Окремі ухвали суду в цивільному й господарському процесі

Після внесення змін до Господарського та Цивільного процесуального кодексу Законом № 2147-VIII на інтернет-платформах, де здійснюється обговорення процесуального законодавства, періодично озвучуються питання – чи зобов’язаний суд постановити окрему ухвалу в разі встановлення порушень закону? Або ж це є правом суду, яке він реалізує виходячи із власного переконання щодо реалізації завдань правосуддя в кожній окремій справі?

Відповідь ускладнюється певною недосконалістю норм статті 262 ЦПК України та статті 246 ГПК України, які регулюють це питання.

Положення статті 211 ЦПК в редакції до прийняття Закону № 2147-VIII визначали, що «суд може постановити» окрему ухвалу. Тобто, було чітко передбачено саме право, а не обов’язок суду щодо постановлення таких ухвал.

Водночас чинна редакція статті 262 ЦПК вносить певну невизначеність у це питання.

Так, за змістом частини першої статті 262 ЦПК суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Заразом визначено й випадки, коли суд може постановити таку ухвалу. Зокрема, це випадки зловживання правами чи неналежне виконання професійних обов’язків прокурором чи адвокатом (ч. 2), порушення закону  посадовою особою державної виконавчої служби (у тому числі за наявності ознак кримінального правопорушення) (ч. 3) та в разі порушення норм матеріального чи процесуального права судом нижчої інстанції (ч. 10).

Аналогічні за змістом положення містяться і в статті 246 ГПК.

Чи є цей неоднозначний підхід законодавця виявом певної структурованої логіки викладення процесуального закону, або ж він є лише проявом недосконалості законодавчої техніки?

Є підстави вважати, що в даному випадку мова йде саме про техніко-юридичні недоліки, з огляду на таке.

Буквальне тлумачення частини першої статті 262 ЦПК підштовхує до висновку, що суд зобов’язаний постановлювати окремі ухвали в будь-якому випадку виявлення ним порушень в діяльності юридичних осіб, державних органів та інших осіб. Але таке тлумачення явно суперечить положенням Конституції України.

У силу статті 125 Конституції юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

З наведеного безпосередньо слідує, що метою реалізації  владних повноважень суду у цивільному та господарському судочинстві є вирішення певного юридичного спору.

Заразом в силу прямих вимог процесуального закону (ч. 3 ст. 258 ЦПК) вирішення спору судом відбувається шляхом ухвалення рішення по суті справи. Саме в рішення по суті спору суд встановлює певний спосіб захисту прав позивача, який підлягає реалізації за рахунок можливостей до примусу, якими наділена держава. 

Правова природа окремої ухвали як акту судової влади свідчить про те, що вона не є інструментом вирішення юридичного спору, що виник між учасниками справи. Вона є інструментом реагування суду на певні факти порушення законодавства та/або прав особи.

Така думка повністю узгоджується із висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду по справі № 560/4030/18, якою надавалася оцінка питанню підсудності справи за позовом про зобов’язання виконати окрему ухвалу суду.

Під час розгляду цієї справи ВП ВС фактично розмежувала правовідносини між сторонами спору та правовідносини щодо виконання окремої ухвали суду. ВП ВС було зазначено таке: «у спірних правовідносинах орган державної влади не реалізовує владні управлінські функції щодо позивача, між сторонами у справі не виникли відносини влади і підпорядкування, адже суб’єкт владних повноважень діє або допускає бездіяльність щодо виконання вимог судового рішення, а не у правовідносинах із позивачем».

Як наслідок ВП ВС дійшла висновку, що спір про зобов’язання виконати окрему ухвалу суду в позовному порядку вирішенню судами не підлягає.

Допоміжний характер окремої ухвали як акту реагування судової влади знаходить своє вираження також і в тому, що чинний процесуальний закон (ст. 353 ЦПК, ст. 255 ГПК) не передбачає права оскарження зацікавленою особою ухвали суду про відмову в задоволенні її клопотання про постановлення окремої ухвали.

З урахуванням наведеного, покладення на суд імперативного припису реагувати на кожний виявлений ним факт порушення закону окремими ухвалами аж ніяк не співвідноситься із його функцією щодо вирішення спорів. Це  було б по своїй суті нічим іншим, як покладенням на суд окремих функцій контролюючого органу. Але, як уже було зазначено, такі функції явно не узгоджуються з визначеними Конституцією.

Досліджуючи питання тлумачення норм частини першої статті 262 ЦПК та частини першої статті 246 ГПК на предмет наявності обов’язку суду щодо постановлення окремих ухвал, слід брати до уваги й загальні принципи судочинства, зокрема принцип диспозитивності (ст. 13 ЦПК, ст. 14 ГПК).

Цей принцип передбачає серед іншого те, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Навряд чи формальне тлумачення частини першої статті 262 ЦПК та покладення законодавцем на суд обов’язку постановлювати окрему ухвалу в кожному випадку виявлення порушення законодавства (навіть за відсутності клопотання від сторін про таке реагування) відповідало б цьому принципу.

З урахуванням наведеного, системний аналіз норм процесуального законодавства (ЦПК та ГПК) однозначно та чітко свідчить про те, що постановлення судом окремої ухвали згідно положень частини першої статті 262 ЦПК та частини першої статті 246 ГПК слід розглядати саме як право суду, а не як його обов’язок.

Вирішення питання про постановлення окремої ухвали віднесено на розсуд суду, та здійснюється ним з урахуванням, зокрема, значущості та/або системного характеру допущених порушень, а також нагального характеру необхідності їх усунення для дієвого відновлення прав особи.

Доцільно також звернути увагу на конструкцію норм Кодексу адміністративного судочинства України, які регулюють питання постановлення окремої ухвали. Незважаючи на те, що в силу прямих вимог закону (ч. 4 ст. 9 КАСУ) адміністративний суд повинен займати набагато більш активну позицію щодо захисту прав особи, аніж суд загальної юрисдикції чи господарський суд, стаття 249 КАСУ визначає виключно право, а не обов’язок  суду щодо постановлення окремої ухвали.

Насамкінець слід зазначити, що хоча станом на сьогоднішній день в узагальненнях Верховного Суду питання офіційного тлумачення частини першої статті 262 ЦПК та частини першої статті 246 ГПК на предмет права чи обов’язку суду з постановлення окремої ухвали не здійснювалося, судова практика в окремих справах схиляється до їх тлумачення саме як права, а не обов’язку суду.

Як приклад можливо навести ухвалу Господарського суду м. Києва від 05.11.2018 по справі № 910/121/17 (номер ЄДРСР 77623717), ухвалу Солом’янського районного суду м. Києва від 19.03.2019 по справі № 760/4478/13-ц (80846975), постанову Харківського апеляційного господарського суду від 27.08.2018 по справі № Б-39/216-06 (76107558) та постанову Касаційного цивільного суду ВС від 24.01.2019 по справі № 186/196/15-ц (79615843).