Чому кіно залежить від технологій

Певно, як людина зробила першу фотографію, а нею був Жозеф Нісефор Ньєпс у 1822 році, вона подумала — а було б добре, якби об’єкти на світлинах ще й рухалися. Так і з’явився кінематограф. Але, щоб бути таким як ми його зараз бачимо, він пройшов довгий шлях еволюції. І не обійшлося без технологій. 

Які технології рухали світовий кінематограф, розповіли у новому відео.

Нижче — найцікавіше з нього. 

Laterna Magica ― апарат на кшталт фільмоскопа чи пристрою для показу слайдів

Немовля, що снідає 

Все почалося з чарівного ліхтаря Laterna Magica, який створили в XV столітті. На перший та сучасний погляд — це примітивний слайд-проєктор із простим джерелом світла, як свічка. Також був екран, щоб показувати намальовані вручну картинки. Чарівний ліхтар лише створював ілюзію руху. Тож у XIX столітті науковці намагалися перетворити цю ілюзію на реальність. Тобто винайти кінематограф.

Більше за інших досяг успіху відомий науковець Томас Едісон. Зокрема, він створив фонограф, кінетограф та кінетоскоп. Фонограф — це апарат для запису звуку. На його базі Едісон разом зі своїми асистентами Вільямом Діксоном та Вільямом Хейсом створили кінетограф — апарат для запису на кіноплівку зображень, що рухаються.

І, нарешті, кінетоскоп — апарат для демонстрації фільмів. Це була шафа з отворами для очей та плівкою всередині, що швидко прокручувалася. Суттєвий недолік кінетоскопа — водночас дивитися кіно могла лише одна людина. Хоча це не завадило появі спеціальних салонів із кінетографами.

У 1981 році у Національній федерації жіночих клубів у Нью-Йорку презентували перший трьохсекундний фільм, який створили Едісон, Діксом на Хейс. Саме цю подію деякі дослідники вважають одним з перших кінопоказів.

А от перший комерційний показ влаштували брати Люм’єр у паризькому Гранд-кафе 28 грудня 1895 року. Того дня глядачі вперше на екрані побачили такі собі тік-токи, як робітники виходять з фабрики, як снідає немовля та як чоловік стрибає через брезент. А всім відоме прибуття потяга показували трохи згодом.

Так світ дізнався про сінематограф. Насамперед це був апарат для зйомки та показу кінофільмів, який розробили брати Люм'єр. Але на початках так називали і кіно загалом, день якого святкують саме 28 грудня.

Фільм «Подорож на Місяць», 1902 року. Режисер — Жорж Мельєс

І буде колір 

«Зоряними війнами» за рівнем тогочасних спецефектів стала короткометражка Жоржа Мельєса «Подорож на Місяць». Через збій у роботі своєї кінокамери він випадково винайшов подвійну експозицію. Це коли на один кадр знімають двічі.

Але «Подорож на Місяць» — це ще й кольоровий фільм. Кожен його кадр розмальовували вручну. Звісно, це була неідеальна технологія, як за результатом, так і за кількістю витрачених на нього годин.

Інший спосіб того ж року запропонував британець Едвард Тернер — знімати на камеру з трьома фільтрами: червоним, зеленим і синім. 

Схожий принцип застосували творці технології кінеколор — Джордж Сміт та Чарльз Урбан. Тільки вони використали два фільтри — червоно-жовтогарячий та синьо-зелений. 

Кольорові фільми хоч і мали попит, але вони були дорожчі у виробництві. Та й картинка була менш чіткою ніж в чорно-білих стрічках. Водночас поєднання лише двох кольорів було замало, щоб відобразити все існуюче кольорове різноманіття.

Звісно, були і триколірні системи, але з ними зображення було ще гіршим.

Ситуація змінилася у 1932 році із появою системи Technicolor, що одразу знімала на три плівки — червону, синю та зелену. Першим Technicolor застосував Уолт Дісней у мультфільмі «Квіти та дерева». А вже потім вийшов перший повнометражний кольоровий фільм «Беккі Шарп».

Vitaphone — перша масова система звукового кіно, заснована на роздільному записі та відтворенні звуку і зображення

Ви ще нічого не чули 

Звук в кіно, як і колір, теж з’явився не одразу. Попри те, що вже існував фонограф Едісона, у розвитку кіно він не зміг відіграти якусь значну роль. Тож деякий час актори на показах озвучували самі себе. 

Згодом просте і геніальне рішення створили на кіностудії Warner Brothers — записувати окремо звук на пластинку та вмикати разом із плівкою. Назвали цю технологію vitaphone. Звісно, це були такі собі милиці, допоки запис звуку та відео на один носій не досяг прийнятного за якістю рівня. 

Деякі відомі режисери та актори тих часів, зокрема Чарлі Чаплін, були проти звуку в кіно. На їхню думку, він лише відволікав глядачів від їхніх візуальних прийомів. Плюс треба було робити складніші історії, бо з’явилися повноцінні діалоги замість титрованих реплік.

Ще одна неочевидна проблема — у німому кіно актор чи акторка скільки завгодно могли бути красенями та переконливо заламувати руки. Але зі звуком стало очевидно, що деякі з них грали доволі посередньо, або ж взагалі погано.

Кадри широкополі 

У 1953 році вийшов фільм «Роб» від Twentieth Century Studios. І це була перша стрічка, знята у широкому форматі CinemaScope. В цій системі ширина кадру у 2,5 раза перевищувала висоту, завдяки спеціальним анаморфотним об’єктивам, які так полюбляє Квентін Тарантіно.

CinemaScope дозволила створити ширший кадр з більшим полем зору. Стала кращою і якість звуку. Адже для нього було більше місця на кіноплівці. Новий формат потребував нового обладнання для проєкції фільмів. Тож екрани розширили, а проєктори та об'єктиви адаптували під широкий кадр. 

Жах у 3D

Того ж 1953 року вийшов перший 3D-фільм — «Будинок воскових фігур» від Warner Brothers.

Що цікаво, його режисер Андре де Тот бачив лише одним оком. І він сам не розумів, чого у режисерське крісло посадили саме його. Кожен кадр у цьому фільмі знімали двома камерами, тобто окремо для лівого та правого ока. Відповідно дивитися фільм потрібно було в спеціальних окулярах. 

За жанром «Будинок воскових фігур» був фільмом жахів, тож глядачі отримали особливо гострі відчуття. Але популярність 3D швидко зійшла нанівець, бо якість картинки була низькою. 

Ренесанс 3D кіно припав на 1980-і роки з розвитком технології IMAX.

Максимальне зображення 

IMAX, що розшифровується як Image Maximum — це загальна назва для форматів зйомки, обробки та показу фільмів.

 Для зйомки використовують дуже потужні і дуже дорогі камери. Вони можуть бути як аналогові, так і цифрові. Завдяки запатентованій технології обробці IMAX DMR зображення стає яскравішим і чіткішим, навіть якщо фільм знімали на іншу, не IMAX, камеру.

Раніше в IMAX 3D фільми показували за допомогою двох проєкторів. Зараз він один та ще й з лазером. Тому картинка чіткіша, а кольори яскравіші. Першою стрічкою, ремастер якої зробили в IMAX, був «Аполлон-13». Це сталося у 2002 році. Хоча сам фільм вийшов у 1995 році.

Прем'єра «Історії іграшок» відбулася в День подяки — 22 листопада 1995 року в кінотеатрі «Ель Капітан». Мультфільм став проривом для індустрії

Пластмасові люди 

У 1995 році світ побачив інший знаковий фільм. Точніше мультфільм — «Історія іграшок». Відпочатку студія Pixar поставила собі за мету — першими створити повнометражний мультфільм повністю на комп’ютері. Але вони довго не могли визначитися про що саме має бути ця історія. Чи, точніше, про кого. Адже тоді технічні можливості не дозволяли правдоподібно відтворити пластику людського тіла. Виходили якісь пластмасові фігурки. Власне, через це і вирішили малювати історію іграшок. 

А першим фільмом, який не лише зняли на цифрову камеру, а ще й показали у кінотеатрі, був «Відок». Це європейський блокбастер 2001 року режисера Пітофа. Тоді критики писали, що фільм випередив свій час, і тому глядачі сприйняли його доволі прохолодно. Фільм справді не ідеальний. Але своїми візуальними експериментами, він вказав шлях іншим. 

Не одразу, але за ним пішли — і вже з 2016 року дев’ять із десяти ігрових фільмів знімають на цифрові камери.

Однойменна книга-новелізація «Зоряні війни», з'явилася ще в 1976 році, але продюсери побоювались провалу фільму в прокаті 

Справжня магія кіно 

У 1977 році вийшли «Зоряні війни» Джорджа Лукаса. Він створив перший блокбастер у сучасному розумінні цього слова. З шаленими на той час зборами, армією фанатів, продовженнями та продажем мерчу.

Цікаво, що Лукас здебільшого використав вже існуючі візуальні прийоми — мініатюри, акторів в костюмах, механізми на радіокеруванні, розмальовку кадра. Бо іскри та спалахи до світлових мечів малювали вручну.

Але спеціально для зйомки польотів Лукас створив камеру з автоматичним керуванням. Якщо раніше мініатюри рухали перед камерою, то його апарат вже сам слідував за мініатюрою будь-якою траєкторією. 

На «Зоряних війнах» фактично закінчилася коротенька доба «Нової хвилі Голівуду». Адже студії побачили, що вигідніше вкладати гроші у фільми-атракціони, ніж в авторські, подекуди експериментальні, стрічки. 

Кадри зі зйомок фільму «Аватар» Джеймса Кемерона 

Революція Кемерона 

У 2009 році вийшов фільм «Аватар» Джеймса Кемерона. Так, є дуже великі питання до його культурної цінності. Але те, що Кемерон цим фільмом проголосив нову технологічну революцію у кіно — це факт. 

Спеціально для першого «Аватара» перевинайшли систему захоплення рухів. Завдяки цьому ми побачили еталон поєднання комп'ютерного кіно з ігровим. Також «Аватар» чи не першим використав всі можливості 3D. 

А от другий «Аватар», який нещодавно вийшов, вже не виглядав так інноваційно. Хоча за ці 15 років технології просто вилетіли до стратосфери.

Приклад діпфейку. Ніколас Кейдж у ролі Нео у фільмі «Матриця». Фото: Highload

Хмарні технології кіно 

Серед режисерів досі тривають суперечки на що знімати — на плівку чи на цифру. 

Плівку досі цінують за кольоропередачу та динамічний діапазон. Це коли камера добре відображає на одному кадрі як світлі, так і темні деталі сцени. Проте цифрові камери постійно еволюціонують. Вони компактні, дешеві, прості в налаштуваннях. Та й з цифровим відеоматеріалом легше працювати на постпродакшені. 

Крім того, є режисери, які взагалі знімають кіно на мобільні телефони. Щоправда, вони використовують додаткове обладнання. Але все ж. 

Хмарні технології. Куди ж сьогодні без них? За допомогою хмарних сховищ декілька монтажерів можуть одночасно збирати фільм до купи та створювати візуальні ефекти. В хмарах зберігаються петабайти фільмів. Адже Netflix, НВО Max, який зараз вже просто Max ― всі ці та інші стрімінгові сервіси використовують хмарні сховища.

А ще є нейромережі, які також працюють на потужностях хмарних сервісів. Завдяки алгоритмам штучного інтелекту вони роблять акторів молодшими. От як Харісона Форда, який вже понад 40 років грає Індіану Джонса. 

Інша дещо схожа технологія — цифрові копії акторів. Візуально вони все більш схожі на своїх прототипів. Щоправда, міміка та рухи ще далекі від ідеалу.  

Є в такої технології і етично-моральний аспект. У 2019 році режисер Антон Ернст анонсував зйомки стрічки «У пошуках Джека». Одну з ролей мав зіграти оцифрований Джеймс Дін. Актор помер понад 60 років тому. Ернст ніби придбав права на використання його образу. Проте деякі актори назвали це наругою, спробою хайпанути та бажанням заробити грошей на пам’яті актора. Що з цим проєктом зараз — невідомо. Але, певно, у кіноспільноти буде ще багато приводів, щоб повернутися до цього питання. 

Наступна технологія — deepfake. За допомогою штучного інтелекту та машинного навчання, вона здатна замінити на відео обличчя однієї людини на обличчя іншої. І от вже Ніколас Кейдж грає у найкращих фільмах за всю історію кінематографа. 

Можливо, у майбутньому на тому ж Netflix можна буде обирати обличчя актора, якого ви захочете побачити у тому чи іншому фільмі. Єдина перепона для цього задуму — це авторські права. 

Якщо фантазувати далі, то, можливо, у майбутньому кіно стане сумішшю класичного фільму та додаткової і віртуальної реальностей. І є шанс, що ми зможемо відчутті на собі кіно у 7D чи навіть 15D. Щоправда, для цього нам потрібно буде навчитися споживати контент не лише очима та вухами, а й всією нервовою системою. 

Невідомо, чи станеться так, як гадається. Але з подальшим розвитком технологій, кіно продовжить нас вражати.