Сучасний український суспільний дискурс у пошуці причин глибинних проблем часто звертається до відсутності визначних політичних лідерів сучасності. Часто самі собі та в дискусіях ми ставимо риторичне питання: де наш Вашингтон, Гавел чи Кромвель? Людина, яка привела націю до певного політичного і економічного рівня, який дозволяє жити в прийнятних умовах, а державність після цього правління за жодних обставин не може потрапити під загрозу.
Прийнято вважати, що керівники нашої держави з часів здобуття Незалежності в 1991 році весь час вели українців кудись не туди, а люди обирали не візіонерів, а червоних директорів або тих, хто на найвищих посадах більше думав про власні інтереси, ніж про визначне майбутнє нації. Зважаючи, на кількість революцій і протестів, які встигли вкластися в неповні 30 років існування новітньої української держави з цим легко погодитися.
В цьому контексті цікаво подивитися результати свіжого дослідження агенції Fama, яка питала, кого українці вважають «ідеальним» політиком.
До Топ-10 потрапили: Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Грушевський, Іосіф Сталін, Анґела Меркель, Пьотр І, Іван Мазепа, Ярослав Мудрий, Степан Бандера.
Картинка показова. З більш-менш сучасних політичних діячів, українці згадали тільки В’ячеслава Чорновіла. З яким, до речі, і пов’язані останні ностальгічні спогади щодо неправильного вибору народом свого лідера. І, в результаті, шляху свого розвитку.
Виходить, що всі президенти, які приймали рішення та визначали зовнішні і внутрішні напрями розвитку нашої держави останні три десятиріччя тільки розчаровували.
Тут дозволю собі ліричний відступ. Мені, як людині, які тісно пов’язана з Черкащиною приємно, що троє з представлений у списку постатей народжені на моїй рідній землі, виходить що практично кожен третій із ТОП10 - родом із Черкащини.
А ось те, що українці досі в позитивній конотації згадують Сталіна та Петра І, відверто розчаровує, але на мою думку проблема куди ширша.
Ні для кого не секрет, що нашою особливою рисою і частиною національної ідеї є пошук месії. За прикладом далеко ходити не потрібно, візьміть хоча б останні президентські вибори. Прихід до влади Володимира Зеленського з рекордною підтримкою чи не найкраще підтвердження цієї тези. Показово й інше, що за два роки на Банковій, образ стерто і зараз все більше колись найвідданіших прихильників шостого президента стали його найбільшими антагоністами і намагаються виправдати себе за цей вибір.
Як на мене, проблема криється у тому, що ми перекладаємо свою відповідальність на когось іншого. Виходить, що українці шукають не лідера, а цапа-відбувайла, якого можна звинуватити в злиднях і проблемах.
Депутати, займаються чим завгодно, але не побудовою інституцій та умов для розвитку, але їх все одно обирають до парламенту. Ми закриваємо очі на несправедливість та даємо хабарі, коли це нам вигідно, але потім незадоволені корумпованими поліцією та судами. На сам кінець продаємо голос за гречку та не знаємо своїх місцевих депутатів. І цей перелік можна продовжувати довго. Але час змінюватися.
Справжні лідери можуть з’явитися тільки у політично-зрілої нації. І я, сподіваюся, що ми до цього готові. Бо відтягувати далі нікуди.
