Україна має шанс інтегруватися у водневу економіку ЄС

Україна декларує курс на енергетичну інтеграцію з ЄС, але досі не створила повноцінної правової бази для водню

Рішення Європейського Союзу переглянути правила функціонування ринку водню та декарбонізованого газу - це не просто зміни до директив. Це формування нової рамки, в межах якої діятимуть усі учасники майбутнього ринку водню. Йдеться не лише про інфраструктуру чи сертифікацію, а про системне впровадження водню в енергетичну політику ЄС на наступні десятиліття.

Ключові положення оновленої газової директиви охоплюють створення спеціалізованої водневої інфраструктури, адаптацію частини наявних газових мереж, впровадження системи сертифікації для низьковуглецевого водню, а також уніфіковані правила доступу до мереж для виробників і споживачів. Усі ці зміни мають пряму дію в межах ЄС і впливатимуть на умови участі третіх країн у формуванні спільного водневого ринку.

Для України ці зміни є критично важливими з кількох причин. По-перше, Україна декларує курс на енергетичну інтеграцію з ЄС, але досі не створила ані повноцінної правової бази для водню, ані технічної дорожньої карти з модернізації інфраструктури. По-друге, потенціал експорту українського водню до Європи напряму залежить від відповідності нормам, які вже затверджено в Брюсселі. По-третє, відсутність правил ускладнює залучення інвестицій, оскільки жоден міжнародний партнер не вкладатиме кошти у проєкти з невизначеним статусом.

Щоб змінити ситуацію, потрібні конкретні дії. Перш за все - прийняття рамкового закону про водень. Він має чітко визначати категорії водню, процедури сертифікації, принципи функціонування мереж, механізми регуляторного нагляду та базові правила для учасників ринку. Наразі такого документа немає, і це суттєво ускладнює інтеграцію до європейського правового простору.

Наступним кроком має бути технічна інвентаризація існуючої газотранспортної інфраструктури. Потрібно зрозуміти, які ділянки трубопроводів можуть бути перепрофільовані для транспортування водню, які потребують модернізації, а які й повної заміни. Це дозволить не лише планувати технічні роботи, але й обґрунтовувати фінансування з боку партнерів або міжнародних фінансових установ.

Третім елементом є створення системи гарантій походження водню. У ЄС така система вже діє. Без національного еквіваленту цієї системи Україна не зможе підтверджувати відповідність критеріям «зеленого» чи низьковуглецевого водню, а отже не матиме доступу до преференцій, які надаються сертифікованим виробникам.

Крім того, варто розглянути можливість формування окремої регуляторної функції. Це може бути як в межах НКРЕКП, так й у вигляді нового органу. Це дозволить системно врегулювати питання тарифів, доступу до мереж, стандартів та моніторингу якості.

Останній, але не менш важливий крок - це активна участь України в європейських ініціативах, таких як European Hydrogen Backbone або IPCEI Hy2Infra. Це створює не лише доступ до технічних стандартів, але й можливість бути включеним у фінансовані ЄС проєкти, які можуть охоплювати інфраструктуру, логістику та інновації.

Підсумовуючи: якщо Україна прагне до інтеграції в європейський енергетичний простір, зокрема, як потенційний експортер водню, вже сьогодні потрібно діяти не в рамках політичних декларацій, а на рівні законодавчих і технічних рішень. Європа вже визначила нові правила гри. Щоб не залишитися осторонь, Україна має синхронізуватися з ними не пізніше, ніж розпочнеться практичне впровадження водневих проєктів у державах-членах ЄС.