Обрання запобіжного заходу з урахуванням практики ЕСПЛ

Аналіз норм КПК України та практики національних судів з урахуванням правових позицій ЄСПЛ при обранні запобіжного заходу у кримінальному провадженні

Запобіжні заходи у кримінальному провадженні. Питання практичного застосування правових позицій Європейського суду з прав людини та національних судів при обранні запобіжного заходу.

         Підстави застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді клопотання сторони обвинувачення про обрання запобіжного заходу.

Запобіжні заходи у кримінальному провадженні згідно положень статей 131 та 132 Кримінального процесуального кодексу України відносяться до заходів забезпечення кримінального провадження, які застосовуються на підставі ухвали слідчого судді або суду.

         Глава 18 цього Кодексу визначає мету та підстави застосування запобіжних заходів, роз’яснює загальні положення, визначає обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу.

         Як відомо, кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Відповідно до частини 5 статті 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Окрім того, стаття 17 Закону України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду. 

Європейський суд з прав людини стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).

З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду.

Так, у справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи.

ЄСПЛ під час вирішення справи «Медведев та інші проти Франції» зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у демократичному суспільстві у значенні, передбаченому Конвенцією.

Таким чином, при підготовці та участі у судових засіданнях щодо розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, стороні захисту є доцільним використовувати разом з нормами національного законодавства практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) та положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В цій публікації пропоную розібрати та проаналізувати обставини, які слід враховувати при обранні запобіжного заходу та обґрунтування кожного з ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Види, мета запобіжних заходів та підстави їх застосування.

Відповідно до частини 1 статті 176 КПК України запобіжними заходами є: особисте зобов'язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою. При цьому найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим - тримання під вартою.

Метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробампереховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першоюстатті 177 КПК України. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

         Крім того, відповідно до положень статті 184 КПК України клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу обов'язково повинно містити посилання на один або кілька ризиків, зазначених у статті 177цього Кодексу;виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини;обґрунтування неможливості запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів. Тобто, одних припущень слідчого та прокурора щодо наявності певних ризиків недостатньо для винесення слідчим суддею, судом рішення про обрання запобіжного заходу, кожен конкретний ризик має бути доведений та обґрунтований доказами його існування, з наданням копій матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання.

         Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Клішин проти України», наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися відповідними доказами. Як зазначено в п. 111-112 Рішення ЄСПЛ «Белеветський проти Росії» - обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням п. 4 ст. 5 Конвенції.

Як зазначено в Рішенні ЄСПЛ "Александер Макаров проти Росії" національні органи влади зобов'язані проаналізувати особисті обставини особи докладніше та навести на користь тримання її під вартою конкретні підстави, підкріплені встановленими в судовому засіданні доказами.

Суд, в свою чергу повинен ретельно дослідити наявні докази вказаних ризиків, проаналізувати, дати належну оцінку в кожній конкретній справі. Це узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, який у своєму рішенні у справі «Кобець проти України» зазначив, що «Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (також рішення у справі «Авшар проти Туреччини». Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою».

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 132 КПК України, під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні довести суду обставини, на які вони посилаються

Вирішуючи питання про існування передбачених кримінальним процесуальним законом ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого, суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності.

Суд у рішенні по справі "Белчев проти Болгарії" наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами.

Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов'язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків не процесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу.

Під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177КПК України, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні. Слідчий суддя, суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх вищевказаних обставин.

Дослідження слідчим суддею, судом ризиків, передбачених ст. 177 КПК України в світлі застосування практики Європейського суду з прав людини.

Згідно Постанови N 14 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.12.2014 р. «Про узагальнення судової практики застосування судами першої та апеляційної інстанції процесуального законодавства щодо обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою» відповідно до ч. 6 ст. 22 КПК України суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків. У ході судового провадження сторона обвинувачення зобов'язана доводити реальність ризиків, що виправдовують обмеження свободи.

ЄСПЛ визнав, що абстрактна можливість перешкоджання кримінальному провадженню є недостатньою для застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Зокрема, доказами на обґрунтування ризику можуть бути:

- фактичне переховування від органів досудового розслідування та/або суду;

- показання свідків про намір особи переховуватись, придбання квитків, зміна місця проживання підтверджені документально, відомості про відсутність постійного місця проживання, тощо;

- фактичні знищення, ховання або спотворення будь-якої з речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

- показання свідків, про намір підозрюваного вчинити дії особи, спрямовані на знищення, схов або спотворення важливих для слідства речей чи документів, спроба підозрюваної особи вчинити дії направлені на знищення доказів - підтверджені документально;

- незаконний вплив на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні - підтверджені документально;

- документи, підтверджуючі, що підозрюваний вчиняв подібні дії у минулому, показання свідків, дані про особу, підтверджуючі його протиправну поведінку;

- інформація про притягнення особи до кримінальної відповідальності або до адміністративної відповідальності, інформація про кримінальні зв'язки особи;

- перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином - підтверджене документально;

- необхідні докази того, що особа вчиняє якісь конкретні дії, направлені на створення перешкод правосуддю;

- вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, у якому особа підозрюється, обвинувачується;

- документами, довідками про те, що особа вже притягалась до кримінальної відповідальності, була засуджена, має не зняту чи не погашену судимість, схильна до протиправної поведінки, притягалась до адміністративної відповідальності, інформація про те, що не будучи раніше судимою, особа вчинила декілька злочинів, інформація про зловживання наркотичними засобами чи алкоголем.

При обґрунтуванні такого ризику, що підозрюваний може переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, слідчі та прокурори часто посилаються на тяжкість покарання, яке загрожує особи, наявність закордонного паспорту, родичів та знайомих за кордоном тощо, проте такі посилання сторони обвинувачення найчастіше ґрунтуються лише на припущеннях слідчого, прокурора. 

Як зазначено в п. 143 Рішення ЄСПЛ «Бойченко проти Молдови» одне тільки посилання судів на відповідну норму закону без вказання підстав з яких вони вважають обґрунтованими твердження про те, що ніби заявник може перешкоджати провадженню по справі, переховуватись від правосуддя або скоювати нові злочини, не є достатніми для ухвалення рішення про тримання заявника під вартою (аналогічні справи – «Беччієв проти Молдови» та «Сарбан проти Молдови»).

Стосовно загрози втечі, практика ЄСПЛ виходить з того, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданий підозрюваний, чи обвинувачений можна законно розглядати, як таку, що може спонукати до втечі, однак можливість жорстокого засудження є недостатньою для виправдання тримання під вартою. При цьому загроза втечі не випливає з простої можливості для обвинуваченого перетнути кордон держави. Для того, щоб ця обставина мала реальний характер потрібно доказувати наявність інших обставин, а саме: характеристики особи, її моральний облік, місце проживання, професію, прибуток, сімейних зв'язків, будь яких зв'язків з іншою країною, або наявність зв'язків в іншому місціРизик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання («Сулаоя проти Естонії», «Панченко проти Росії») тазменшується зі збігом часу, проведеного під вартою («Ноймайстер проти Австрії»).

Аргументи за чи проти звільнення, у тому числі ризик того, що обвинувачений може перешкодити належному проведенню судового розгляду, не повинні прийматися абстрактно, але повинні бути підкріплені фактичними доказами. Небезпека переховування обвинуваченого не може бути оцінена виключно на основі тяжкості покарання за злочин. Наявність небезпеки переховування повинно бути оцінено з посиланням на ряд інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі, або зробити її настільки незначною, що вона не може виправдати тримання під вартою («Строган проти України»).

Обставини, передбачені 178 КПК України, які досліджуються слідчим суддею, судом при обранні запобіжного заходу.

При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177КПК України, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі:вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується; вік та стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого; міцність соціальних зв’язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; репутацію підозрюваного, обвинуваченого;майновий стан підозрюваного, обвинуваченого;наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення;розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.

         Аналіз та оцінка зазначених обставин має ґрунтуватися на практиці Європейського суду з прав людини.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (також рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства», «К.Г. проти Німеччини»).

Крім того, відповідно до практики ЄСПЛ, недостатньо аби правоохоронні органи «добросовісно підозрювали особу». Повинні бути надані принаймні деякі факти чи інформація на підтвердження того, що особа підозрюється у вчиненні злочину обґрунтовано (рішення «Ільгар Маммадов проти Азербайджану» і рішення «Фокс, Кемпбел і Хартлі проти Сполученого Королівства»).

Європейський Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що факти, які є причиною виникнення підозри не повинні бути такими ж переконливими, як ті, що є необхідними для обґрунтування обвинувального вироку чи висунення обвинувачення.

Отже, на початковій стадії розслідування суд, оцінюючи обґрунтованість підозри, не повинен пред'являти до наданих доказів таких же високих вимог, як при формулюванні остаточного обвинувачення при направлені справи до суду.

У справі «Мамедова проти Росії» ЕСПЛ зазначив, що розглядаючи законність і обґрунтованість подальшого тримання заявниці під вартою, районний і обласний суди увесь час посилалися на серйозність висунутого обвинувачення як на головний чинник для оцінки можливості того, що заявниця переховуватиметься від правосуддя, перешкоджатиме відправленню правосуддя або вчинятиме нові злочинні дії. Однак, як не раз зазначав Суд, хоч суворість покарання, що загрожує заявникові, має значення для оцінки небезпеки його зникнення або вчинення нових злочинів, потребу подовжити строк тримання під вартою не можна оцінювати з чисто абстрактної точки погляду, зважаючи лише на тяжкість злочину. Так само і подовження строку тримання під вартою не може застосовуватися через те, що вироком може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі (рішення у справі «Летельє проти Франції»; також див. справи «Панченко проти Росії», «Гораль проти Польщі», «Ілійков проти Болгарії»). Це особливо стосується таких справ, як дана, в яких правова кваліфікація фактів — і отже покарання, що могло бути призначене заявниці — здійснювалось обвинуваченням за відсутності судового контролю щодо питання про те, чи підтверджували зібрані докази обґрунтовану підозру в учиненні заявницею інкримінованого злочину (див. «Рохліна проти Росії»).

У практиці ЄСПЛ визначено, що існування обґрунтованої підозри щодо вчинення заявником тяжкого злочину спочатку може виправдовувати тримання під вартою, але тяжкість обвинувачення не може сама по собі бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (рішення у справі "Єчус проти Литви").

Сама по собі тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється особа не може бути безумовною підставою для обрання щодо цієї особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (рішення ЄСПЛ у справі "Ніколова проти Болгарії"). Відповідно до рішення ЄСПЛ по справі "Ноймайстер проти Австрії" позбавлення волі особи (тримання під вартою) не повинно перетворюватися на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого у майбутньому вироку про позбавлення волі.

При розгляді клопотання суд має ретельно перевіряти дані про особу, щодо якої продовжується строк запобіжного заходу у виді тримання під вартою (вік, здоров'я, сімейний стан, соціальна занятість особи, вид діяльності, місце проживання п. п. 3-10 ч. 1 ст. 178 КПК). Стан здоров'я підозрюваного (обвинуваченого) може вказувати на меншу вірогідність того, що він може ухилятися від слідства і суду, перешкоджати встановленню істини у справі. При обранні запобіжного заходу у виді взяття під варту необхідно переконатися, що його застосування не призведе до погіршення стану здоров'я особи. Коли підозрюваний, обвинувачений тяжко хворий і в умовах слідчого ізолятора не має можливості здійснювати необхідне лікування, до нього не варто застосовувати такий запобіжний захід.

Як зазначено в Постанові N 14 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.12.2014 р. «Про узагальнення судової практики застосування судами першої та апеляційної інстанції процесуального законодавства щодо обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою» врахування стану здоров’я обвинуваченого у разі необхідності стаціонарного лікування у зв'язку з тяжкими хронічними захворюваннями.

Слід звернути увагу і на практику ЄСПЛ з цього питання. Так, однією із підстав порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у справі «Барило проти України» (рішення ЄСПЛ від 16.05.2013) стало те, що у заявниці було наявне тяжке захворювання (третя група інвалідності), у зв'язку з чим вона потребувала спеціального лікування, дієти і постійного медичного нагляду.

У справі «Testa v. Croatia», N 20877/04, рішення Суду від 12 липня 2007 року, Суд прийшов до висновку, що відсутність належного медичного обслуговування та медичної допомоги заявнику... та відсутність належних умов тримання під вартою, протягом двох років, принижували її гідність та викликали у неї почуття страху та приниження, що мали на меті зламати її фізично та морально. Зважаючи природу, тривалість та суворість поводження із особою, якому було піддано заявника, та загальний негативний вплив на її здоров'я, воно може вважатися нелюдським та принижуючим поводженням, в розумінні статті 3 Конвенції про права людини.

В своїх рішеннях по справах "Кудла проти Польші", "Ухань проти України", "Хумматов проти Азербайджану", "Петухов проти України", Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення. Відсутність належної медичної допомоги може, таким чином, становити поводження, що суперечить ст. 3 Конвенції.

У п. 10 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2013 р. № 511-550/0/4-13 суд конкретизував положення п. 3-8 ч. 1 ст. 178 КПК України. Так, встановлення віку передбачає з’ясування, чи є особа неповнолітньою або похилого віку, стану здоров’я – наявності тяжких хвороб, інвалідності, нездатності самостійно пересуватися. Міцність соціальних зв’язків підозрюваного (обвинуваченого), у тому числі наявність у нього родини й утриманців потребує з’ясування сімейного стану цієї особи, стану здоров’я членів його сім’ї, кількості й віку дітей, строку фактичного проживання в цій місцевості тощо. Ураховуючи репутацію підозрюваного (обвинуваченого), слідчий суддя, суд зобов’язаний проаналізувати матеріали сторін кримінального провадження, об’єктивно оцінити надані характеристики на цю особу з місця роботи, навчання, проживання; дані, що свідчать про перебування підозрюваного (обвинуваченого) на обліку в наркологічному, психоневрологічному диспансері тощо. Встановлення майнових статків передбачає з’ясування наявності належного цій особі нерухомого майна за місцем проживання та інших місцевостях, транспортних засобів, грошових банківських вкладів, їх розміру. При з'ясуванні сімейного стану має значення наявність як батьківської, так і власної родини, оскільки у підозрюваного (обвинуваченого) можуть бути члени сім'ї, які потребують його догляду. Водночас слід встановлювати, чи підтримує ця особа із родиною позитивний емоційний зв'язок. 

Відповідно до правової позиції Європейського суду відсутність в особи роботи та сім'ї не є доказом того, що вона може схилиться до вчинення нових злочинів. Так само як і сама по собі відсутність постійного місця роботи не є доказом того, що особа зникне («Пшевечерський проти Росії», «Сулаоя проти Естонії»).

Підсумовуючи викладене, зазначу, що дотримання прав і свобод людини є фундаментальним принципом правосуддя. Справедливий суд є саме такою процедурою, яка гарантує особі об’єктивний, неупереджений та незалежний розгляд її справи. Застосування у практичній діяльності правових позицій, викладених у рішеннях Європейського суду з прав людини та національних судів, дає адвокату можливість вимагати доведення кожного ризику та реального обґрунтування обставин, на які посилається сторона обвинувачення при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу в суді.