Публічна сповідь діючих військовослужбовців перед суспільством

"Голоси" - документальна вистава, яку створено в результаті трьох тижнів роботи "Театральної резиденції для бійців"

Просто вони є
Той, хто пережив полон та самогубство заради порятунку інших 
Той, хто не загинув і 18 разів стріляв в повітря за своїх побратимів 
Той, хто вибрав війну як продовження духовного шляху 
Як і ті, хто за помсту, хто з розпачу, з самотності, з безвиході 

Війна схожа на магічний танець аркан, де тільки у братерстві можливо вижити. Поранені випадають з кола, повертаються, гинуть. Танець триває. Не всі травми видно ззовні, війна вражає зсередини. Коли воїни повертаються до мирного життя, страшний досвід та суспільне нерозуміння продовжує травмувати їхнє психічне здоров’я, а від так і наше. 

Діючі військовослужбовці відкрито зі сцени розповідають свої історії суспільству, яке не готове їх чути. Не готове бо втомилося, бо на фронті загинув лише один, бо переходять до веселіших важливих новин. Насправді ж не готове чути себе. Самі ж ветерани не можуть бути іншими за саме суспільство. 

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події. Якщо нічого не робити, це може закінчитися руйнацією стосунків, роботи, здоров’я чи навіть життя. У кожного своя чутливість до стресових чинників. Саме тому казати, що “раніше воювали, верталися і заводили родину та працювали, а зараз не хочуть жити” не можна і жорстоко*. 

"Я запитував священника, чи можливо на війні залишитися людиною. Якщо чесно, я вірю в це, але й досі не зрозумів як." 
Крайній ряд стільців у глядацькій залі підписаний іменами чи позивними загиблих. "Грін", "Міф", "Вік", Сергій Кульчиський, Степан Воробець, "Скельд". 

— Привет!
— Привет, давно не писал...
— Где пропадал?
— Я на войне.
— На какой войне?
— На нашей войне.
— Против кого ти там воюешь, вояка? Тьі же срочку не служил.
— Разберусь.
— Тьі же русский.
— Нет, я украинец.
— А тьі в курсе, что твои дедушка, бабушка в свое время воевали с фашизмом, а тьі сам стал фашистом.
— Да, я фашист.
— Не пиши мне больше.
— Хорошо, мам.

Дев’ятеро учасників російсько-української війни зі сцени вголос розповідають свої історії у рамках проекту "Мистецькі резиденції для бійців". Роман Гребенюк, кіборг, якого мати назвала "фашистом" за вибір піти в ЗСУ; Дмитро Клугер із Донецька, що пережив полон; Володимир Дубецький, який проміняв шлях ченця в італійському монастирі на службу в ДУК; Андрій Лоза із Бахмута; медик "Айдару", мати трьох доньок Леся Антонова з Луганська; Юрій Григор’єв із Києва; волонтерка Катруся Бережна із Харкова; Андрій Балацький із Коломиї; Олександр Мітчик з Одеси.

*МОЗ України