Отож, відкриваємо нині, друзі, перші сторінки мого нового роману, озаглавленого ’’Квітами до тебе проросту’’. Твір, до якого всотав я пломінь своїх серця й душі, розкішну і не в’янучу енергію життя, щиро сподіваючись на те, що через густі рядки моєї прози вдасться передати вам настрої своїх героїв, котрі виносив, виплекав, поселив у різних куточках України і за її межами. І, відтак, звівши їх засобом краснописьменства для публічності в одному прозовому творі, як це робиться від прадавніх часів великого грамотного українця Івана Петровича Котляревського, виношу почасти на ваш суд.
Роман про те, як подекуди хліб по кіллю, а ковбасами хлів городять. Це, коли висловитись алегорично.
Маю переконливу надію на те, що мої дійові особи твору стануть для вас не байдужими і пізнаваними, що ви будете очікувати повсякчас на зустріч із ними і в моїх подачах на мережевих видання Інтернету, а згодом і в окремій паперовій книжці, яка стане улюбленою у вашій чарівній та милій сім’ї, родині, серед друзів і товаришів.
Відправляю уривки нового роману на суд людей сьогодні, коли Сонце остаточно повернуло на нову Весну. Дай нам, Господи, Великої Перемоги, миру і злагоди в нашому домі. Можливо, мудрощам життя декого повчать і уроки моїх книжкових героїв.
Іще простеляю ці рядки до вас, друзі, тому, що маю надію на вашу особливу підтримку. Позаяк сподіватись на те, щоб я видав твір на кошти своєї сім’ї та вам просто таки по-дружньому презентував — вельми проблемно. Не тому, що, можливо, я скнара, жмикруг, лічикруп, давигріш. Просто, занадто здорожчала поліграфія. І до друку книги з пенсіонерським забралом, годі й сподіватись на успіх. Як кажуть, молодість пішла — не попрощалася, зрілість прийшла — не привіталася. А трудився — не крав.
Автор роману Олександр Горобець
Думаю, що уважний читач, чи не в кожній сторінці рукопису віднайде щось цікаве, корисне для себе. Я намагався з усіх сил виписати барвисто і образно кожну дійову персону, наситити дії барвами часу, в якому вони мешкали. Як іноді в житті виходило, що буцімто коцюба кудкудакала, а помело яйце знесло…
''Пуп’янок долі
Далебі, ця сакральна і непростосерда історія почалася тоді, коли одного боголіпного літа, у колисці під листатою медовою грушою голосно і дзвінко зарюмсало дитя. Збіглися всі в одну мить на той погук милого кровинки-плоду — красуня писана мати Марусина, ще в соках пригожа бабуся Єфросинія, молодцюватий і хвацький дідусь Никодим. І побачили, очам своїм не повірили, що над люлькою-колисанкою їхнього лелечого дарунку, легенько запнутого благенькою сітчастою занавіскою, в якій спало напів голеньке дитятко, чарівний первісток молодої сім’ї, а скільки не глянути в смарагдове гілля дерева, клубився мерехтливий рій кусючих бджіл. Живий, мерехтливий стовп гудів над їхньою крихіткою. —Ой, Боженько, спаси і порятуй! — обізвалася молода бабуся. — І де вони тільки взялися, скажіть? Як напасть якась… Далебі. Їй-право, ще пів годинки тому і мушки ніде не видно було, бо поруч із грушою розрісся замало не на все подвір’я крислатий красень горіх, а мухи й на проліт бояться його терпкуватого трунку, далеко оминають. Усі клопоталися, займалися своїми буденними справами, готуючи святошний недільний обід. І породілля, попросивши приглянути матір за дитям, з полумисками спустилася до льоху по солонину. Дідусь порався в саду. На обійсті відтак зчинився небувалий шум-гам. На ганок вискочив, на ходу одягаючи клітчасту сорочку, зять Сергій. Першою він просунув до рукава правицю, навічно зігнуту в лікті: в тому вразливому місці вона була прострелена окупантами на фронті. Тому намагався нікому не демонструвати своє пошкодження навіть дома. В одну мить опинився біля колиски, вхопив її з крючка на груші і поніс до хати. З дороги прочинилася хвіртка і до обійстя вкотився все знаючий бочкоподібний сусіда Василь Спиридонович. За ним защебетала повна йому протилежність за зовнішніми ознаками — сухоребра і висока в поставі його дружина Наталка. Ще хтось із вуличних ближніх. Дід Спиртдон, як його всі тут у селі величали позаочі, в одну мить збив на льоту під грушою одненьку бджолу-напасницю, легенько і бережно, прихопивши в траві за одне, а потім і за друге крило, підніс її, виставивши пузом догори, на рівень своїх очей в лупатих окулярах. —О, тут і з’ясовувати не має що: не наші це медоноси, — впевнено заявив дядько Василь. — Залітні. Приблуди. Їй-право, пришельці з того берега Дністра. Молдавські, а то й, знаєш, Никодиме, мо’, й румунські. В наших бджілок ніжки не мохнаті, а в цих, як у німецьких фронтових коней-ваговозів — махрові, кошлаті, товсті. Ворсяні, сказати б… Ось поглянь. —Що ти, старий, вічно зі своїми експертизами, дослідженнями, здогадками, — заторохкотіла, як старий клен заскрипіла з висоти свого зросту баба Наталка. — Ти краще скажи, щоб це, не привиди Боже приключилося, якби той рій зірвався із груші та впав ненароком на дитинку в люльці. Яке невимовне щастя, що все лише легким переляком хазяїв обійшлося… Мати Марія, котра ще від першої миті жахливої оказії і несподіваного скрику-зойку доньки у дворі геть заклякла, заціпеніла, лише тепер голосно заридала. Швидкоокий дід Спиртдон блискавично оцінивши ситуацію, впевнено заспівав уже іншої. Мовляв, нічого тут особливого не сталося. Тільки Бог, мабуть, благородний знак подав, що у вашої донечки й онучки випаде щасливе і багате життя з вічно багатими прибутками, навіть і з закордону. Довгими, як ось цей бджолиний поїзд, що знайшов собі причал на вашій придністровській медовій груші… Над колискою вашого довгоочікуваного дитяти… —А як же ж назвали дівчинку? — Вже зовсім якось по-буденному справилася довгов'яза сусідка Наталка, яку позаочі прозивали Пирятинською верствою, за довгий зріст. —Мартою записати завтра думаємо, — загомоніла бабуся Єфросинія. Це була її перша онучка і тому вона душі в ній не чула. —Дай Боже їй щасливого віку, — в один голос обізвалися.'
