Отож, і далі поговоримо, любі пані й панове, на тему того, як Євген Чикаленко приживається на вулиці Пушкінській столиці, у продовження подібної теми, котру я розпочав на цьому Інтернет ресурсі 7 лютого ц.р. Збираючи матеріал для подібної публікації, я не нарокомзаглянув в інші віки-століття і виявив одну вельми цікаву публікацію про цю благоліпну місцину. Про мешканців вулиці Пушкінської, яка стала нещодавно авеню Чикаленка. Йдеться про україномовну газету «Свобода» від 2 та 4 травня 1925 року, котра видавалася тоді й тепер живе та здрастує у США, в Нью-Джерсі. На її шпальтах було опубліковано статтю авторства пані Марії ГрінченкоВОЇ (?), озаглавлену «Спогади про Івана Нечуя-Левицького».
Як я розумію, йдеться про дружину відомого українського письменника, літературознавця, лексикографа, публіциста Бориса Дмитровича Грінченка, укладача всесвітньо відомого чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Тільки дивує, що напис прізвища її виконано в такий незвичний спосіб, з російським закінченням. Спершу думаа, що це безглуздий витвір когось із невиліковано заражених дрімучою російщиною співробітників газети у З’єднаних Стейтах Америки. Хоча на час написання статті чоловіка Марії Грінченко вже не було в живих, відомого мовознавця не стало 23 квітня 1910 року, а вона пережила його аж на вісімнадцять років – до 1928 року. І цілком ймовірно, що в травні 1925-го це були свіжі записи саме пані Марії, в дівоцтві Гладиліної, які потрапили до редакції «Свободи». А відтак і на сторінки знаного часопису. Відомо лише, що це віртуальний раритет… Позаяк ніде ви інакше, окрім тут, у мене, зараз, цього не прочитаєте…
При перевірці виявилося: іноді пані Марія Миколаївна Грінченко підписувалась і так -- ГрінченкоВА. І вона насправді відомий в Україні літературознавець.
Так ось, Марія Грінченко пише про те, що на тодішній вулиці Пушкінській у центрі Києва мешкав відомий український письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький. За даними пані Марії, на його будинку стояв номер 19. Мабуть, це те приміщення, де нині міститься податкова адміністрація…
Читаємо (стиль автора, пунктуація збережені):
Будиночок, в якому він жив, був у дворі, а за ним знаходилася ніби чарівна, як намальована, левадка з копанкою; стояло на левадці зо два чи зо три вулики, й Іван Семенович був дуже задоволений, що, живучи серед Київа, має перед вікном і ставок, і садок, ще й пасіку. І бджоли по всій окрузі снують… Помешкання в його було невеличке—передпокій та дві маленькі світлички: одна — вітальня і з канапою, столом перед нею та фортепяном. На столі перед канапою лежав „Кобзарь" і ще кілька книжок у гарних оправах; на стінах — кілька малюнків, здебільшого краєвиди. У другій світличці розмістилося вузеньке ліжко, комод з люстром і туалетним приладдям на йому та невеликий стіл до писання. На вікні лежали писанки…
—То писав ще мій покійний дід, нехай царствує, а бачите, й досі цілі, — пояснив мені якось Ів. Семенович. У світличках було чистенько, затишненько. Та й сам він, письменник, був такий же чистенький, привітненький. Мущин приймав часом у сірому халаті. Жінок у Сурдуті. Жакетів не носив. Розмовляв залюбки й розмовляти з ним було приємно. Говорив він здебільшого про давнійші часи, про давнійших людий. Говорив цікаво, образно. Слухаєш було його, і проходядь перед тобою цікаві картини минулого: духовна академія тих часів, коли Тв. Семенович ще в нІй учився, і життя проводив серед старосвітських батюшок та матушок на Київщині.
Де б він не був, всюди проявляв себе за «душу товариства». Бо гарно танцював і співав. Всюди вітали «кавалерів», а особливо членів духовної семінарії, дуже привітно, а найбільше там, де були дочки на виддані. Та ІВ. Семенович нікого собі не вподобав.
---Не знайшов собі до смаку, ---казав він іноді.-—Я бачите, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя. казав він.—Я, бачите, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя.
Оповідав він і про панів та панків і про євреїв, бо всіх їх бачив він на Київщині, одвідуючи родичів. Цікаві були й оповідання про вчителювання в Кншиневі, про київських українців старших, яких добре знав, бо здавна жив у Київі. Повчителювавши 25 років, він покинув школу через поганий стан здоровля й оселився в Київі, та й жив, маючи на рік 600 карбованців пенсії. Більше в нього ніяких грошей не було, бо за українські писання тоді ніхто не платив.
У ті давнійші часи він жив дуже пунктуально: вставав і лягав у визначені години, та й у всьому слухався годинника. Ів тільки вдома у призначені години й ніколи ніде не хотів випити навіть чаю чи кави, бо то було не в призначену годину й не таке, до якого він звик, а значить могло йому пошкодити.
А хто ж це такий молодесенький? Та звісно ж, Іван Семенович Нечуй-Левицький власною поважною персоною прийшов навіки до великої української родини. Шануймо його!
У годину, призначену на прохідку (прогулянку – О.Г.), заходив він часом до нас поговорити про Словник, що саме тоді складав його Б. Грінченко, приносив слова до Словника. Ми завсігди силкувалися заводити розмову на давнійші часи або на його писання та на його героїв, бо він говорив про них, як про живих людей. Тоді нам було дуже приємно з Ів. Семеновичем, бо він так гарно розповідав. Але, крий Боже, як він кидав старовину й починав говорити про нове й зараз же починав „страшну" розмову. Цим новим були — „13 правописних та діялєктольоґїчних форм", з якими воював або за якими вперто обстоював Іван Семенович. Не пам'ятаю тепер їх усіх. Пригадую тільки, що велику ненависть він мав до букви „ї" та до апострофа (він писав „сімя", а не „сім'я"). Так саме люто ненавидів він „й" на кінці в прикметниках у місцевім відмінќу й страшенно обстоював за тим, що треба писати — „на зелені траві", „у сиві шапці' запевняючи, що так говорить якась там величезна частина України, бо він же богато год ходить до св. Варвари (Михайлівський монастир) і там розмовляє з прочанками, опріч того розмовляє з двірниками та з бабами, що носять молоко і впевнився, що правильно так, як саме він стверджує...
Тоді, коли доходило до прочанок та до двірників, то це вже було просто нещастя: Іван Семеновцч страшно гнівався й не говорив, аж викрикував свої впевнення та переконання. Ці нещасливі форми кілька років мучили Ів. Семеновича, його, такого доброго й чемного, часом доводили до лютости, до грубости. Одного разу, наприклад, зустрівши знайомого українця, він сказав:
— Чи ви чули, що Єрфремов сказився? (Йдеться про українського академіка мовознавця Сергія Єфремова — О.Г.).
Виявилось, що видавництво `„Вік", на чолі котрого був С. Єфремов, надрукувало якуськнижку, в якій ів. Семенович побачив якісь нелюбі йому „форми", і ото так висловив своє обуренне проти Єфремова. Коли видавництво „ВІК" видало його оповідання „Рибалка Панас Круть", і Іван Семенович побачив у книжці оті ж таки нелюбі йому „форми", то сказав, що забороняє книжку продавати. А коли в нього справилися, що ж належить зробити з тим твором. Він не вагаючись відповів:
—Та спаліть її…
Звісно, книжки ніхто не палив і вона спойненько собі продавалася у книгарнях, не зважаючи на те, що була зачумлена недостойними «формами», протия яких активно й гаряче виступав Ів. Семенович.
Тієї пор у Київі активно розвивалося т-во ''Просвіта". Іван Семенович спершу не хотів записуватись у його члени, не бажав і своїх книжок туди передавати на розповсюдження, а також друкуватися в їхньому видавництві.
— Подивлюсь, яќ і кого вони друкуватимуть, — казав багатозначно.
Твори ж свої він одписав „Благодійному товариству", але з тою неодмінною умовою, щоб його книги надалі друкувались лише за його приватним правописом; а коли б зламали власники заповіту цю його волю, то вони як спадкоємці одразу втрачають право власности на всі його писання. Ті нещасливі „форми" викладу письма були єдиним, що завсігди доброго, лагідного Івана Семеновича Нечуй-Левицького могло вивести з рівноваги, розлютувати, зробити неприемннм.
Прийшовши до нас уперше, Іван Семенович побачив велнке погруддя на шафі й спитав:
— А то ж хто?...
— Невже ви не пізнали? .
— Ні, не пізнав. Може тим, що не добачаю, а він високо стоїть.
— Та то ж ви, Іване Семеновичу.
— Не може бути…
Погруддя було знято з шафи, поставлено перед його носом. Він уважно оглянув його.
— А справді я. Де ж ви його взяли? Їх було всього два: одно у Львові, а друге в Кишеневі у знайомих моїх…
Він нам розповів, коли зробено було погруддя, а ми у відповідь йому повідали, як воно опинилось у нас. А все було так. Після того, як у Львові було надруковано „Повісти" Нечуя-Левицького, галичане схотіли поставити його погруддя в якійсь установі виставити, здається, в ''Hayковім Т-ві''. Прислали в Кишенев майстра, щоб, так сказати, зняти копії з самого Івана Семеновича, де він учителював.
— Мало не пропав я тоді! — жалівся нам під час розповіді про оказію з виготовленням його погруддя Іван Семенович. — Казав майстр, що не заліплюватиме суспіль, а пропустить дірочки, щоб я міг дихати під його покривалом, коли зніматиме копію з моїх обличчя і голови. А прийшлося — не дихну! Ні дихати, ні кричати — нічого не можна було. Оце ж уже, думав, прийшов мені капут. Задавить клятий галичанин! Коли ж ні, не задавив — пустив ще на світі пожити. Погруддів було зроблено два: одне для Галичини, а друге знайомі замовили. А Іван Семенович і не подумав про те, щоб замовити собі.
Потім знайомі ті переїхали в Чернигів і погруддя перевезли туди. Згодом вони померли, а погруддя опинилось на чернигівськім базарі. Там його купили за два злоти дві „земські" панночки й подарувалн В. Самійленкові, що тоді теж працював у чернигівськім земстві. У Самійленка погруддя стояло кілька років. Але як з'явилась у нього дочка й дожила до такого віку, коли могла вже держати мітлу в руках, то неодмінно хотіла міглою тією стягти погруддя з шафи. Тоді йому накинули на шию могузок і примоцували до цвяху. Але дівчина таки досягала до нього мітлою. Саме тоді знайшовся вихід – погруддя подаровали нам. Ми і привезли його в Київ. А 1902 року поселилися на вулиці Пушкінській, де й мешкав Нечуй-Левицький…
Мабуть тепер уже той бюст таки загинув, бо виїжджаючи закордон у році 1909-му, ми його віддали київській „Просвіті". Коли зліквідовано „Просвіту", означене погруддя ЧОГОСЬ опинилось у т-ві „Бережливость" та мабуть і загинуло вкупі з самим т-вом. Так безславно.
Непізнав себе Іван Семенович і на одному портреті у нас. Переглядаючн альбом і побачивши той свій знимок, він спитав:
— А це ж хто такий молоденький?
— Та ви ж, Іване Семеновичу!
— Невже я? А справді: очі зовсім такі, як у моєї тітки. Може і я. Та коли ж це я знімався? Сюртучок (сурдутиќ) у мене і справді такий був. І галстук (краватка) також подібна була. Мабуть, усе таки я зображений…
На жаль, не можна було встановити, де саме й коли фотографувався Іван Семенович, бо той портрет, це була вже репродукція. Володимир Александров колись перефотографував у кількох примірниках щось із 20 портретів письменників, у нього знайомі моѓли ті портрети добути, звернувши йому видатки (затрати – О.Г.). Таким чином і в нашім альбомі опинився давній портрет Ів. Семеновнча, про який він і сам забув.
1893 року відзначали 25-літній ювілей писемної творчості Ів. Семеновича, святковано, як звичайно в ті часи подібне робилося, нишком, серед невеликого числа делегатів, що попривозили ювілейні адреси. Останннім прочитано було послання кількох дівчаток з Чернігова, які дякували любому дідусеви за його працю. Чернігівський делегат оповідав, що ця адреса дуже сподобалась ювилятови; вислухавши її, він сказав, що йому дуже-велику послугу зробили дівчатка, бо саме тепер він вже піде додому…
Почали його спиняти, свято ще не скінчилось, програму ще не виконано. Одначе він не зважав ні на які резони.
— Піду, бо вже мені спати час. Давайте адреси! А чернігівських дівчаток адреса тут?
І не зістався таки, пішов, лишивши делегатів кінчати ювилейну програму без ювнлята. Року 1904 явилась змога відсвяткувати 35-літнїй ювілей творчої діяльності Івана Семеновича прилюдно. Перша половина свята відбулась у помешканні „Літературно-Артистичного Т-ва" на Хрещатику. Все йшло дуже добре. Було багато людий, читали багато адрес, а листи і телеграми залишились непрочитаними, бо вже не було на те часу. Ів. Семенович сказав немудру, але гарну промову. Тоді молодь ухопила його з ќріслом, на якому він сидів, і почала носити по салі.. Цікава це була картина, як щасливе й без краю ласкаве облича Ів. Семеновича пливало вгорі над людьми, а на нього дивились теж щасливі й ласкаві в той час лиця його читачів. Увечері громадянство шанувало ювилята сабантуєм в „Континенталі". Теж було багато людий, багато говорено промов. Іван Семенович щасливий сидів за столом і слухав, їв він дуже мало, тільки ''для годиться", бо невчасна і незвичайна їжа могла йому пошкодитн.
Вечірка ще далеко не скінчилась, ще кілька промовців не виголосили своїх промов, коли це Ів. Семенович глянув на годинника, вийшов із-за столу й почав прощатись. Почали його прохати зостатись — де там! і слухати не хоче:
— Десята година, я мушу лягати спати. Дуже дякую всім за все, але зостатись ніяк не можу: мушу лягати спати.
І таки пішов. Коли це серед салі спиняє його Немоловський, хапає за руку й починає щось казати: він же приготував промову й таки хотів сказати привселюдно ювилятови. Нечуй-Левицький спинився був і навіть спитав любязно, що Немоловський хоче йому сказати, але почувши, що той почав промову, вихопив руку і зовсім вже не люб'язно, а сердито вигукнув:
- Пустіть мене! Я втомивсяі спати мені час: Я заслабну, якщо довше тут сидітиму.
І пішов. Так і цього разу, як і десять років тому, довелось ювилей досвятковувати без ювилянта.
(Продовження буде).
Уривок зі статті в україномовній газеті США, опублікованій 2 травня 1925 року про великого Українця, неперевершеного майстра слова Івана Нечуя-Левицького подано в транскрипції майже столітньої давнини. Автор публікації Марія Грінченко – дружина письменника і літературознавця Бориса Грінченка
