Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.11.2020 11:16

Очевидна недопустимість доказів в кримінальному провадженні

Аналіз положень КПК України щодо підстав визнання доказів очевидно недопустимими та припинення їх дослідження.

Статтею 89 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) визначено, що за загальним правилом питання допустимості доказів суд вирішує під час оцінки доказів в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Проте, суд наділений повноваженнями визнати доказ недопустимим і під час судового розгляду з подальшими неможливістю або припиненням його дослідження у разі встановлення очевидної недопустимості такого доказу (ч. 2 ст. 89 КПК України).

У зв’язку з цим, ч. 3 ст. 89 КПК України сторонам кримінального провадження надано право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, в якому учасники також можуть наводити аргументи очевидної недопустимості, а суд повинен надати їм належну правову оцінку. 

В своїй практиці під час розгляду однієї справи я реалізувала таке право. Проте, колегія суддів застосувала власне тлумачення підстав заявлення та задоволення клопотань про визнання доказів очевидно недопустимими, яка не узгоджується з положеннями КПК України і суттєво їх звужує. Так, суд пов’язав очевидну недопустимості доказів з наявністю істотного порушення прав та свобод людини і вирішив, що лише наявність таких порушень слугує підставою для визнання доказів очевидно недопустимими.

Проаналізуємо, як в дійсності процесуальним законом врегульовано питання визнання доказів недопустимим внаслідок їх очевидної недопустимості і чи дійсно виключно перелічені в законі випадки істотного порушення прав і свобод людини є підставою для очевидної недопустимості доказів.

Допустимим доказом визнається доказ, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України (ч. 1 чт. 86 КПК України). Вже з цієї норми вбачається, що критерієм загальної недопустимості доказу, тобто доказу, який може бути визнаний недопустимим в нарадчій кімнаті, є порушення порядку його отримання.

Що стосується очевидної недопустимості, в процесуальному законі не визначено жодного переліку підстав, коли докази є очевидно недопустимими, а лише визначено, що у разі встановлення очевидної недопустимості доказу, він визнається судом недопустимим (ч. 2 ст. 89 КПК України).

Таким чином, визнання доказів недопустимими та припинення їх дослідження на стадії судового розгляду можливо виключно у разі наявності критерію очевидності, а враховуючи загальне визначення допустимості доказів, то очевидність повинна полягати саме в порушенні порядку, встановленому КПК України або у невідповідності його нормам.

Дійсно, законодавець визначив випадки, коли докази є недопустимими внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК України). Проте, КПК України не містить посилання на те, що зазначені положення стосуються очевидної недопустимості, а отже посилання суду на цю норму для аргументації відмови в задоволенні клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими є непереконливим.

Так, ч. 1-3 ст. 87 КПК України визначено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит.

Недопустимими є також докази, що були отримані: з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв’язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов’язаний довести в суді під час судового провадження; під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

Із аналізу зазначеної норми, враховуючи загальне поняття допустимості доказів вбачається, що це не є виключним переліком ані визнання доказів недопустимими в загальному порядку, а не з огляду їх очевидної недопустимості. Законодавець окремо визначив однозначні випадки істотних порушень прав і свобод людини і визначив в яких випадках суд зобов’язаний визнати докази недопустимими. Отже процесуальний закон не визначає виключні випадки, коли докази за будь-яких обставинах визнаються недопустимим внаслідок істотного порушення прав і свобод, а лише встановлює випадки коли суд не може визнати відсутність таких порушення прав і свобод людини та відповідно не може визнати докази допустимими. При цьому, наявність зазначеної норми не обмежує суд визначати в кожному конкретному випадку інші порушення прав та свобод людини істотними.

Учасник провадження має право заявити клопотання про очевидну недопустимість й з визначених підстав, проте й в такому випадку, він не може керуватись тільки підставою, наведеною в ст. 87 КПК України, а має довести наявність критерію очевидності. Зазначена позиція підтверджується листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.10.2012  № 223-1446/0/4-12 «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», в якому визначено, що докази, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими. В листі визначено, що зазначене правило застосовується і щодо доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК) за умови підтвердження сторонами кримінального провадження їх очевидної недопустимості. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Таким чином, процесуальний закон не визначає чіткого переліку підстав для визнання доказу очевидно недопустимим, і клопотання про очевидну недопустимість може бути заявлено з будь-яких підстав порушення порядку отримання доказів, в тому числі у зв’язку з істотним порушенням прав і свобод людини. В свою чергу єдиним критерієм, яким суд повинен керуватись при визнанні чи невизнанні доказу недопустимим на стадії судового розгляду є критерій очевидності недопустимості, який полягає у відсутності сумніву в тому, що було порушено КПК України і таке порушення може бути встановлено судом відразу під час огляду доказу та не потребує проведення додаткових дій, зокрема дослідження всіх доказів.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]