки

Банк звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Товариства та         Банку - 1 про визнання припиненим договору іпотеки, укладеного між Банком -1 та Товариством.

Позовні вимоги мотивовані тим, що основне зобов’язання за кредитним договором є припиненим, що є підставою для припинення іпотеки за договором іпотеки. При цьому, позивач зазначає, що наявність обтяження іпотекою майна згідно з договором іпотеки, укладеним між Банком -1 та Товариством, унеможливлює виконання рішення суду від 17.12.2012, реалізацію предмета іпотеки та задоволення вимог Банку.

19 червня 2017 року рішенням Господарського суду Тернопільської області у задоволенні позову відмовив.

02 жовтня 2017 року постановою Львівського апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Тернопільської області від 19.06.2017 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Визнано припиненим договір іпотеки, укладений між Банком -1  та Товариством.

Скасовуючи постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.10.2017 та залишаючи в силі рішення Господарського суду Тернопільської області від 19.06.2017 у справі колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на наступне.

Згідно із частиною першою статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

За загальним правилом зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Відповідно до ст. 599 ЦК України, яка кореспондується з вимогами ст. 202 ГК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Належним виконанням зобов’язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.

Звернення стягнення на предмет іпотеки повинне задовольнити вимоги кредитора за основним зобов'язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання, що вважається виконаним згідно з статтею 599 ЦК України.

Як встановлено господарським судом першої інстанції, боржник не виконав основного зобов’язання за кредитним договором, адже як встановлено рішенням Господарського суду Тернопільської області від 02.12.2015 у справі № 921/1271/13-г/5 за боржником рахувалася заборгованість по прострочених процентах.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що аргументи скаржника у касаційній скарзі про те, що боржник не погасив в повному обсязі заборгованість перед Банком - 1 за кредитним договором, що свідчить про відсутність підстав для припинення договору іпотеки, є такими, що не спростовані матеріалами справи.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами цієї статті особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само й боржник зі спливом позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя цієї статті). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята цієї статті). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша цієї статті), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, Цивільний кодекс України не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України "Про іпотеку"). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і за загальним правилом є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 цього Закону).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Зміст цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Так, згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання. Натомість такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням, цей Закон не передбачає.

Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку".

Отже, у цій справі, суд першої інстанції, встановивши наявність заборгованості за Товариством по процентам за кредитом, правильно застосував зазначені норми матеріального права та на підставі заявлених позовних вимог дійшов обґрунтованого висновку про те, що факт відмови судом у задоволенні позову Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок пропущення строку позовної давності не є підставою для припинення іпотеки в розумінні ст. 17 Закону України "Про іпотеку".

Враховуючи, що договір іпотеки (без оформлення заставної) не припинив своєї дії, як і не припинилась і сама іпотека, оскільки Законом України "Про іпотеку" не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності для звернення до суду з позовом до позичальника про звернення стягнення заборгованості на предмет іпотеки, а Банк як попередній іпотекодержатель за договором іпотеки від 30.12.2005 має пріоритет над наступними іпотеками, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net