«Уніфікація» правил цивільного та господарського судочинства. Навіщо?

Радою з питань судової реформи при Президентові України було представлено зразу три проекти процесуальних кодексів: КАС, ЦПК та ГПК. При цьому зазначається, що «змінами встановлюється чітке розмежування юрисдикції судів різних спеціалізацій (адміністративних, господарських і загальних), запровадження ефективних механізмів запобігання зловживанню процесуальними правами, дотримання стадійності судового процесу й розумних строків судового розгляду, розширення та посилення ролі альтернативних способів вирішення спорів, вирішення питання групових (або «класових») позовів та інші питання, які дозволять зменшити навантаження на судову систему. Та чи так це насправді? Дійсно таким шляхом відбудеться чітке розмежування юрисдикцій?

Зразу ж найбільший інтерес (з огляду на заявлене розробниками проекту) викликає Глава 2 проекту «Юрисдикція» (значно розширений аналог статті 12 діючої редакції ГПК). C таття 21 «Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів» проекту значним чином деталізує вже сталий перелік справ, що розглядаються господарськими судами, відповідно до згаданого аналогу статті у чинній редакції ГПК. Але «диявол у деталях». Для прикладу, господарські суди (за проектом) розглядають справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці. Тут три моменти.

Перше. Що це за правочини у господарській діяльності? Правочин – поняття цивілістики, і, гадається, не слід засмічувати подібною термінологією процесуальні кодекси (і інші нормативно-правові акти) в інших самостійних галузях як матеріального, так і процесуального права. Традиційним (усталеним) для господарського законодавства (та господарсько-процесуального законодавства теж) є термін «господарський договір», і ніякі замінники в даному випадку не принесуть нічого іншого, крім додаткової плутанини. Розумію, «декодифікаторами» господарського законодавства (ініціаторами та ідейними наставниками скасування Господарського кодексу) в листопаді 2015 – березні 2016 року було взято на озброєння метод «подолання дуалізму у регулюванні» та «витіснення господарсько-правової термінології» із діючого законодавства. Тож, в даному випадку можемо спостерігати саме ці прийоми під, на перший погляд, «уніфікацією» процесуального законодавства.

Друге. «Правочини у господарській діяльності». Визначення господарської діяльності міститься в пункті 1 статті 3 Господарського кодексу України і розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Тобто діяльність лише суб’єктів господарювання! Однак, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (стаття 2 ГК). Тобто маємо спробу обмежити юрисдикцію господарських судів лише розглядом справ з приводу здійснення господарської діяльності за участю лише суб’єктів господарювання, а не спорів у сфері господарювання за участю також органів державної влади та місцевого самоврядування. Такі спори, гадаю, намагатимуться передати до відання адміністративних судів і тим самим виконати давнішню мрію «стиковки» предметів адміністративного та цивільного права без «невідомої пограничної зони» у вигляді господарського законодавства, що ґрунтується на забезпеченні публічних та приватних інтересів у її поєднанні, у регулюванні спільними методами вертикального (організаційного) та горизонтального (договірного) аспектів в сфері господарювання. За текстом представленого проекту ГПК підміна (чи «уніфікація») термінології зустрічається скрізь. А чому саме уніфікація відбулася із застосуванням цивілістичної термінології, а не, скажімо, термінології науки трудового права? Чи кримінального? (Маючи на увазі те, що представники даних наук нерідко виказують свої «побажання» щодо моделей правового забезпечення тих чи інших господарських відносин).

Третє. «… Крім правочинів, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці». Ну звісно, тут вже неприкритий натяк на те, що питання забезпечення зобов’язань регулюються Цивільним кодексом, то і юрисдикцію господарських судів щодо відповідних договорів та їх умов можна скоригувати відповідними чином. Ну а чому б і ні? Чому б не потішити власні «околонаукові» амбіції?

Чи варто далі статті 21 цього проекту родити ґрунтовний аналіз? Гадаю, не варто, адже справжня «мета» проекту вже є доволі зрозумілою.

В проекті бачимо і відстоювання ідеї «адвокатської монополії» (професійна правнича допомога – стаття 17 проекту) та звуження (на знищення попри всі намагання автори проекту ще не пішли, але це поки що) інституту корпоративного юриста (юрисконсульта). Чим адвокат кращий за юридичну службу багатьох підприємств, окрім бажання адвокатських об’єднань підзаробити на наданні статусу адвоката і корпоративним юристам (бо законодавство вимагає) та значним чином розширити ринок юридичних послуг для відповідних юридичних фірм? Питання риторичне. Згадаємо, але саме юрисконсульти державних підприємств у 50-60-х роках минулого століття стояли у витоків реабілітації та реставрації науки господарського права. Новий метод «декодифікаторів» господарського законодавства – рубати саме ідеологічні підвалини науки.

Якщо для авторів судової реформи в такому форматі стоїть знак рівняння у способах захисту прав та законних інтересів громадян і суб’єктів господарювання, то мені шкода за їх професійно кваліфікацію, якщо в ній (в кваліфікації) справа. І знов набуває актуальності порівняння вже не пам’ятаю якої за порядком спроби нав’язати вигідне правове забезпечення судової реформи суспільству, з гібридом коня та «трєпєтної» лані, як колись охарактеризували проект Цивільного кодексу України, який на сьогодні набув статусу Закону разом із деформованим предметом регулювання, термінологічним домінуванням над іншими незалежними (але активно взаємодіючими) галузями законодавства: передусім господарським, земельним, екологічним тощо.

Роз’єднання цивільного та комерційного (арбітражного, господарського тощо) правосуддя було обґрунтованим ще в XIX столітті саме практикою розвитку капіталістичних відносин у суспільстві. І лише практика радянського судочинства соціалістичної моделі «не бачила» ніякої різниці між захистом прав громадян та суб’єктів господарювання, хоча і під впливом об’єктивних обставин у СРСР з’явилася система господарського судочинства у формі арбітражу. Продовжився процес «спеціалізації» господарського судочинства і в наступні історичні періоди, звідси ідеї такої «уніфікації» не відповідають ні світовим тенденціям, ні практиці господарювання та захисту прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів, органів місцевого самоврядування, територіальних громад та держави в Україні. Гадаю, що подібна «уніфікація» - запізніле відлуння «вивчення доцільності скасування Господарського кодексу» збоку МінЮсту з огляду на особовий склад Ради з питань судової реформи при Президентові України. Така «ініціатива» мала у собі ідею куди глибшу, ніж скасування ГК України – дискредитацію науки господарського права (а тепер ще й процесу) в цілому, «демонстрація» її неспроможності та завзяте «викорчовування» відповідної доктрини («господарсько-правовий підхід»), ідей, напрацювань із правової системи України з одночасною заміною на доктрину цивілістики як реванш за програші (або тяжкі для сприйняття цивілістами поступки) у нав’язуванні їх моделі правового забезпечення господарських відносин в Україні.

Тож N-й проект Господарсько-процесуального кодексу (згадаємо більш ранні редакції різних експертних кіл та суб’єктів законодавчої ініціативи: від Кодексу господарського судочинства до численних «версій» ГПК) авторства Ради з питань судової реформи при Президентові України не може сприйматися як адекватне сьогоденню правове забезпечення реформи господарського судочинства, а є кон’юнктурним продуктом з метою нав’язування суспільству ідей та принципів, що переслідують вузьковідомчі та особисті прагнення окремих наукових кіл. Також не можна вважати, що саме такий проект ГПК буде сприяти «роботі нового Верховного Суду», як зазначають автори. Він буде сприяти лише одному: дискредитації незалежності господарського судочинства з відкриттям «широких можливостей» як для штучного створення усіченого варіанту «комерційного судочинства» (як декому мариться вже не один рік) із одночасним збільшенням клієнтів для всіляких арбітражів та інших інститутів «медіації» (із викривленим вітчизняним сприйняттям цієї ідеї з метою отримання прибутку від суб’єктів господарювання, що забажають такого «правосуддя»), аж до «імплементації» господарського судочинства в цивільне за безболісним сценарієм, адже все на законодавчому рівні буде «уніфіковано» заздалегідь.

Чим більше з’являється подібних проектів, тим більше особисто я схиляюся до думки, що Господарсько-процесуальний кодекс України взагалі поки що не потребує нової редакції (звісно, певні зміни до чинної редакції все ж необхідно обговорювати та вносити), тим більше з огляду на подібні заангажовані цивілістикою спроби «уніфікації» процесуального законодавства.